Петриківський розпач

27 червень 2022 о 07:45 - 12379

Avatarredaktor


Петриківський розпач

У лютому… Усе моє життя зупинилося у лютому. Дні зараз люті, місяці – люті. Лютий березень, лютий квітень, лютий травень. А тепер і червень лютий. Ранки змінюють вечори. Вечори наздоганяють ранки. І весь цей час мозок напружено чеканить кожну хвилину, вслуховуючись в новини, вишукуючи жадану важливу серед них, де б озвучили надію на якскорішу перемогу.

Який він, той смак перемоги? Терпкий? П’янкий? Радісний? Для мене сумний…

Скільки ще часу до тої миті? А лютий тягнеться ще й досі. Довгий, тягнучий, в’язкий, з присмаком гіркоти у роті і нав’язливим давінням у вухах.

Моя квітуча донині країна перетворилася на руїни. Руїни будинків та людських душ. І лелечі гнізда на зруйнованих будівлях. Як символ відродження. Як Божий прояв у часи сатанинського балу.

Вирвані із корінням цілі родини із своїх гніздечок. Де вони? Скитаються по світу. По чужих домівках. Намагаючись якось вижити і не втратити від усього цього здоровий глузд.

Селище Петриківка. Родина Маврелікових із Харкова. Чоловік Геннадій, дружина Віка та маленький синочок Андрійко.  Поселилися тут ще у березні. Обживаються потихеньку. Навіть невеличкий огород посадили.

Малий, з величезними блакитними очима, дивиться на мене уважно. Потім бере за руку і, заїкаючись, запитує:

«Тётя. А когда мы домой, в Харьков, поедем?».

От що?! Що відповісти цьому, пережившому вже страхи війни, хлопчику?!

Присідаю до нього, обіймаю, міцно пригортаючи до себе, дістаю цукерки. Бере гостинчик і відсторонюється, ніби із розчаруванням від того, що і ця доросла людина не знає відповіді на таке просте, здавалося б, питання.

Його татко починає розповідь:

«Вирішили виїхати не відразу. Все сподівалися, що все припиниться якимось чарівним чином. Та коли вже прилетіло на сусідню вулицю та грюкнуло так, що нас аж до стелі підкинуло, вагань не лишилося. Наша рідна Салтівка перетворилася на пекло. Виїжджали швидко. Дружина закривала Андрійкові очі, щоб той не дивився у вікно, бо його надто зацікавило питання: «Чому дяді і тьоті лежать на землі? Їм же холодно!».

Тут, у мирній Петриківці, він ще довго кидався вночі, щоразу здригався від гучних звуків і почав заїкатися».

На цих словах мій співрозмовник починає щиро посміхатися:

«У вас тут живуть чудові люди. Добрі! Ми були дуже здивовані і вражені. Приїхали майже голі. Без харчів. Сіли ввечері в холодному будинку і дружина, з розпачем у голосі, видає: «А чого ми сюди прихали? Яка різниця, де вмирати?».

Це була хвиля розпачу, сліз, заспокоювань…

А на ранок стук у двері. До нас, нікому тут не відомих людей, поставилися як до рідних. Принесли харчі, одяг, все необхідне. А головне, вселили надію, що все буде добре.

Ось так і живемо. Обживаємося. Готуємо будинок до зими. Розуміємо, що цього року вороття додому не буде.

І дуже-дуже сподіваємось на перемогу!».

Мої нові знайомі пішли, а я ще довго була під враженням від почутого і від ще одного етапу переосмислення цього нашого буденного доволі життя.

Ксенія Тимошенко

Підписуйтесь на наш телеграмм

Поділитися: