Опіум для пролетарів

03 травня 2021 о 17:11 - 8167

Григорій ЛуговськийГригорій Луговський


Опіум для пролетарів

Подивіться на цю картину. Яке відчуття вона у вас викликає? Мабуть, його можна описати яскравою сумішшю оптимізму, радості, та екстатичного захвату перед ідеально спланованим світом. Якщо узагальнити, то я би назвав його «відчуттям світлого майбутнього». І це відчуття є тим, що калічить життя багатьох українців.

На щастя, зараз вже проводиться багато роботи по виявленню, усвідомленню та зціленню травми Голодомору, яка передавалася від покоління до покоління. Але є ще одна невідрефлексована травма великої частини нашого суспільства, що дісталася у спадок від СРСР.

Яким би не був СРСР, але генетично він складався як модерний проект. Модерн має своїм символом віри невпинний прогрес, перетворення суспільства на образ ідеального досконалого світу, життя в якому приносить екстатичну радість. Рай Модерну – це завжди новий нестаріючий світ. Він як Елізіум Данте, в якому людські душі споглядають Бога. Це як нескінченна новизна, мовби купуєш нові речі, але радість від нового придбання ніколи не проходить. У теперішньому часі Модерн присутній як відчуття оптимістичної радості, як екстатичне передчуття нового ідеального світу, який от-от постане. Насправді «відчуття світлого майбутнього» – це сильний наркотик, на який СРСР підсадив більшу частину своїх громадян. Радянській опіум для народу.

На одному напівлегальному форумі я прочитав вражаючу думку, що наркотики – не для бидла. Вони для еліти суспільства, яка спроможна повноцінно сприйняти наркотичний досвіт та не зламатись. Але бидло деградує від наркотиків, вони їх ламають і калічать. Екстатичне переживання оптимістичної радості від наближення нового ідеального світу – це дійсно дуже сильний наркотик. СРСР виробляв його у формі передчуття Комунізму та силою призвичаював до нього все населення. Він робив це своєю дикою пропагандою, бадьорими піснями, повсюдними плакатами та мозаїками на стінах будівель, що зображали картини настання комуністичного раю. Для цього була створена спеціальна масова література та мистецтво – соціалістичний реалізм. Все це для того, щоб постійно накачувати людей переживанням наближення світлого майбутнього.

Як і кожен наркотик, «відчуття світлого майбутнього» є втечею від реальності. Люди в СРСР жили не в теперішності, але в постійному очікуванні майбутнього. Вони були засліплені та не помічали жахливої нестерпної реальності, в котрій жили, бо звідусіль на них линули опіумні обіцянки настання комуністичного раю. Люди радо віддавали свої життя на потреби системі, а навзамін отримували чергову дозу опіуму світлого майбутнього. СРСР дуже довго протримався тому, що міг легко заперечувати неприємну дійсність, бо радянський агітпроп налагодив виробництво опіуму оптимістичної радості в промислових масштабах. Це дозволяло тримати маси в переконанні, що важливим є тільки майбутнє, що треба покласти своє життя на вівтар побудови нового світу.

Головний конфлікт соціалістичного реалізму не між добрим та поганим або між справжнім та несправжнім, а між добрим та кращим. Тобто теперішнє не має значення, воно лише є матеріалом для майбутнього. Остаточно радянських людей зламав екстаз від відчуття причетності до польоту Гагаріна, яким СРСР немовби трохи відчиняв двері у новий модерний світ.

Ностальгія за СРСР – це і є наркотична ломка «совків», котрі не можуть більше отримати наркотика оптимістичної радості. Ця ломка проявляє себе в ненависті до сучасної України, бо вона не може їм дати достатньої дози цього наркотичного екстазу. Ненависть, яка мучить їх самих і якої вони бажали би позбутися, але не можуть, бо наркотик оптимістичної радості зламав їх та зробив безнадійно залежними. Частина з них намагається полегшити ломку метадоном «русского мира» – імперіалістичним сурогатом, котрий РФ цілком легально постачає в Україну. «Совок» – це щось дуже конкретне. Це кінчений наркоман, якого постійно ламають судоми ностальгії за СРСР.

Вони живуть серед нас. А може їх настільки багато, що насправді ми живемо серед них. Я не знаю, їх треба боятися чи співчувати?

На міських сайтах я читаю безліч коментарів до новин, сповнених ненависті до України. Мовляв, була велика країна, яка будувала велике майбутнє, а потім прийшли оці свідомі патріоти та все розвалили. Мовляв, ні на що ця Україна не здібна, лише тільки на вимирання. Мовляв, ніщо тут не можна змінити. І це при тому, що на побутовому рівні більшість з них живе краще, ніж за радянських часів. Моя похила сусідка дорікає мені, що працювала більше та важче за мене і не жалілася, але коли ми обговорюємо сучасну Україну, вона стогне від ностальгії за радянською Україною, бо тоді всі вони знали, що у них є майбутнє.

Нещодавно я їхав у тролейбусі та підслухав діалог пасажира з кондуктором. Незадоволений транспортними обмеженнями, він кляв владу та наостанок з холодною сталевою ненавистю вимовив: «Вы сами знаете в какой стране мы живем!». Я не знав, як розуміти його слова. Це готовність розстрілювати кожного, хто хоче збереження «цієї нікчемної країни», або це стогін від жахливого болю, коли наркоманська ломка радянської ностальгії викручує душевні кістки?

Якщо узагальнити всю цю ненависть або стогін від болю, то вийде таке. СРСР був країною, яка будувала велике Майбутнє. А Україна – це країна, у якої немає Майбутнього. Тобто в цих людей відібрали саме Майбутнє. Їх не цікавило та не цікавить теперішність, їм треба лише опіуму екстатичної оптимістичної радості від передчуття наближення Майбутнього.

Я не знаю, як можна допомогти цим людям. А може і всім нам, бо хто з нас не спробував цього радянського опіуму? Мабуть, треба вчитись жити у теперішньому часі. Вчитись усвідомлювати, що не може бути ніякого безкомпромісного Майбутнього з залитими сонцем ідеальними містами, в яких життя приноситиме нескінченну радість. Існує тільки те майбутнє, котре пов’язане з теперішністю. Все, що в наших силах – це покращити те, що ми маємо, щоб зробити життя стерпним та вартим довіри.
………………………………………………………………………………………………………….
Картина: “City of the Future” (1954) by Kempster and Evans

Сергій Климчук

Підписуйтесь на наш телеграмм

Поділитися: