Гуляйполе – невелике місто на Запоріжжі, відоме як колишня столиця батьки Махна, після повномасштабного вторгнення росії стало прифронтовим. Довоєнне населення міста складало 13 тисяч мешканців.
Нині ворожі обстріли Гуляйполя відбуваються мало не щодня. Тому багато містян полишили свої домівки та влилися у багатомільйонну та багатостраждальну спільноту вимушених переселенців.
Нам вдалося поспілкуватись з подружжям пенсіонерів, які торік евакуювалися з Гуляйполя до обласного центру. Це Іван Пімонович та Любов Володимирівна Шевченки (прізвище змінено).
Найперше, про що ми запитали у Шевченків – яке ставлення місцевих мешканців до ВПО? Адже 40,6% опитаних вимушено переміщених осіб (ВПО, переселенці) стикалися у Запоріжжі з упередженим ставленням до переселенців. Такі дані наводить Запорізька обласна рада за результатами опитування місцевої громадської організації «Yes».
Іван Пімонович та Любов Володимирівна запевнили, що не стикалися з утисками або упередженим відношенням до переселенців.
«В тебе ж на спині не написано, що ти переселенець, – запевняє 65-річний Іван Пімонович, і додає: Тут всі – переселенці».
63-річна дружина уточнює, що у Запоріжжі наразі багато ВПО:
«Харківська область тут, Херсонська область тут, Запорозька, Донецька, Луганська тут. В Дніпрі і в Запоріжжі».
З іншого боку, роботу на новому місці знайти складно. Любов Володимирівна вимушена була погодитись на важку працю санітарки у реанімації запорізької лікарні. Там з десяти санітарок – 9 переселенок. Їх поєднує спільне горе – втрата домівки. А місцевим це зрозуміти складно.
«Ті, хто був під пулями, з тими, хто не був під пулями, мають різні теми. Їм важко розуміти один одного», – вважає гуляйполька.
-
- Хата Шевченків в Гуляйполі (фото надані Шевченками)
-
- Сусідська хата
За її словами, навіть рідний брат, який живе в Криничках (смт Кринички Кам’янського району Дніпропетровської області – авт.), не сприймає її біду як слід. «Ну, ти що! Все буде нормально, скоро війна закончиться», – каже по телефону.
«Але ж у нього хата ціла, він спить на своїй постелі. А я побігла не знаю куди, і чи вернуся – не знаю. Завтрашнього дня в мене як такого нема», – пояснює Любов Володимирівна.
«Все наладиться, було б здоров’я»
Іван Пімонович дуже хворий. У 80-х блискавка на його очах вбила єдиного 11-річного сина, а зараз інший син захищає Україну на фронті. Тому психологічні муки ще додаються до результатів нехтування своїм здоров’ям.
«Він у колгоспі десять років працював з отруйними речовинами, – пояснює жінка хворобу чоловіка. – На онкологію ми їздили рік назад перевірялись, наче б не онко. А Іван тане на очах. На ліки витратили 10 тисяч гривень. Потрібно було знову аналізи робити. А потім – війна, лікарі пораненими солдатами зайняті, ото так».
За даними того ж дослідження ГО «Yes», 63,3% переселенців у Запоріжжі можна віднести до вразливих груп. Через скрутне матеріальне становище, вони можуть собі дозволити тільки задоволення базових людських потреб.
А тут ще доводиться купувати овочі та консервацію, які раніше Шевченки вирощували та робили самостійно.
– Господарство яке мали? – запитую чоловіка-ВПО.
«Бройлерів. Встигли перед евакуацією вирізати. Два городи землі було. 23 сотки, а коло хати – 7. І огірки, і картопля – все було. Більше 100 рядків помідорів! Коло річки Гайчул город – родив добре», – каже Іван Пімонович.
30 відер картоплі залишилось у погрібі. Частину консервації чоловік забрав пізніше.
«Але то таке. Головне, щоб перестали стрілять. Все воно наладиться, було б здоров’я», – каже чоловік.
Продуктова допомога, яку щомісяця надають переселенцям в Запоріжжі
Спальні мішки надали у грудні
У церкві дали подушки і постільну білизну
«Мила поли – а тут війна!»
Любов Володимирівна раніше працювала у пекарні, потім пішла на пенсію. Але підробляла на оптовій базі.
«Мила поли – а тут війна!» – відповідає жінка на питання, ким працювала перед повномасштабним вторгненням.
На прохання розповісти з подробицями, як провела першій день Великої війни, розповідає:
«Я йшла на роботу… Мені на дев’ять було, а встала рано. Іван увімкнув телевізор. Коли кажуть: «Обстріляли аеропорти Запоріжжя і Києва, почалась війна». Була шоста ранку».
Пізніше подзвонив син Юрій, який служить у прикордонних військах, у Новотроїцькому Донецької області. Повідомив, що в них вже бомблять. Тому хоче відправити дружину з двомісячною донькою до Гуляйполя.
«Вона (дружина Аня – авт.) сказала: «Я буду біля тебе». Як «біля тебе»? Двомісячна дитина – як «біля тебе», там стріляють! Кажу: «Дай їй трубку! …Аня, доця, уїжджай, – кажу, – ти шо?!», – розповідає Любов Володимирівна.
Пізніше знову зателефонував Юрій. Каже: відвезли дружину з донькою на бетеері у Волноваху, а звідти – на таксі за 3000 гривень домовились.
«І ще й не має грошей, десь перепозичив. Оце 25 число я так пережила. 26 лютого до мене приїхала внучка, манєнька, з мамкою, а син залишився під Волновахою воювати», – говорить Любов Володимирівна.
У Гуляйполі тоді ще було тихо.
«Коли 3 березня як пішло на Гуляйполе! Як гупало, як гепало!! Води нема, світла нема. Газ ще був», – згадує жінка.
Вирішили їхати у Запоріжжя. Взяли найнеобхідніше і евакуаційним автобусом прибули до обласного центру.
«Платимо за квартиру чотири тисячі»
«Гєни у всіх наших чоловіків махновські, – філософствує Іван Пімонович, переселенець з батьківщини батька Махна, а потім знову згадує про покинуте господарство. – Коти такі хороші були, порозбігалися. Молоденька кішка і кіт, такий красавець пухнастий!»
«Пам’ятник Нестору Махну в Гуляйполі обклали піском, і все гепає, а він стоїть» (фото надане Шевченками)
Жінка розповідає про худобу. Люди, полишаючи домівки, випускали на волю поросят, корів, курей.
«Подружка моя за Гуляйполем жила. Каже: «Я, як уїжджала, півторамісячних 20 бройлерів відкрила і вони пішли в степ. Випустила 25 поросят чотирьохмісячних. І телят». І, вона каже, хто підірвався на міні, хто де пішов. Корів люди випускали, тому що треба було тікати, не до корови було… Оце так. Люди тікали, бросали все».
Далі Любов Володимирівна поділилася, як сім’я Шевченків пережила воєнні літо, осінь і зиму:
«Коли почали платити «переселенческі», ми пішли з дитсадка з друзями на пополам знімати квартиру. Два місяці пожили, прийшла хазяйка: «Син вертається з невісткою з Києва. Квартиру звільніть». Друзі пішли в гуртожиток, а ми – до Іванової сестри у село Кам’янка (Апостолівської громади Криворізького району Дніпропетровської області – авт.). Там трошки побули. Роботи нема. Йому лікарств треба куча, мені так само».
Потім Шевченки отримали від «Червоного хреста» 7 тисяч гривень. Вирішили їхати до Запоріжжя. Машина обійшлася у 4,5 тисячі. А одразу після цього – 4 тисячі за оренду однокімнатної хрущовки у Запоріжжі.
«Платимо за квартиру чотири – оренда, і комуналка», – уточнює Любов Володимирівна.
До Шевченків квартиру винаймала родина з чотирьох переселенців.
«Дочка з онуком спали на кроваті, мати – на дивані, чоловік – на матрасі на полу», – каже жінка.
«Єдине, за що переживаю – щоб син був живий-здоровий»
У Запоріжжі пенсіонерка почала терміново розшукувати роботу. Пішла в госпіталь – там вже набрали. Пішла в інший заклад, у відділ кадрів. Там кажуть: «Переселенець – це плюс: йде пільга нам. Але є місце тільки санітарки в реанімації. Ви коли-небудь робили?».
Вирішила спробувати. Пішли в реанімацію. Там койки стоять одна біля другої. Деякі пацієнти під апарати підключені.
«Я заходжу, мені кажуть: надо оце, оце і катетер їм помінять, клізму зробить. А я до цього не була дотична, я далека від цього була! І я стою, а начальниця каже: «Робота дуже важка. Я не знаю, чи Ви потягнете»… Я кажу: «В мене безвихіддя». – «Пробуйте. Давайте, Ви завтра прийдете, години чотири попрацюєте», – розповідає Любов Володимирівна.
Насіння чорнобривців чекає на четвертому поверсі, коли посіють
Хоча робота важка, але завдяки загартованим досвідченим санітаркам, Любов Володимирівна освоїла навички поводження з важкохворими та вже померлими пацієнтами.
«Що дівчата робили, то і я. Дивилася, запомінала, – пояснює жінка. – Ну, для них це вже норма, вони вже привикли і втягнулись, їм це уже як… Як нам картошку почистить».
– Може, Вам якась психологічна допомога потрібна? – питаю.
«Ні. Вибухи мене не сильно вже лякають. Сирена взагалі не лякає. Єдине, за що переживаю – щоб син був живий-здоровий. Але тримаю це в собі», – пояснює Любов Володимирівна.
Олена Гарагуц
P.S. Біля пам’ятника Тарасові Шевченку в Гуляйполі вдарила ракета.
Шевченки кажуть:
«Отака ямища семиметрова! А Шевченко стоїть цілий. Говорять, це значить: місто виживе. Ми дуже хочемо вірити в це!».