Феномен Європи

14 травня 2021 о 20:00 - 7369

Григорій ЛуговськийГригорій Луговський


Феномен Європи

15 травня в Україні відзначають День Європи. Це символ нашого політичного та культурного вибору, прагнення українців влитися в родину європейських народів. Але самих лише пафосних промов та декларацій замало. Важливо розуміти та інформувати суспільство, що таке власне Європа? Які риси включає  в себе феномен європейської цивілізації? 

Чому європейська цивілізація стала фактично глобальною?

Це досить складне питання, а ті, хто намагаються дати на нього відповідь, часто спрощують його, розглядаючи лише окремі грані портрета Європи. Наприклад, грішать цим дослідники, які роблять акцент на колоніальній політиці європейських країн та експлуатації підкорених народів, немов цього не робили до європейців інші імперії та цивілізації.

“Гарячий” характер Європи

Перша і найважливіша риса європейської культури – “гарячий” її характер, тобто позитивне ставлення до інновацій. Можна казати, що космос західної культури більш хаотичніший, ніж космос будь-якої цивілізації умовного Сходу. Але гарячий характер культури теж повинен мати причини, важливо мати на увазі, що Європа не народилася готовою; «температура культури» не буває постійною, в різних країнах європейського континенту вона відрізняється і сьогодні, не кажучи вже про минулі століття.

Народження Європи відбувалося не відразу, воно включає в себе кілька знакових подій і чинників, і без будь-якого з них ми б мали сьогодні дещо іншу (або зовсім іншу) Європу.

В історії Європи, яку ми сьогодні звикли називати Заходом, були періоди, коли вона могла стати умовним Сходом і навіть ставала їм у якійсь мірі. Так, греко-перські війни могли б закінчитися перемогою східної деспотії, а не об’єднаних грецьких сил. Та й в самій Стародавній Греції ми можемо виділити умовний Схід – Спарту, і умовний Захід – Афіни. Дивно, що такий складний політичний конгламерат об’єднувала спільна культура, що елліни протягом століть усвідомлювали себе єдиним народом.

Пізніше Європа багато в чому повторила це грецьке світовідчуття, коли королі і герцоги континенту легко переходили від ворожнечі і воєн до весіль та спільних бенкетів. І навіть у 19 сторіччі Наполеон писав: “Поки війна йде в Європі, вона є громадянською”.

Римська імперія за часів розквіту і занепаду була фактично сплавом сходу і заходу, і тільки прихильність деяким традиціям республіканського періоду плюс повага до культурної спадщини Греції переважили чашу терезів на користь європейського фейса римської цивілізації.

Християнство – ще один парадоксальний феномен. Ставши важливою рисою європейської культури, християнство мало східне походження і зіграло роль своєрідного «троянського коня», який робив Європу більш однорідною, монолітною, що вступає в протиріччя з ідеєю гарячої культури. Християнство приблизно на тисячоліття (від прийняття імперією цієї релігії до початку Відродження) остудило температуру Європи.

У середньовіччі ми бачимо тривалий період драматичної боротьби цінностей холодної та гарячої культур в Європі. З одного боку виступають королі, імператори і феодали, з іншого – вільні міста, що не підкоряються сеньйорам. Правда, конкуренція між монархіями, які тупцювали на досить невеликій території європейського континенту, намагаючись встановити тут свою гегемонію, створювала сприятливі умови для перемоги гарячої культури. Ще однією стороною в боротьбі за владу виступав папський престол, який не давав піднятися жодній з європейських імперій. Тому жодна влада в Європі ніколи не володіла абсолютною монополією. Розглядаючи весь континент (або західну його частину) як територію своїх інтересів, європейські монархи не тільки вчилися воювати, їм доводилося відточувати і мистецтво дипломатії.

Два архетипи держави

В Європі тривалий час були сусідами два архетипи держави – монархії, що будувалися за образом і подобою Римської імперії, або тих же східних деспотій, та вільні міста, що увібрали в себе багато рис грецьких полісів, або раннього Риму. І тільки той факт, що в кінцевому підсумку переміг архетип міської цивілізації, зробив Європу Європою, якою ми її знаємо – схильною до толерантності, гарячою, інноваційною, ліберальною.

Місто стало основою європейськості ще й тому, що континент страждав від нестачі земель при високій щільності населення. Сільський уклад життя – основа будь-якої традиційності. Там, де є село, ми спостерігаємо холодну культуру, яка майже не змінюється від століття до століття, характер сільського життя статичний і рухається за циклічним календарем сезонних робіт.

Тривалий час надлишкове населення Європи “перероблялося” у війнах і моровицях. А ще у містах. Природно, місту потрібно менше землі, ремісник виживе і на кількох квадратних метрах, тоді як сільському мешканцю необхідна набагато більша годівна територія. Пізніше Захід врятували від перенаселення великі географічні відкриття, що відкрили Європі цілий світ, а світу – Європу.

Гарячий характер європейської культури визначила перемога міста над селом, торгово-ремісничої цивілізації над аграрною. Там, де село виявилося сильнішим, ми бачимо Європу більш архаїчну і відсталу, яке все менше відрізняються від умовного Сходу. Але місто неможливе без торгівлі, тому Європа задихнулася б, або законсервувалась, якби європейські товари не знайшли дорогу в усі країни світу. А заодно Європа не відкрила б численні «колоніальні товари», які робили життя більш різноманітним, строкатим, а значить – багатим і психоделічним. Там же, де є багатство зовнішнього життя, воно трансформується і в багатство внутрішнього, отже – в розвиток мистецтв і наук.

“Викрадення Європи” – популярний міфологічний сюжет. Деякою мірою символізує специфічно номадичний характер європейців.

Європейці – номади

Багато істориків і філософів підкреслювали номадичний характер європейської цивілізації. Карл Шмітт вважав західну цивілізацію прихильною до «Номосу моря», символом якого виступає Корабель, тоді як континентальні народи «номосу землі» будувалися навколо архетипу Дому. Але тут потрібно внести ремарку: континентальні народи теж діляться на осілі та номадичні. Саме кочівники багато в чому визначили обличчя євразійської цивілізації.

Індоєвропейські народи, що заселили Європу приблизно 4-5 тисячоліть тому, прийшли сюди з континентальних степів, верхи на конях. Тому можна говорити, що європеєць – це людина, що пересіла з коня на корабель, або вміло пересувається як верхи, так і по воді.

Морський характер західної культури диктувався самою географією континенту, берегова лінія якого дуже довга та порізана, як би запрошуючи місцевих мешканців до морських подорожей. Тому саме ті народи, які активно використовували цю особливість місцевого ландшафту, досягли найбільших успіхів і в історії. Спочатку це були греки, чия цивілізація грунтувалася на ремеслах і торгівлі. Пізніше цю економічну модель експлуатували італійські міста-республіки, такі як Венеція і Генуя. Із закриттям Середземного морів для європейської торгівлі (після падіння Візантії) цивілізаційну естафету перехопили атлантичні країни, перш за все Нідерланди та Англія.

Чотири типи європейських колоній

Слід кілька слів сказати і про європейські колонії. Умовно можна розділити європейські колонії на чотири типи.

Тип перший – торгові факторії, тобто невеликі поселення для обміну товарами з місцевим населенням. Такими були численні колонії Венеції і Генуї на берегах Чорного та Азовського морів. Пізніше схожий тип колоній створювався португальцями, голландцями на берегах африканського континенту, який довгий час поза узбережжям не відчував європейського проникнення.

Другий тип колоній пов’язаний з необхідністю отримання «колоніальних товарів» в промислових масштабах. Великий попит на прянощі, цукор, какао в Європі змусив колонізаторів створювати плантації із застосуванням там рабської праці. Але, як правило, самі європейці рабів не захоплював, а купували. Так, вони створили попит на рабів, але полювання за людьми з подальшим їх продажем проводили місцеві князьки і вожді племен Африки. У цьому європейці не були першопрохідцями, а використовували напрацювання Сходу. Відомо, що довгий час роль «негрів» в Середземномор’ї грали слов’яни та інші народи Причорномор’я (в арабських джерелах їх називають «сакаліба», європейське найменування рабів – esclave, slave – ймовірно теж походить від імені слов’ян), яких кочівники захоплювали в полон і продавали арабам, туркам. Європейці (ті ж венеціанці і генуезці) брали участь в цьому процесі як посередники, але самі мало використовували рабську працю, якій просто не було місця в їх економічної моделі.

Для середньовічного Сходу раби були важливою частиною їх культурного і політичного обличчя – яничари в Туреччині, мамлюки в Єгипті відігравали велику роль у житті держави. Раби, які зі зброєю в руках захищають своїх господарів – це східна риса. В Європі людина зі зброєю могла бути тільки вільною. Що говорить про істотні відмінності ментальності умовного Заходу і Сходу.

Ще один тип колоній служив тим же цілям, що і славетні колонії стародавніх греків – відтоку надлишкового населення з метрополій. Саме слово «метрополія» означає «материнське місто»; такий колоніалізм передбачав не захоплення і поневолення, а відокремлення, розмноження. Колонії були «дітьми» своїх метрополій. Туди найчастіше відправлялась молодь, яку батьки не могли наділити землею, адже в Європі вся земля була вже чиясь. Такі колонії носили як міський, так і сільський характер. Колоністи самі працювали на себе, залучення сторонньої робочої сили відбувалося за плату – за тими ж принципами, які склалися вже давно в Європі. Більшість колоній цього типу були засновані англійцями і французами в Північній Америці. Політична матриця США сформована на основі подальшого самовизначення цих колоній, а після перемоги в Громадянській війні Півночі над Півднем, який стверджував систему плантаторського колоніалізму, в штатах остаточно взяла гору ліберальна модель.

Ще один специфічний тип колоній був створений у володіннях Іспанської імперії. Висока роль католицької церкви в іспанському суспільстві наклала відбиток і на характер відносин до населення підкорених країн. Цікаво, що в цьому плані іспанські колонії дуже нагадують російські. Обидві ці імперії, що мали відсталі моделі господарства, довго контактували зі Сходом, а за підсумками тривалих воєн сформували досить подібні класи службових людей – ідальго-конкістадорів і козаків (пізніше – дворян). З одного боку в цих імперіях затвердилась висока роль військового стану при незначній ролі більшості населення, який не мав гражданских прав. Міста тут не отримали тих свобод, які надавало магдебурзьке право, а сільськогосподарська громада була досить відсталою через невисоку продуктивності, викликану кліматичними та історичними особливостями.

Саме в іспанських і російських колоніях відбувалася активна метисизація, тобто змішання населення метрополії з тубільцями. Це сприяло не тільки культурному обміну та збагаченню, а й консервації економічної та соціальної відсталості. У цьому легко переконатися, дивлячись на долю латиноамериканських країн, які вже два століття незалежні від метрополій. Оригінальна і самобутня культура тут сусідить з відсталістю суспільства, корупцією і перманентною боротьбою нових еліт, які дуже далекі від народу.

Первісний характер соціальних відносин у європейців

До портрета європейської культури я додам рису, яку рідко відзначають, хоча вона і прослизає в різних дослідженнях. Це висока роль первісно-демократичних відносин, які були перенесені на цивілізаційний рівень. Наприклад, у Рима були всі шанси повторити долю східних деспотій, але він вигнав своїх царів і заснував республіку. У греків колись були царі-басилеї, але їх перемогли і витіснили демагогічні тирани, а також різні виборні ради і посадові особи. В Європі бачимо торжество первісної військової демократії над аристократичним принципом передачі влади і накопичення багатств, як це завжди було в східних деспотіях. Влада для європейця не має божественного походження.

Ще більш важливим є принцип поділу влади, який ми бачимо майже у всіх відомих нам історичних суспільствах індоєвропейців, де спостерігався розподіл еліти на воїнів та чаклунів. Дослідники міфології В.В. Іванов і В.М. Топоров вважали, що «основний міф» індоєвропейських народів оповідає про боротьбу цих двох еліт, представлених Громовержцем і Змієм, де Змій персоніфікує касту жерців, а його супротивник – військову аристократію.

Тут необхідна важлива ремарка. Фактично жерці стародавніх індоєвропейців більше схожі на шаманів, ніж на корпорацію храмових жерців, що сформувалась та добре себе почувала на давньому Сході. Хоча в історичні часи ми вже не спостерігаємо в Європі класичних шаманів, європейське жрецтво все ще сильно відрізнялось від східного.

Жрець ніколи не рівний богам. Він їх слуга, який випитує милості у небес. Зазвичай спеціалізація жерця вузька: організовувати ритуали, приносити жертви, проголошувати молитви або приймати послання богів. Шаман же – це «і швець, і жнець, і на дуді грець» в сфері сакрального. Він спілкується з духами на рівних, як партнер, а іноді навіть може керувати ними. У діяльності шамана багато гри, імпровізації, оскільки він має справу з живою реальністю сакрального. Тоді як жрець обплутаний канонами і статутами релігійної системи, в якій боги вже швидше мертві, ніж живі.

У європейській культурі помітно саме шаманське ставлення до світу – ігрове та волюнтаристське. Європейці не випитували милості у природи, а брали її. Іноді це виглядало як варварство, особливо в епохи, коли технології досягли високого рівня. Хоча на цьому історичному етапі європейці вже були християнами.

Між шаманами завжди існувала конкуренція. Вони могли «мірятися силою», влаштовувати змагання, чого не було між жерців, де кожен сановник знав своє місце на ієрархічній жердині. У європейській політиці і культурі дух конкуренції, боротьби, агонізма зберігся і став однією з ключових особливостей західної цивілізації. Для древніх греків єдиним інтегруючим їх безліч держав в культурне ціле явищем були якраз Олімпійські ігри, які символізують дух змагальності.

Про панування духу конкуренції свідчить і політична система Греції, і виникнення тут безлічі філософських течій. Будь-яке культурне розмаїття є підсумком або змагання вільних творців, або результатом великих меценатських вливань багатої еліти. Греки були культурно рясними при набагато меншій розкоші, ніж в стародавньому Єгипті або Вавилоні. Антикознавець Ф. Кессіді писав навіть, що стародавні греки були тотально геніальними (Ф. Кессіді, “Загадка” бурхливого розквіту грецької філософії, – Питання філософії, №8, 2007), мали однаково розвинуті праву й ліву півкулі мозку, звідки всі їх успіхи в науках і мистецтвах та біди в політичній сфері. Але з таким поглядом погодитися важко, принаймні без наукового підтвердження такої гіпотези. Швидше за джерело успіхів древніх греків потрібно вважати специфіку їх політичного життя і характер культури взагалі. На тему збереження шаманських рис в грецькій культурі можна знайти багато інформації в книзі Е. Р. Доддса «Греки та ірраціональне».

Ті ж шаманські риси ми знаходимо і в релігії давніх германців і кельтів. Хоча друїдів останніх прийнято називати жерцями, вони більше схожі саме на шаманів, хоча і формувалися в корпорацію. Вважалося, що друїди мали здатність керувати богами. Знаменитий архетип мага, поширений в європейській культурі (пізніше він трансформувався в образ вченого, шукача філософського каменю, творця чудесних еліксирів) сформувався на образі друїдів (чарівна чаша, магічний кристал і т.п.).

А про шаманський характер нордичного Одіна і його команди згадують майже всі дослідники цієї теми. Хоча Один та аси представлені в міфології германців як боги, вони більше нагадують чарівників, або надлюдей, схожих з кавказькими нартами. Головна риса, яка відрізняє асів і нартів від традиційних божеств – смертність. Саме ця особливість, мабуть, визначила трагічний характер німецької культури взагалі.

Таким чином, Європу створила не тільки конкуренція між двома групами еліти (воїни і чаклуни), але й змагальний характер відносин всередині самих еліт. Ця ж особливість пізніше лягла в основу капіталістичного способу виробництва, який відзначають як найважливішу рису західної цивілізації. Чому науки і мануфактури не розвинулися на Сході, навіть в періоди його могутності і розквіту, добре описано в статтях А. Бурова «Питання Джозефа Нідема»  та «Занепад Сходу …» М.О. Іванова. І це не дивлячись на те, що більшість відкриттів, які отримали економічне втілення в Європі, були зроблені арабами або китайцями.

Григорій Луговський

Підписуйтесь на наш телеграмм

Поділитися: