Чому саме у цей день варто згадати про долі переселенців

18 грудня 2020 о 19:00 - 7369
Чому саме у цей день варто згадати про долі переселенців

Сьогодні, 18 грудня, Міжнародний день мігрантів. Він відзначається за пропозицією Генеральної Асамблеї ООН щорічно, починаючи з 2000 року. У цей день Генасамблея ООН прийняла Міжнародну конвенцію про захист прав всіх трудящих-мігрантів і членів їх сімей. В Україні є окрема категорія громадян, які теоретично та частково належать до спільноти мігрантів. Це — внутрішньо переміщені особи.

Звісно, що ці люди не приїхали з іншої країни. Тому вони не можуть вважатися біженцями. Але ці громадяни покинули свою малу батьківщину, свої домівки, роботу, знайомих та, подекуди, навіть рідних,  переїхавши в інше місто та регіон.

Анна, Віктор, а також їх двоє неповнолітніх синів — сім’я, осередок суспільства та маленька частинка в тій більш ніж двохмільйонній масі постраждалих від російської агресії на сході України людей, яких влада назвала внутришньо переміщеними особами. Вони бігли від сепаратизму і війни, кинувши все нажите, покинули свої квартири, а коли врятувалися, то виявилось, що  українська влада навряд чи зможе забезпечити сім’ю хоч якимось житлом.

Мої краяни (а я теж є тимчасово переміщеною особою) наразі вже мають житло, тому День мігранта вони  відзначають у своєму помешканні. Та ніякого свята у цьому дні вони не бачать, скоріше це лише привід згадати свої сумні пригоди. Тож згадували разом.

Хто за Україну  зрадники

Віктор:

— Ми жили в Ровеньках, коли всі ці події починалися. Я сам з Суходольська, а Аня саме з цього шахтарського міста. Жили ми у своїй квартирі, я на шахті працював, дружина тільки народила другого малюка, та була в декреті. Якось їду додому зі зміни, тут автобус якісь хлопці зупиняють в формі, зі стрічками цими, які потім стали називати колорадськими. Один з автоматом напереваги заходить в автобус, я ще тоді подумав, що це за люди та звідки у них зброя? «Вояка» цей говорить: «Так, хто за Україну — зрадники, краще відразу признавайтесь, і ми поговоримо на цю тему. Якщо таких немає, то ми все одно дізнаємося, тільки говорити вже будемо не з вами, а з вашими родинами. Наодинці». Ми всі тоді промовчали, звичайно, але для мене це стало початком кінця. Кінця нашого звичного життя.

Це все тимчасово і скоро ми повернемося додому

Анна:

— Вітя тоді приїхав, сам не свій, говорить мені: «Збирайся, ти з дітьми їдеш». Я шокована, звичайно, що, як, чому?… Він мені про випадок в автобусі розповів і додав, що кожен раз, спускаючись в забій, не хоче переживати та хвилюватися за нас, що з нами якісь люди зі стрічками та автоматами «наодинці розмовляти» будуть. Це ж літо було, вирішили, що на морі відсидимося місяць-два, поки ця вся незрозуміла ситуація закінчиться. Мені, звичайно, не до відпочинку було, тим більше з немовлям на руках, але чоловіка я послухала, і вже наступного дня зібрала речі. Поїхали звичайним автобусом, які влітку на всі морські напрямки мотаються, в Кирилівку. По дорозі також сепари зупиняли. Ми, правда, тоді не знали, що це за люди, але всі вони були зі зброєю. І потім, коли російська пропаганда складала свої нісенітниці про повсталих шахтарів, було смішно це все слухати. Мій чоловік шахтар-забійник, знайомі наші, друзі теж шахтарі … і в жодного зброї не було. Навіть рушниці якоїсь мисливської, не те щоб автомата. Загалом, ми в Кирилівці житло орендували, Вітя назад повернувся. Стали чекати. Сподівалися, що це все тимчасово і скоро додому. Так, просто відпустка на морі. Але «відпустка» затягувалась, а потім взагалі найстрашніше почалося.

Сім’я, розділена війною

Потім пропав мобільний зв’язок. Був такий період. Там у них ні світла не було, ні, ясна річ, мобільного зв’язку. Я тоді страшно за чоловіка переживала. Зв’язку ніякого, у новинах жахи усілякі показують. В голову лізе різне: в полоні, загинув, пропав безвісти … І нікому ж додзвонитися не можна і дізнатися хоч щось, ні родичам, ні знайомим. Невідомість — найстрашніше, гірше, напевно, найжахливіших новин. І ось ми сидимо і просто чекаємо, день за днем. Чекаємо вже не так закінчення цього всього пекла, як того, що мій чоловік і тато малечі приїде, або хоча б на зв’язок вийде. До моря вже діла ніякого, звісна річ, не було. Ще й гроші закінчуватися стали, двоє дітей на руках, я сама, а там війна, чоловік пропав … Жах, аж згадувати моторошно. А потім, нарешті, він приїхав. Це був один з найщасливіших моїх днів! Худий, блідий, нервовий, злий. Він також переживав там за нас, зв’язатися не міг, вирватися теж. А ні грошей переслати, тоді ж і банкомати перестали працювати, ні звісточку якусь передати, що живий взагалі. Розповідав, як під обстрілами виїжджали, як деякі з його бригади — хлопці-шахтарі загинули, деяких забирали «на підвал».

Замість гостинності — спрага наживи

Вже восени вирішили їхати в Дніпро, тоді він ще називався Дніпропетровськ. Туди бігли від війни наші друзі, розповідали, що місто багато переселенців прийняло, що тут багато волонтерських організацій працює, та й взагалі, разом простіше вижити та перечекати біду. Навіть через декілька місяців війни, ми все ще сподівалися, що це ненадовго. Ніхто не думав, що це буде на шість, та вже майже й сім років… У Дніпрі, правда, волонтерські організації допомогли, зокрема,  організація  «Допомога Дніпра». Вони там і координаційний штаб створили з фахівцями з пошуку роботи, психологами, юристами. І матеріально допомагали: речами й продуктовими наборами. Але все це на гроші донорських організацій,  більшою мірою іноземних. Ще просто допомога від людей була. Багато хто приносив у цей центр продукти та речі побутового ужитку.

Всі допомагали, крім державної влади. Тільки що і вийшло адресну матеріальну допомогу вибити, та й то, сім кіл пекла в цих «совбезах», УТЗН пройшли. Але найбільше вразило не це, а те, що співгромадяни, українці, дніпряни, які такі всі «патріотичні», які прапори національні у вікнах та на балконах вивішували, просто стали наживатися на нашій біді. Друзі, які раніше за нас приїхали до Дніпра, та які нас сюди покликали, винаймали квартиру ще за «старими» цінами, відносно недорого. Але коли приїхали ми, та почали шукати житло,  ціни вже у два-три рази вищими були! Саме тоді основний потік переселенців ринув, і місцеві вирішили на цій справі грошенят заробити. Довелося зупинитися у друзів. Так двома сім’ями з маленькими дітьми у двокімнатній квартирці й тулилися, поки не взяли ситуацію до своїх рук.

Допомоги чекати нема звідки, треба діяти самим!

Віктор:

— Потихеньку приходили до тями, життя нормалізувалося, якщо можна так сказати про нашу тоді ситуацію. Я на завод металоконструкцій влаштувався, дітей в садок відправили, дружина теж роботу знайшла. Вже самі орендувати житло стали, дорого, а що робити, жити якось треба. Але приблизно півтора року тому ми як прозріли, осяяння на нас зійшло, чи що. Ясно стало, що чекати кінця цій війні не варто, точніше, сподіватися на те, що вона у доступному для огляду майбутньому закінчиться. А від влади ми давно вже нічого не чекали. Якось від міськради, по-моєму, запропонували нам «модульний будиночок» у чорта на задвірках, майже що за містом. Ми як подивилися на це все, так навіть смішно стало. Там такий «модуль», як вагончик-побутівка у мене на заводі. Ну, одному жити ще можна якось, але з дітьми … Загалом, відмовилися ми, тим більше, що нам розповіли, які там тарифи за електрику, а там все на електриці — й опалення, й приготування їжі. У підсумку по грошах виходило б те, що ми за оренду однокімнатної платили.

