Олександр Вілкул: Після того, що зробила Росія, у нас вже немає спільного минулого, ми маємо лише різне майбутнє

10 травня 2022 о 09:00 - 20284

EditorEditor


Олександр Вілкул: Після того, що зробила Росія, у нас вже немає спільного минулого, ми маємо лише різне майбутнє

Олександр Вілкул – один із тих керівників військових адміністрацій, який став чи не найбільшою несподіванкою війни.

І хоча сам Вілкул переконує, що його позиція завжди була проукраїнською, його політична кар’єра до 24 лютого часто була пов’язана з проросійськими партіями.

Не була однозначною і риторика політика щодо Росії після анексії Криму та початку війни на Донбасі.

Два роки тому Вілкул взагалі зник із публічних радарів. Поки не виявилося, що з першого дня повномасштабного вторгнення саме він керує обороною Кривого Рогу.

Про те, як Захарченко пропонував Вілкулу здати місто, про заблоковані телефонні номери росіян та оборону міста, де народився та виріс президент Зеленський – Українська правда поговорила з Олександром Вілкулом у період, коли ворог готується наступати на Кривий Ріг.

“Ми є великим промисловим містом, найбільшим в Україні, ми – це все-таки 10% ВВП”

– Розкажіть, як почалася війна?

– 24 лютого мене розбудили о 5 ранку, повідомили про бомбардування по всій країні. Плюс я отримав інформацію, що ми мали прильоти ракет у дві військові частини. Я покурив і відразу після цього передзвонив до аеропорту і дав команду блокувати смугу тією технікою, яка була на той момент в аеропорту.

Протягом 4-5 годин туди перегнали будівельну техніку, асфальтоукладачі та повністю заблокували смугу, при цьому повністю загасили аеропорт та загасили радіолокацію. Після цього віддав ряд інших розпоряджень: школи не йдуть, садки не виходять, та й ряд розпоряджень, пов’язаних з обороною. Приїхав працювати.

– На той час ви вже були на посаді?

– Ні, я на той момент був приватною особою. Просто через те, що я давно живу в Кривому Розі, був тут керівником великої кількості промислових підприємств.

Блок Вілкула “Українська перспектива” становить майже більшість у Криворізькій міській раді, відповідно моя думка тут щось означала, тому я цим почав займатися відразу.

– Тобто ви одразу для себе ухвалили рішення, що займаєтеся обороною міста? Ви не ставили собі питання, що робити, куди поїхати? Ви відразу розуміли, чим ви займатиметеся?

– Навіть думок не було їхати чи робити щось інше. Якщо напали на мою країну, якщо напали на моє місто, звичайно, я маю зробити все, що від мене залежить, для захисту рідної країни, рідного міста.

– Останнім часом ви не займалися політикою, але жили тут?

– Я два роки тому ухвалив рішення повністю вийти із політики. Втім, як і зараз планую. Коли закінчиться війна – а закінчиться вона обов’язково нашою перемогою, – я не займатимуся політикою.

Тобто я зараз, як кожен українець, роблю все, щоб захистити своє місто та свою країну.

– Як розвивалися події далі, у перший день війни? З чим ви зіткнулися щодо оборони? Що потрібно було, щоб стабілізувати ситуацію?

– У перший же день війни ми розпочали будівництво укріплень, блокпостів по периметру міста.

У чому нам пощастило? Ми є великим промисловим містом, найбільшим в Україні, ми – це 10% внутрішнього валового продукту. Плюс ми маємо досвід – таки я 19 років пропрацював у промисловості, від робочих посад до першого керівника великої кількості підприємств у Кривому Розі. Я кілька ГЗК очолював, тому ми розуміли, як із цим працювати.

На другий день була спроба посадки літаків у нашому аеропорту. Був один “Іл” транспортний і три “сушки”-штурмовики.

Знизилися вони досить низько, тобто на 200 метрів, навіть трохи нижче. Якби був ПЗРК, можна було їх просто збити.

Але це громадський аеропорт, там не було ПЗРК. “Іл” полетів, а штурмовики десь півгодини крутилися ще, дивилися і після цього відлетіли. Сісти вони не змогли, бо смугу було заблоковано.

“Ми вигнали БЕЛАЗи і пробили колеса, тобто намертво поставили техніки на 10 мільйонів доларів”

– Я так розумію, що надалі ситуація посилювалася?

– Третього дня була спроба зайти колоною. Проти нас стоїть російське угруповання, яке вийшло з Криму і, відповідно, пройшло через Херсонську область, а за годину – з Миколаївської області. Колона з 300 одиниць пройшла об’їзною дорогою Миколаєва і пішла на Баштанку.

У нас були очі у Баштанці. У мене особисто, у моєї родини, традиційно близькі стосунки з Баштанкою, бо сім’я мого батька звідти, ми могли отримувати інформацію. Ми змогли скоординувати, запросити авіацію – спочатку був літак, потім три ланки наших вертольотів, які відітнули частину цієї колони – 150 одиниць техніки.

Ви, напевно, бачили в інтернеті дуже багато фотографій у перші дні війни про баштанських фермерів, які тракторами тягають “калібри”. Це ж якраз була Баштанка, це ось ця історія!

Тобто гелікоптери відтнули, орки там – хтось розбігся. Але 150 одиниць техніки пішли далі на Кривий Ріг. Нам розвідка наша повідомила з Нового Бугу, що 40 хвилин залишилося, колона йде з дуже хорошою швидкістю, 150 одиниць техніки.

Ми вигнали на в’їзди до міста БЕЛАЗи, пробили колеса, картери, тобто намертво поставили техніки на 10 мільйонів доларів. А тоді орки не могли йти по землі, бо земля була дуже волога, вони там в’язли.

Попереду колони, кілометрів за 30, йшла розвідка. Вона уперлася в Білази, колона стала. Після цього наші гелікоптери зробили ще кілька заходів, вдруге вдарили.

І залишки цієї напіврозгромленої колони зробили кільце і пішли у бік Нової Одеси. Далі протягом тижня орки вже методично через Херсонську область почали підбиратися до міста. За великим рахунком, у нас був тиждень для того, щоб підготуватися, побудувати кілька ліній оборони та зміцнитися.

Сьогодні ми вже маємо десятки ліній оборони. Зараз лінія фронту проходить за 50 кілометрів від міста, але тоді вони встигли підійти дуже близько.

– Що ви відчували у момент, коли вони були так близько? Що ви планували робити, якби вони підійшли ближче? Якби вони захоплювали місто?

– Якби вони захоплювали місто, для цього їм треба було б прорвати усі укріплення.

– Тобто ви в це не вірите?

– Знаєте, як кажуть військові? Все залежить від щильності вогню. Що б не сталося, ми б воювали. Вели б вуличні бої.

Ви їхали містом, могли бачити, як у нас побудована лінія оборони всередині міста. Вели б вуличні бої, якби прорвали. Ну а які варіанти?

– У якому стані місто зараз? Які зараз основні завдання?

– Місто дуже мобілізоване. Все, що може працювати для війни, для фронту, для перемоги – працює на нашу перемогу. Все працює.

Промисловість працює залежно від підприємства – на 40%-50%, обсяги вже відновилися, бо на початку війни падіння було значно більшим. Відбудовуються логістичні ланцюжки постачання сировини, відвантаження продукції.

Ми працюємо індивідуально з кожним підприємством, стимулюємо відновлення, збільшення виробництва, допомагаємо вирішувати проблеми. Важливо, щоб працювали підприємства, бо це робота, зарплата, це зайнятість людей, це життя міста. І, зрештою, економіка, що працює, – це й податки. А податки – це кулі та снаряди для того, щоб бити ворога.

“Ми пишаємося, що Володимир Олександрович Зеленський – наш земляк”

– Як бізнес відреагував на війну?

– Можу сказати, що у будівництві фортифікаційних споруд, яких збудовано величезну кількість, була повністю задіяна техніка промислових підприємств: і “АрселорМітал”, і гірничо-збагачувальних комбінатів групи “Метінвест”, та інших підприємств, вся комунальна техніка задіяна.

Так, звичайно, ми використовуємо всі ті ресурси, які є у місті.

– Кривий Ріг – це батьківщина президента Володимира Зеленського. Ви відчуваєте якусь додаткову відповідальність через ці обставини? І як ви оцінюєте ставлення до цього міста зараз?

– Ми пишаємося, і я особисто пишаюся тим, що Володимир Олександрович Зеленський – наш земляк. Президент є Верховним головнокомандувачем, багато в чому він став символом воюючої країни і поводиться дуже мужньо.

– А як у вас побудовано взаємодію з обласним штабом?

– Я можу висловити лише подяку і від себе, і від усіх криворожан і голові обласної військової адміністрації Валентину Михайловичу Резніченку, і начальнику штабу Геннадію Олеговичу Корбану, який робить дуже багато інноваційних речей.

Наприклад, з погляду інтелектуального управління військ, інтелектуальної війни, тому що війна змінилася, війна не така, як була Перша та Друга світова.

І Борис Філатов, і голова облради Микола Лукашук – ми всі працюємо дружно, працюємо як одна команда. Де потрібна моя допомога, я її надаю.

– При тому, що ви не мали якогось досвіду взаємодії конкретно з цими людьми, особливо в таких умовах?

– З цими людьми ми знайомі з кимось 25 років, з кимось 10, з кимось 5 років. Були знайомі за різних обставин, не завжди позитивних. Але в нас сьогодні є спільна війна. Тобто, ми воюємо за свою країну, за свою область, за своє місто.

Сьогодні об’єднані зусилля всіх, сьогодні не може бути жодної політики. Сьогодні має бути об’єднання всіх зусиль та всіх ресурсів для того, щоб здобути перемогу.

“Люди босоніж вбрід річку переходять тільки для того, щоб опинитися на контрольованій території”

– Скажіть, чого чекати на Кривий Ріг? Чи планується наступ?

– Ми готові до будь-якого варіанта розвитку подій. Це й можливі спроби штурмових дій із боку орків.

Останні 5-6 днів дуже збільшилася інтенсивність обстрілів по всій лінії зіткнення. Плюс було кілька спроб штурмових дій із застосуванням бронетехніки – і танків, і бронетранспортерів, та штурмових підрозділів. Але всі вони були відбиті завдяки мужності і героїзму наших Збройних сил.

При цьому ворог зазнав значних втрат і в живій силі, і в техніці. Не можу ділитися військовою інформацією, але останній тиждень був для нас дуже успішним.

Як буде далі? Багато в чому все залежатиме від того, що буде на другій фазі війни, куди підуть їхні резерви, які зосереджені у Криму та у нижній частині Херсонської області.

Але ми готові до будь-якого варіанта розвитку подій. Я особисто вважаю, що війна швидко не закінчиться. Тобто, вона може бути і на роки.

– Я чув, що когось із представників вашої команди брали в полон. Чи це правда? І хто ця людина?

– Це була історія щодо невдалої спроби врятувати людей через гуманітарний коридор.

Була домовленість на міжурядовому рівні про те, що буде надано зелений коридор для вивезення мирних людей, які перебувають у прифронтовій зоні, в окупованій частині Херсонської області. Вони доїхали до першого блокпоста орків, їх далі не пропустили.

Украли старшого колони, Марчука Володимира Володимировича, голову Нововоронцовської ОТГ, обстріляли колону і, користуючись колоною, як щитом, почали з артилерії обстрілювати позиції наших військ, розуміючи, що наші не можуть відповісти.

Можу сказати, що за добу з полону Марчука визволили. Ірина Верещук добу боролася за його звільнення, зайняла дуже конкретну позицію на міжурядовому рівні, що не можна красти людей із гуманітарних колон, особливо з огляду на те, що кандидатуру старшого колони було узгоджено.

У нас лінія фронту досить велика, близько ста кілометрів, і ми зараз уже без гуманітарних чи зелених коридорів робимо все, щоб допомогти людям у Херсонській області евакуюватися на нашу територію.

Там багато напрямків, все розповідати не буду, але десь люди їдуть на велосипедах, залишають велосипеди біля нашого блокпосту та заходять уже до нас пішки. Є місце, де тисяча велосипедів лежить… Вивозять людей похилого віку, вивозять маленьких дітей на тачках.

Ось я був буквально два дні тому у Зеленодольську, і на тачці привезли одного дідуся. Я питаю: “У скільки ви виїхали з дому?” – “О 8 ранку”. – “А скільки приїхали?” – “О 4 вечора”. Уявіть цілий день його везли на тачці.

Десь на тракторах, десь є можливість проїхати машиною. Десь переходять босоніж, і це не метафора. Реально босоніж вбрід річку тільки для того, щоб опинитися на нашій території.

– Ви розумієте, що у південних та східних областях ви є людиною, думка якої важлива. Ви, напевно, неодноразово чули про те, що від вас чекали різні рішення. І для багатьох ваша однозначна проукраїнська позиція була несподіванкою. Чи був у вас момент, коли ви думали, який бік прийняти – України чи Росії?

– У мене ніколи не було моменту, який бік прийняти. Україна – моя батьківщина, і я маю лише одну позицію – це позиція воювати за свою батьківщину. І я б воював за неї, все одно хто напав – хоч росіяни, хоч папуаси.

Це вороги, які вторглися до нашої батьківщини. Тому ми маємо захистити та вигнати їх, зробити все для перемоги. Не може бути жодної іншої позиції.

“Вони пишуть щось у стилі “Співпраця… здавайтесь… ви можете загинути”. Я їм пишу: “Пішов!” зрозуміло куди

– У вас, напевно, є якісь знайомі, які вам пропонували зрадити батьківщину, зрадити Кривий Ріг, прийняти якісь рішення, які допоможуть ворогові? Що це були за люди, що вони пропонували?

– На другий день після початку війни мені зателефонував один із міністрів колишнього Кабінету міністрів Януковича, з яким ми разом були у Кабміні. Я ж був віце-прем’єром тоді…

– Хто?

– Захарченко, міністр МВС колишній. Це ж було на другий день, коли прапорці на карті рухалися з жахливою швидкістю. З такою ось пропозицією: Олександре Юрійовичу, ви ж розумна людина, ви розумієте, що ситуація вже вирішена. Підпишіть, будь ласка, від імені Кривого Рогу якийсь там договір з окупантами про любов, дружбу, взаєморозуміння, взаємодопомогу, і будете великою людиною, як він висловився, у “новій Україні”.

Можу сказати, що я його надіслав дуже довгим нецензурним виразом. Напевно, не варто повторюватись. Тому там особливої ​​дискусії не було.

Можу сказати, що я протягом 10 секунд повідомив про цей факт у спецоргани, тим, хто в нас займається питаннями безпеки та контррозвідки. А потім уже не пам’ятаю на якийсь день, напевно, на десятий…

– Царьов?

– Так, відома історія з Царьовим. Я ліг спати о 3-й ночі, а о 6-й ранку прокинувся по будильнику, мене закидали скріншотами з його Telegram-каналу, де він написав свій відомий текст у стилі “Хенде хох, здайтеся!”.

Я, не дуже довго думаючи, злегка спросоння відкрив, виставив у Facebook і зверху там послав. Розумію, що не парламентський вираз, але в такий спосіб висловив свої емоції.

– Які ще спроби, спілкування були? Можливо, погрози, повідомлення, дзвінки?

– Смс, звичайно, смс багато було. Вони пишуть щось у стилі “Співпраця… здайтеся… ви можете загинути”. Я їм пишу: “Пішов!” Відомо куди.

Вони зрештою пишуть: “Ваша позиція буде врахована надалі”. Ну, гаразд, буде врахована, так буде.

– Ви знайомі з Царьовим та із Захарченком. Я так розумію, що ви знайомі із Сальдо, який зараз зрадив батьківщину. Ви розумієте, чому ці люди так вчинили?

– Як вам сказати? З Царьовим ми знайомі, але особливо близькими ніколи не були. Сальдо я бачив лише візуально насправді. Захарченко бачив, звісно, ​​на засіданнях Кабінету міністрів.

Але це колаборанти, а колаборанти – це гірше за ворогів. Це зрадники. Інакше їх неможливо назвати.

– А у вас залишилися зараз у Росії якісь знайомі, які, можливо, підтримують Росію, намагаються на вас якось вплинути?

– У мене не залишилося жодних знайомих на території Росії. Усіх знайомих на території Росії я першого дня заблокував, щоб ніхто не дзвонив.

– А багато таких було?

– Ні, на пальцях.

– То були люди, які підтримують той бік?

– Та ні, жодного це значення не мало, це особисті знайомі на тему дайвінгу. Ну, я ж дайвер, і на тему дайвінгу у мене були знайомі, це не політика. Ну, заблокував усіх, хто із російськими номерами.

– А політиків серед таких людей, котрі з вами продовжують тримати зв’язок, не було?

– Я не спілкувався з тими, хто втік до Росії після Майдану. Після Майдану я жодного дня не покидав територію України. Коли всі втекли, я не втік, я тут залишився. Я ні з ким не спілкувався.

– А з їхнього боку протягом цього тривалого періоду часу були якісь спроби налагодити спілкування?

– Та не особливо.

– Чи можна говорити про те, що ваше ставлення до Росії після, по-перше, подій 14-го року, по-друге, подій, які відбулися, починаючи з 24 лютого, якось змінювалися?

– Ну, звісно, ​​змінювалося. Після того, що зробило керівництво Російської Федерації, ми вже не маємо спільного минулого, ми маємо лише різне майбутнє.

Коли бомбять житлові будинки, коли напали на нашу країну, коли вбивають дітей… Давайте згадаємо Маріуполь, Харків, Бучу – вони поводяться гірше, ніж фашисти під час Другої світової війни. Тоді ми воювали з німецьким фашизмом, а зараз воюємо із російським фашизмом.

“Росія – це азіатський менталітет. Вони будуть їсти перловку та воювати за Русь святу, за якусь ідеологему, яка пропагандою вбита в їхні голови”

– Ви готові до того, що доведеться керувати військовою адміністрацією ще не один місяць?

– Я вважаю, що, на жаль, все це швидко не скінчиться, війна швидко не скінчиться. Навіть якщо буде перемир’я, то з боку орків це також, можливо, буде підготовкою до наступної фази.

Тому ми маємо зміцнюватися, бути готовими, розраховуючи на свої сили та за допомогою наших партнерів давати максимальну відсіч.

Я не дуже вірю у ефективність санкцій. Тобто, санкції, безумовно, ефективні, але Росія – це азіатський менталітет. Вони будуть їсти перловку і воювати “за Русь святу”, тобто за якусь ідеологему, яка пропагандою вбита в їхні голови.

Я вірю лише в українську армію, вірю лише в ефективність наших солдатів і вірю в те, що реальне закінчення війни може наблизити лише кількість трун окупантів, які загинули на нашій землі.

– Ви допускаєте варіант, при якому те, у що ви вірите, не станеться? Ви часто думаєте про те, що з Кривим Рогом може статися те, що трапилося з Маріуполем, те, що відбувається зараз із Харковом?

– Я розумію те, що ми до кінця воюватимемо за кожну п’ядь рідної землі. Тому ми за будь-якого варіанта розвитку подій воюватимемо за кожен метр.

– Повертаючись до теми пропозицій, дзвінків, звернень… Як ви вважаєте, Росія вважає вас зрадником? Ми розуміємо, що успіх ворога на цій війні мав спиратися не лише на військові дії, а й на представників так званих політичних еліт. Від вас очікували, що ви зустрічатимете, підтримуватимете?

– Я думаю, що вони вважають мене ворогом, зокрема ідеологічним. Бо розуміють, що мене чує саме та складова суспільства, на підтримку якої вони розраховували.

Але в той же час я думаю, вони не розраховували, що я їх якимось чином підтримуватиму. Я ж у російських санкціях ще з 2018 року.

2018-го року прийшов Медведчук і сказав, що він тепер головна людина у південно-східній політиці. Він оголосив, що отримує якісь вказівки із центру і всі мають виконувати його вказівки.

– “З центру”?

– Ну, з Москви, звісно. Хтось на це погодився, хтось на це не погодився. Мені він сказав тоді: “Тебе не буде на Південному Сході”. Я йому також брутально відповів. Він там кудись зателефонував і другого дня вийшов указ прем’єр-міністра Медведєва про те, що я у всеосяжних російських санкціях. Так що я вже 4 роки санкційний у Росії.

Неймовірно, що вони розраховували на мою підтримку, бо була така історія.

– Як ви оцінюєте діяльність такої партії, як ОПЗЖ?

– Я вважаю, що зараз у країні не має бути жодної політики. Усі мають бути об’єднані навколо вертикалі влади, навколо президента Володимира Олександровича Зеленського та навколо допомоги українській армії.

Щодо ОПЗЖ у Кривому Розі. Депутати районних рад та депутати міської ради від ОПЗЖ вийшли з партії та фракції ОПЗЖ та створили фракції “За Кривбас”, “За Україну” за 4 дні до того, як було рішення РНБО.

Ну, це ж Кривий Ріг – як ви думаєте, могло бути це без мене? Звісно, ​​не могло. Тобто якщо я в Кривому Розі зробив так, що ОПЗЖ перестала існувати, яка моя думка на національному рівні? Звичайно, така ж.

Можу сказати, що лідер партії та фракції ОПЗЖ Юріс на другий день був у теробороні вже з автоматом.

– Як ви вважаєте, чи є майбутнє політичні сили, які будуватимуться на принципі миру з Росією? І взагалі, чи можливий мир із Росією?

– Дивіться, ми всі вважаємо, що потрібний світ. Одне питання: мир на яких умовах? Тобто мир на українських умовах, на наших умовах, із збереженням територіальної цілісності нашої країни з тим вектором розвитку, який має бути (а вектор розвитку має бути безумовно європейським)? Це, звісно, ​​так.

Я вже казав, що у нас із Росією немає вже спільного минулого, вони його стерли. Стерли тим геноцидом, який вони проводять у нашій країні. І у нас є лише різне майбутнє. Ми маємо зробити дуже багато для того, щоб у нас не було нічого спільного. Ну от, наприклад, для нас святим днем ​​є День перемоги…

– Відзначатимете?

– Святий день – День перемоги. Я як вважав це святим святом, так і продовжую думати. Тобто, у мене один дід дійшов до Праги, другий дід дійшов до Берліна. І давайте не забувати, що через нашу країну двічі прокотився фронт. В один бік та в інший бік. 10 мільйонів українців, навіть більше загинуло у Другій світовій війні.

Але сьогодні російська пропаганда, росіяни створили релігію, можна сказати, із Дня перемоги, із 9-го травня. І цього року я святкуватиму і призову тих, хто мене почує, святкуватиму День перемоги 8-го травня, разом з Європою. Я хочу, щоб нічого спільного у нас із цим “оркостаном” не було. Ми маємо відрізнятися.

Вони не повинні нам нав’язувати свої ідеологеми, які вони звели до доктрини. Мине час – 5 років, 10 років, 20 років, і я впевнений, що вся Україна, у тому числі весь південний схід, святкуватиме День перемоги 8-го травня. Ми не повинні взагалі мати нічого спільного з сьогоднішнім російським нацизмом.

– Ви очікували від себе такої реакції на війну? Я просто на вас дивлюся, і ця роль, мені здається, нетипова для вас. Складно було уявити, що Олександр Вілкул займатиметься тим, чим ви зараз займаєтесь.

– У обставинах, що склалися, напевно, ніхто собі не міг уявити ту роль, яку він займе. Хтось узяв автомат і зараз перебуває в окопі. І це також для цієї людини нетипова роль. Я голова військової адміністрації – нетипова для мене роль. Хтось займається під бомбардуваннями евакуацією людей, та швидка допомога, ті шкільні автобуси, які везуть людей з Маріуполя – теж нетипова роль.

У сьогоднішній ситуації кожен воює на своєму рубежі. І яка вчора була роль типова, яка нетипова – не має значення.

Я вважаю, що сьогодні кожна людина має виявляти максимальну ефективність і вкладати всі сили, все, що може робити, щоб наблизити перемогу.

– В яку ви вірите?

– Я впевнений, що Україна переможе. А як може бути інакше?

– Але для того щоб ми перемогли, нам потрібно що зробити? Чи потрібно нам звільнити території, дійти до Москви? Що вважається у вашому розумінні перемогою?

– У моєму розумінні перемогою є захист свободи та незалежності нашої батьківщини у міжнародно визнаних кордонах. При цьому ніхто не повинен вказувати вектор нашого розвитку.

Я впевнений, що Україна увійде до Євросоюзу, я впевнений, що ми будемо частиною цивілізованого суспільства і розвиватимемося як цивілізована європейська країна.

Михайло Ткач, Українська правда

Підписуйтесь на наш телеграмм

Поділитися: