Не розумію чому всі так дивуються, почувши від Президента та Міністра енергетики, що Харків до обстрілів енергетичної інфраструктури був готовий, а Київ ні.
Для всіх, хто був у Харкові хоча б кілька разів за останні 15 років, різниця в рівні менеджменту міської влади очевидна.
У березні 2024-го (21-го або 22-го) Харківську ТЕЦ-5 поклали повністю, Харків опинився у повному блекауті більш ніж на добу. Але це стало точкою відліку до тих рішень, які зараз призвели до того, що після останніх прильотів світло «моргнуло» на пару годин, а місто залишилося з теплом і комфортом. Результат очевидний. При цьому в Харкові немає такої ППО як у Києві, а до кордону з мордором усього 29 км.
Заїжджаючи зараз до Харкова, ви бачите чисте, світле, комфортне місто з купою новорічної ілюмінації. З купою техніки, яка прибирає й миє вулиці. Місто з рівними вулицями й бордюрами та урнами через кожен метр. Місто, де з першого дня повномасштабного вторгнення весь міський транспорт безкоштовний і працює безперебійно, незважаючи на найдовші тривоги в країні.
Що ми бачимо в Києві? Сіре, убоге, брудне й темне місто, яке чинна вже дванадцятий рік влада планомірно перетворює на занедбаний райцентр.
Знаю масу харків’ян, які пишаються своїм містом. Точніше так: усі харків’яни, яких я знаю, пишаються Харковом. Знаєте хоч одного киянина, який пишається сьогоднішнім Києвом? Я – ні.
Особисто для мене причина такої прірви між двома містами очевидна.
У 2010 році мером Харкова обрали Кернеса. Він багатьом неприємний і, можливо, є за що. Але за своєю природою він не був політиком, зате був жорстким менеджером. Людина перебувала на тій стадії розвитку, коли хотіла самореалізації: увійти в історію й зробити місто найкращим у країні. Запитайте в харків’ян думку про Кернеса – багато хто його боготворить. Тому що щодня бачили реальні плоди його управління.
Нинішній мер Харкова Ігор Терехов (у нього вчора був день народження) багато років був першим заступником Кернеса. Він бачив, як той будував систему, переймав його підходи та менеджмент. Обрання Терехова – це логічний, закономірний крок і еволюція. Розвиток давно обраним шляхом, що показав свою успішність.
У Києві ж у 2014-му мером обрали спортсмена. Всесвітньо відомого, великого, але спортсмена. Людину, яка ніколи й нічим не керувала просто в силу того, що її професійні компетенції лежать в іншій площині.
Чи може спортсмен, який віддав усе життя спорту й прославив країну на весь світ, керувати мегаполісом? Теоретично – так. Питання лише в тому, як швидко він навчиться. Як швидко сформує команду професійних управлінців, залишаючись їхнім «політичним дахом», забравши на себе публічність і давши менеджерам професійно займатися кожному своїм напрямом.
Чи зробив це Кличко? Результат ми всі бачимо за вікном.
У успішних світових столицях (візьміть хоч Лондон, хоч Нью-Йорк часів Блумберга), коли вирішують упорядкувати транспорт або інфраструктуру, наймають топів із McKinsey, аудиторів із «Великої четвірки» або профільних технократів. Ви знаєте серед заступників мера Києва хоч одну людину із системного консалтингу або великого реального бізнесу?
Що взагалі в головах у людей, які голосують за неуправлінців на посаду міського голови? Чому вони вважають, що чемпіон в індивідуальному виді спорту автоматично стане класним мером столиці?
Управління містом-мільйонником – це не змагання з популярності й не нагорода за минулі заслуги. Це нудна, складна й системна робота, що вимагає конкретних навичок і вміння підбирати команду нудних управлінців, які розуміють, як працює каналізація, опалення чи міський транспорт, знають, куди й як місто розвивати та робити його комфортнішим і зручнішим для його мешканців. Саме таких людей Києву катастрофічно бракує.
Загалом, коли будуть вибори мера вашого міста, то думайте, кого обираєте, за що і для чого. Щоб потім не було болісно боляче. Гасла це завжди яскраво й красиво, але довіряти все ж правильніше реальним щоденним справам.