З Луганська через Сєвєродонецьк у Дніпро: двічі переселенці та їх проблеми

20 липня 2022 о 18:30 - 12168

Avataradmin


З Луганська через Сєвєродонецьк у Дніпро: двічі переселенці та їх проблеми

Загалом по Україні таких історій тисячі. Історій тих, хто покинув домівки в окупованих містах Донбасу чи Криму, а сьогодні мають знову тікати від нахабного «руського миру». Я зустрівся лише з двома такими родинами з Луганська, які вдруге стали переселенцями.

Спочатку у 2014 році вони бігли від війни та “руського миру” на підконтрольну українську територію у Сєвєродонецьк. А через вісім років війна “постукала” у їхні двері вдруге. Та навіть зараз вони не виїхали з країни, а знайшли прихисток та “другий дім” у Дніпрі.<

“Коли прийшла війна вперше, було не так страшно”

Перша родина, якій довелося вдруге стати переселенцями через російську агресію, родина Ганни.

До війни Ганна з чоловіком мешкали у самому Луганську, де виплачували з 2008 року іпотеку за будинок, в якому зростала спільна мала донечка.Ганна займалась дитиною та хатніми справами, чоловік працював, забезпечуючи сім’ю. Коли у 2014 році вперше прийшла війна, мрії на майбутнє розвалилися, але надія, що все ще повернеться, залишалась. Родина поїхала до Сєвєродонецька, де жили родичі, які допомогли з житлом та підтримали.

Час минав. За вісім років родина розпалася: чоловік повернувся у Луганськ. А Ганна лишилась будувати своє життя з дочкою у Сєвєродонецьку. Там дитина пішла до школи, почала займатись улюбленим карате, ходила до модельної школи. Ганна згодом знайшла хорошу роботу. Життя налагодилось. Аж раптом до них знову прийшла війна, руйнуючі всі плани та надії.

Складніше переїжджати вдруге. Перший раз їхала до родичів із чоловіком. Вдруге виїжджала сама, з дитиною – в нікуди. Коли все більше почали влучати у житлові будинки, вирішила виїжджати. Переїхали у Дніпро. Тут були друзі, які допомогли знайти тимчасове житло. Через два тижня поневірянь по тимчасовим житлам знайшли квартиру на дві родини, – розповіла Ганна.

Та не обійшлося на новому місці без труднощів.

Прибувши у Дніпро, відразу переоформила виплати для ВПО. Але три місяці від держави не було допомоги. Вижити допомагала гуманітарка від благодійних організацій та тимчасові підробітки. Платили замало за важку роботу, від якої, приходячи після нічної зміни, “валилася з ніг”, але якось треба було виживати. Тільки через скаргу до міністерства соціальної політики вийшло отримати грошову допомогу від держави, – поділилась Ганна.

Наразі, не зважаючи на важкий психологічний стан мами та дитини, життя їх потроху почало налагоджуватись. Ганна знайшла роботу, дитина відвідує заходи від різних організацій, де хоч якось можна відволіктись. Але до психологів не звертались та поки не думали про це.

Коли почалася повномасштабна війна, замислювалася над тим, щоб виїхати з країни, але дуже страшно. Не думаю, що там краще. Поки що живемо у Дніпрі та не плануємо їхати далі. Готуємось до нового навчального року. А ще хочеться, щоб дитина знову ходила на улюблене карате”, – поділилась своїми міркуваннями та планами на майбутнє Ганна.

Найбільше боялася за дітей, коли виїжджали із Сєвєродонецька.

Друга родина, якій вдруге довелося стати переселенцями через напад росії, сім’я Анжели.

До війни, у 2014 році, вона працювала перукарем, Сашко (майбутній чоловік) працював налаштувачем мобільного зв’язку. Готувались до весілля. Планували після жити у подарованому батьками будинку, але вийшло все інакше. Довелося переїхати до Сєвєродонецька, тому що офіс компанії, в якій працював Сашко, переїхав саме туди. Там одружились та народили двох діток. Але війна прийшла і туди, де життя за вісім років ніби почало налагоджуватися.