Вирішили ми квартиру нашу продавати у Ровеньках. Шкода дуже було за такі маленькі гроші, а що робити. Ось тільки вдуматися: до війни квартира тисяч 16 доларів коштувала, а тепер ми ледве за 4 тисячі продали. У Дніпрі, ясна річ, за такі смішні гроші нічого толком не купиш. З горем навпіл знайшли недобудовану дачу, майже за межею міста. Ділянка невелика і будиночок — «коробка» без обробки й комунікацій. Вирішили брати, інших варіантів не було. Кредитів не дають, на нас же «тавро» переселенці, боронь Боже звалимо в недореспубліки й шукай вітра в полі. Позичили у знайомих і колег, навіть обручки в ломбард поздавали, нашкребли на ремонт. Поки жили в орендованій квартирі, свій будиночок добудовували. Все своїми силами: самі й тинькувати навчилися, і стяжку на підлогах заливати. Навесні минулого року заїхали, слава Богу. Будиночок маленький, але свій. Та й городик тепер є, і діти на природі зможуть знаходитися. До розуму ще тут все доводити треба, ось недавно водопровід підтягнули, тепер в будинок заводити будемо, потім другий поверх, мансарду робити, каналізацію виводити, підвал цеглою обкладати. Плюс борги ще не всі роздали, але нічого, разом прорвемося! Тут нас тепер багато — переселенців, один за одного тримаємося і сподіваємося на свої сили. Більше сподівається ні на кого.

P.S. До слова, я сам якийсь час жив у центрі переселенців «Допомога Дніпра». Допомагав волонтерам піклуватися про таких як сам: зустрічали сім’ї з вокзалів, доправляли до центру, розміщували, годували. Потім їм фахівці центру знаходили тимчасове житло, здебільшого на Дніпропетровщині, чи навіть в інших містах й областях. Розвантажували ми гуманітарну допомогу від людей та від організацій усіляких. Пам’ятаю, як з західних областей ціла фура харчів приїхала, що там волонтерські організації позбирали. Люди й сало шматками у газетах передавали, й гриби сушені, і ягоди в клунках та пакунках. Хто картоплю, хто гарбузи з цибулею передавав. Навіть паляниці були! Мене тоді все це дуже розчулило, зі сльозами на очах цю фуру розвантажував тоді.

А потім, як то кажуть, з небес на грішну землю я опустився. Почали житло винаймати з дружиною та дитиною, а ціни такі, що лише на гуртожиток й вистачило. Після того, як в одному місцевому ЗМІ я написав матеріал про зловживання у «Допомозі Дніпра», мене  відлучили від отримання волонтерської допомоги (харчові набори, речі, одяг).

Тепер в цьому центрі теж хтось мешкає, у вікнах світло горить, штори висять, хтось живе там. Але хто? Гаряча фаза війни, дякувати Богу, скінчилась, люди вже не переселяються з прифронтових міст та сел. А ті, хто жив в центрі разом зі мною, повинні були переїхати, як у свій час і я. Тому що житло надавалось центром тимчасово. Але, мабуть, хтось з тих, кого я тоді «несправедливо звинуватив» у зловживаннях, продовжують використовувати своє становище.

Мені можуть закидати, що я особа зацікавлена,  й на об’єктивність моїх поглядів стосовно ситуації з переселенцями в нашій державі це може вплинути. Так, мабуть, частково це вірно. Але кому як не нам – переміщеним особам, краще видно ситуацію з середини?..

Багато моїх знайомих, друзів, та навіть сусідів з Луганську мешкають наразі у найближчому до лінії зіткнення великому місті Сєверодонецьк. І ніхто з них від держави не отримав житла чи навіть якихось значних пільг. «Переселенські» виплати, як ми називаємо щомісячну матеріальну допомогу тимчасово переміщеним особам, становлять 404 гривні на людину. Чи це багато за теперішнього часу?

Ба більше, всі маленькі програми від європейських, американських та навіть українських донорів можна було об’єднати в одну велику, та побудувати на ці кошти житло для таких сімей. Авжеж, нам було приємно отримувати комплекти постільної білизни, зимовий одяг чи новорічні набори від цих організації, але все це мало чого вартує, коли живеш в орендованому помешканні, яке постійно дорожчає (орендна плата за квартиру, яку ми винаймаємо тільки за останній 2020 рік тричі зростала!). Грубо кажучи – навіщо мені та постіль, коли я змушений жити на вулиці?!…

Тіж самі мої знайомі з Сєверодонецьку виграли якось грант на відкриття малого бізнесу. Вирішили відкрити перукарню у місті. Але щось там в них не вийшло тоді. Тепер радіють, бо у коронакризу українська влада, як окрему категорію нас, переселенців, не підтримує. Не дуже вона підтримує й інші категорії громадян та малий бізнес в цілому. Але це вже  інша історія.

Малафєєв Євген

Поділитися: