– Південна Корея – моя доля. Ця країна обрала мене, а не я її, – говорить 27-річна Наталя Волошина.
2015-го вона переїхала до Південної Кореї. Одружена з корейцем. Виховують 3-річну доньку Дживону.
– Чому вирішили поїхати з України?
– Я з невеликого селища в Київській області. Навчалася в Переяслав-Хмельницькому ліцеї-інтернаті. Там зустріла свою найкращу подругу. Завдяки їй змінила своє життя.
Ми разом вступили до університету. Були одна одній і за маму, і за тата.
Після закінчення вузу подруга планувала подорож до Кореї. Мала там знайомих. Вона хотіла, щоб я полетіла з нею, але на той час я була в стосунках з хлопцем, не могла все кинути.
Згодом відносини розірвалися. А подруга знов запропонувала гайнути з нею на край світу. У той момент я і на хвилину не задумувалась. Погодилася. Мене в Україні нічого не тримало. Вночі вирішила, що лечу в Корею. Зранку подала документи на візу, щоб не передумати.
Спочатку боялася, що не знаю мови. З англійською в мене теж були проблеми. Але тішила себе тим, що я не сама. Зі мною подруга, вона англійську трохи знає. Разом не пропадемо.
– З якими труднощами зіткнулись за кордоном?
– По-перше, мова. Пояснювала на пальцях, що мені потрібно. Але люди доброзичливі. Завжди допомагали, коли бачили, що іноземка не розуміє.
По-друге, менталітет. Щойно прилетіли було не важко, бо нічого ж не розуміли. Але чим краще знаєш корейську мову і культуру, тим складніше.
У Кореї на високому рівні повага до старших. Навіть якщо хтось старший хоча б на рік, все одно ти повинен говорити з цією людиною з повагою, прислухатися і не перечити.
Було важко запам’ятати всі форми ввічливості. Часто говорила з усіма як з друзями.
Довго не могла звикнути до одягу. Літо в Кореї спекотне, вологість повітря висока. Я одягалася, як в Україні – легенькі плаття, шорти і майки. Виявилося, в Кореї це вважають вульгарним і не прийнятним.
Голі плечі – табу. Про декольте взагалі мовчу. Короткі спідниці нормально, тільки обов’язково під них одягати спеціальні шорти, щоб нічого не було видно. Якщо одяг хоч трохи прозорий – обов’язково під нього одягають майку.
Уявляєте? Літо, спека, а ти в майці, зверху футболка, шорти, під низом ще одні. Так, і таке буває.
– Що найбільше здивувало при переїзді?
– Безкоштовні туалети всюди, безкоштовна вода в магазинах, торгівельних центрах, парках і ресторанах.
Дивно було, що при кожній, хоч і невеликій покупці в магазині косметики тобі обов’язково дадуть щось в подарунок.
А при купівлі їжі деякі продукти можна куштувати. Інколи зайдеш голодним за покупками, і на дегустації вже наївся. Довго не наважувалась куштувати, звикла, що за все потрібно платити.
Ще дивували люди. Їхня відкритість і прямолінійність. Іноді прямолінійність виходить за рамки, але краще почути все в обличчя, ніж за спиною.
– Чи звикли ви до корейської кухні???
– Обожнюю корейську кухню. Спочатку вона була мені дивна і гостра, але з часом я звикла. Чоловік і подружки жартуючи говорять, що я вже кореянка, бо їм більше корейської їжі, ніж вони.
– Готуєте українську кухню своїй родині?
– Так, але рідко. Тут продукти наші важко знайти, вони не такі смачні і вп’ятеро дорожчі. Наприклад, пів кілограми гречки коштує $4-5, 200 грам домашнього сиру – $4, оселедець – до $5, пельмені – $9-10 за кілограм.
Якось готувала борщ. Чоловіку і донечці дуже сподобався.
Також чоловік обожнює котлети, деруни, фаршировані перці. Пельмені виліпилювала, коли була вагітна, дуже захотілось, а чоловік сказав, що корейські пельмені – манду – смачніші. Морква по-корейськи, теж йому сподобалася. От тільки в Кореї такої моркви немає. Корейці про неї не знають.
– Дорого жити в Південній Кореї?
– Усе залежить від того, де живеш, де працюєш і чи маєш своє житло. У цій країні хто не працює – той не їсть. Жартую. Але щоб мати гідну зарплату треба багато працювати.
– Які середні доходи?
– Приблизно $2-3 тисячі. Але якщо працювати неофіційно, то йде погодинна оплата. Цьогоріч вона становить $8 за годину.
– Яким словом опишете життя в Південній Кореї?
– Комфорт і безпека.
Після народження донечки я зрозуміла, наскільки тут все зроблено для людей. Багато дитячих майданчиків, кімнат для мами і дитини.
Всюди чисто і гарно. Мені не страшно забути телефон на вулиці чи в магазині, його ніхто не візьме. Одного разу подруга загубила рюкзак з телефоном, планшетом і гаманцем. Люди знайшли і все повернули.
– Відчуваєте себе там чужою?
– Ні. Тут моя сім’я, мій другий дім. У мене з’явилося багато друзів, як українців, так і корейців. Не важливо, в якій країні живеш, важливе оточення.
– Як Південна Корея живе в умовах пандемії?
– Спершу було страшно. Люди панікували. З часом звикли. Всі намагаються дотримуватися правил безпеки в період пандемії.
У Південний Кореї щойно виявляють нових хворих, усім на телефон приходить повідомлення з інформацією про кількість заражених та їхнє місцезнаходження. У Інтернеті є карта їхнього пересування, щоб люди у ті місця не ходили і не наражалися на небезпеку. Всіх, хто там був, просять здати тест.
У жодній країні не роблять стільки тестувань за день, як у Південній Кореї. Перевіряють усіх, хто контактував з хворим. Вони мають дотримуватись двотижневого карантину. Якщо порушив карантин або приховав, що контактував з інфікованим – штрафують.
У період пандемії постраждав малий і середній бізнес. Закрили безліч ресторанів і кафе, бо в пік вірусу ніхто нікуди не ходив.
Багато людей залишилися без роботи. Країна вже декілька разів видавала людям грошову допомогу на кожного члена родини. Але ті гроші можна було витрачати лише в невеликих магазинах для підтримки бізнесу. Також видавали допомогу іноземцям.
– Це позначилося на вашій родині?
– Паніка торкнулася і нашої родини.
Якось донечка Дживона захворіла. Три тижні був нежить. Потім піднялася висока температура. Я хвилювалася, але про вірус не думала. Увечері отримала повідомлення, що в торгівельному центрі, куди ми нещодавно ходили, виявили людину з вірусом.
Ми злякались і вирішили перестрахуватися та зробити малечі тест. Чоловік вранці зателефонував за номером консультації, розповів нашу ситуацію. Йому порекомендували зателефонувати до найближчої лікарні, де можна забронювати час, щоб зробити тест.
У лікарні нас завели в окрему кімнату, де на дверях було ім’я донечки, і попросили зачекати лікаря.
Переживала. Лікар в спеціальному костюмі оглянув Дживону і дав направлення на рентген. Потім здали мазки на визначення вірусу. Нам дали ліки від горла і сказали, що завтра вранці отримаємо результати тесту. Проте результат був уже увечері. Негативний.
Прийом лікаря коштував $19. Ренген – $29, тест на Covid-19 – $152, а ліки від горла – $0,58.
– За чим в Україні найбільше сумуєте?
– За рідними, друзями і українською їжею. Тут навіть картопля на смак не така. В Україні смачніша.
– Чого українцям варто навчитись у корейців, і навпаки?
– Українцям потрібно більше дисциплінованості.
Наприклад, в Кореї в метро є спеціальні місця для людей похилого віку, з інвалідністю, вагітних і пасажирів з дітьми. Крім перерахованих людей, ніхто ці місця не займає.
Корейцям я б побажала навчитися відпочивати. Вони весь час живуть у стресі. Все треба встигнути, щоб все було під контролем.
Враження, що в Україні люди щасливіші і вміють радіти дрібницям.
Галина Коноваленко
Матеріал опублікований в рамках українсько-німецького проекту «Комунікація під час кризи: від проблеми до вирішення» – серія медіатренінгів для молодих людей, які цікавляться журналістикою. Проект здійснюється п’ятьма українськими регіональними ЗМІ у співпраці з європейською журналістської мережею n-ost (Берлін) за фінансування Міністерства закордонних справ Німеччини.
Медіатренінг є частиною програми Civil Society Cooperation, яка націлена на розвиток співпраці між організаціями громадянського суспільства в Німеччині, країнах Східного партнерства і Росії.