Ранок 24 лютого зустрів істерикою та жахом, бомбити почали майже відразу, тому ховались у бомбосховищах. Важко було пояснити діткам, чому доводиться ховатись, чому треба бути постійно обережними, чому нищать будинки навколо. Особливо важко було з старшою дитиною, вона ніби все розуміє, а все ж таки сприймала всі ці жахи війни по-дитячому, багато вередувала. Майже два тижні провели по бомбосховищам та грілись від пічки газом. Коли підірвали газопровід до міста, вирішили вже рятуватись та шукати прихисток у Дніпрі, де були друзі. Коли виїжджали, було дуже лячно за дітей, бо чули про випадки, коли російські військові розстрілювали цивільні авто на автошляхах. Все ж таки вирішили ризикнути та поїхали. Дорога була важка та страшна, але ми доїхали до Дніпропетровщини. Спочатку жили в області, там нас прихистили в будинку. Друзі допомогли знайти тимчасове житло, – розповіла Анжела.

Як і у Ганни, родині Анжели довелося зіткнутись з труднощами на новому місці.

Коли приїхали у Дніпро, відразу почала звертатись до благодійних організацій та у соціальну службу. Там мені сказали: ніякі довідки нові робити не треба, все автоматично буде подовжено. Тому з цим питанням я заспокоїлась та ходила по гуманітарну допомогу у різні організації, щоб якось вижити. Пройшло два місяці, коли я зрозуміла, що треба щось дізнаватись за соціальні виплати. Знов звернулась до соцслужби, де вже мене спитали, чого я так довго не зверталась, бо треба все робити нове. Переробили, але виплат від держави досі немає, – поділилась труднощами Анжела.

Жінка зізналась, що через кілька місяців війни стало важче сприймати нову реальність психологічно, адже приходить усвідомлення того, що нічого як раніше вже не буде, та ще й родичі, які залишись у Луганську й підтримують ту владу, морально тиснуть. Кажуть, що в них все нормально і треба жити там.

Ще психологічно важко дітям, вони сумують за друзями та своєю домівкою. Сумують за звичайним спокійним життям. Одного разу в благодійній організації звернулись до реабілітолога, яка поспілкувалась з дитиною. Але дієвих порад щодо підтримки психологічного стану не надала. Тому наразі стараюсь просто відволікати дітей, воджу їх на різні заходи та гуртки. Завдяки цьому і сама якось відволікаюсь від всіх цих проблем”, – розповіла Анжела.

Я запитав її щодо думок про виїзд за кордон та взагалі про плани на майбутнє, ось що вона відповіла:

Про виїзд за кордон міркувала, але не можу поїхати з дітьми без чоловіка, тому що за станом здоров’я не зможу працювати та доглядати за дітьми. Це дуже важко. Тому збираємось залишатись у Дніпрі. Влаштовувати старшу доньку до школи, бажано офлайн, з наявністю бомбосховища, та малого у дитячій садок так само.”

Підтримка дітей психологічно не менш важлива, ніж першочергові потреби.

Я поговорив зі спеціалістами волонтерської психологічної допомоги, які кожного дня спілкуються з родинами, постраждалими внаслідок російської агресії.

Ось що розповіла психолог-волонтер Катерина:

В першу чергу звичайно страждають діти морально та психологічно. Це відразу відчувається, за зміною в поведінці та стурбованістю. Тому батькам треба звертати на це увагу. Діти старшого віку все розуміють та відчувають. Зовнішньо можливо вони не виказуюсь свої внутрішні переживання через війну, але вони звичайно в них є. Тому звертатись до психологів все ж таки потрібно.”

Також спеціалісти радять батькам відволікати дітей арт-терапіями, гуртками та простою родинною прогулянкою. Але найголовніше – намагатися розмовляти з дітьми та частіше говорити, як сильно батьки їх люблять.

Євген Охайний

Матеріал підготовлено в межах програми «Сильні медіа – сильне суспільство». Думки, виражені в цій публікації, відображають виключно точку зору авторів.

Підписуйтесь на наш телеграмм

Поділитися: