На місці події співробітники Шевченківського райвідділку засвідчили повне неволодіння українською мовою та агресивно-зневажливе ставлення до неї.
Будучи критично налаштованим до міської влади громадянським журналістом та проявляючи в міру сил суспільну активність у захисті власних прав та інших, я знав, що рано чи пізно мені однозначно доведеться вступити у пряме фізичне протистояння з дніпровськими «правоохоронцями». Нарешті, цей день настав: хоча і далеко не атлет, але примусив сконцентрувати навколо себе зусилля чи не взводу співробітників у формі та в цивільному.
22 грудня на трасі біля будинку № 138 по Проспекту Богдана Хмельницького відбулася протестна акція з приводу тривалої відсутності світла у чотирьох багатоквартирних будинках, об’єднаних однією електросистемою: їх завжди вмикають і вимикають разом.
Захід жодним чином не стосувався ані аварійних, ані планових чи стабілізаційних відключень. З цим все зрозуміло – війна, яку нам треба пережити. Навпаки, акція була проведена якраз через свавільне порушення тих графіків. Чотири, п’ять чи шість, а то й більше годин почергових відключень – нема питань. Надто, коли це стосується усіх. Але випадок, про який йдеться, явно не з цієї опери.
У середу, 21 грудня, чотирьом будинкам (№№ 138, 134, 136, 140 Г по проспекту Б. Хмельницького) вирубають світло близько 16-ої. І навпроти через дорогу – теж. Все нормально. Не заперечуємо. Чекаємо, коли дадуть знову.
Минає чотири години. Світла немає. Хоча навпроти – вже є. Нічого, не біда, можна і більше потерпіти.
Іде шоста година – навколо все світиться, але чотири будинки занурені у темряву. Мабуть, от-от включать. Сидимо далі.
Сьома, восьма, дев’ята…
Минає ніч. Ранок. Але світла так і немає.
У будинках через дорогу вже по третьому разу ввімкнули і вимкнули, а у нас електрика пропала і таке враження, що з кінцями. Ніби про нас забули.
Тоді починаємо з’ясовувати ситуацію.
Дзвонимо на 0 800 300 015 – кол-центр підприємства з експлуатації електричних мереж «Центральна енергетична компанія». Це та установа, куди абоненти передають показання лічильників. А платять – ТОВ «Дніпровські енергетичні послуги».
В кол-центрі відповіли, що цю адресу не обслуговують і треба звертатися до тих, хто отримує за електрику гроші, тобто на 770-11-55 – це згадане вище ТОВ.
Звідти ж повертають до кол-центру. А коли чують, що кол-центр відмовляє, там кажуть: «не брешіть, так не може бути». І кидають слухавку.
При повторних, численних дзвінках до кол-центру вийти на оператора не вдається.
Дзвонимо на «гарячу лінію» міськради 095 732 12 12. Виклик реєструють. Але не більше. Ніхто нічого не розтлумачує, не вдається до дій.
На міській «аварійці» (056 736 10 02) відповідають, що з цим не до них. Коло замикається. Розуміємо, що перспектив – ніяких.
Тоді я разом з матір’ю, якій 76 років, вирішуємо вдатися до публічної протидії дурнуватій і безнадійній ситуації. Відсутність електрики погіршується наявністю в холодильнику інсулінів, бо я – хворий на діабет І типу. Вони можуть зіпсуватися.
Дзвоню знову на «гарчу ліню» Філатова і ділюся намірами влаштування акції протесту. Про неї ж сповіщаю на 102. Згодом мені передзвонює патрульний з номера 068 993 30 88. Звісно, що не представляється, а просто:
– Здравствуйте, полицию вызывали?
– Ні, – кажу, – тим більше російську. Я повідомив українську поліцію про намір провести протестну акцію, якщо не буде вирішено проблему, зазначену у зверненні на 102.
Припиняю зв’язок. Поліціянт набирає мене: раз, другий, третій. Не відповідаю.
Незабаром – гуркіт у двері. Відкриваю. На порозі четверо: один патрульний (я так розумію, це він дзвонив) з автоматом, три інші – у цивільному.
Запитують:
– Алексей Мазур тут проживает?
– Алєксєй – ні. Олексій – так.
З цього моменту троє з різним успіхом переходять на ламану українську.
– Поліцію викликали?
– Ні. Я поставив її до відома.
– Что случилось?
– А вам на 102 не сказали? Тоді чому ви приїхали? Я все їм розповів. Зателефонуйте туди, розпитайте.
Дістаю мобільний телефон. Усі миттєво попереджають:
– Не надо снимать.
– Чого це? Ви ж не в засідці десь сидите. І не я ж до вас приїхав, а ви до мене.
Вмикаю запис. Усі троє, як по команді, вихоплють свої смартфони і наставляють на мене. Хочу засняти їхні обличчя. З трьома виходить, а четвертий – той що подалі і з широкою фізіономією у синій шапочці старанно ховається за спинами, відвертається.
Патрульний із превеликими складнощами намагається розмовляти українською. В нього явно не виходить. У володінні державною людина у формі українського поліцейського – жалюгідна. Огидно спостерігати за його нікчемними спробами вичавити з себе хоч щось схоже на українську. З горем навпіл гундосить, що на 102 повідомили про несанкціонований мітинг.
Пояснюю, що мітингом це назвати дуже складно через обмежену кількість осіб, чия участь планується. Йдеться про пікет з двох людей на «зебрі» для привернення уваги до проблеми та її вирішення.
Акцентую на тому, що жодна з інстанцій, до якої ми звернулися, нічого не зробила для виправлення конфліктної ситуації. Переповідаю зміст телефонних звернень до Yasno (кол-центр + ТОВ), міської «аварійки», «гарячої лінії» Філатова.
Зауважую правоохоронцям, що досі ніхто з них не представився. На це хтось дістає посвідчення, хтось ні. В тому числі і той, що подалі з найширшою мармизою. Він і в розмові участі не бере. Хто це – загадка.
Після цього з вуст візитерів лунає основне, за чим вони прийшли – вимагають пред’явити паспорт.
– Ви сумніваєтеся в моєму українському громадянстві чи що?
– Нє знаю, а вдруг ви рускій дівєрсант? – ошелешує мене патрульнй.
– Серйозно? А може рускій диверсант це ви? Бо зовсім не володієте українською, але при цьому – у формі правоохоронця. Мабуть, вас там, звідки закинули сюди, погано вчили.
– На фронте тоже много наших говорят по-русски!
– Хочете сказати, вони воюють за рускій язик? Не за Україну? Не помітили, що путін захопив якраз найбільш російськомовні території. Зважте на це. От що таке ваш рускій – запрошення до агресії.
Протягую їм паспорт. Усі вмить накидаються на нього, як хижаки на здобич. Патрульний швидесенько фіксує на смартфон кожну сторінку. Усі інші обступають його, закриваючи корпусами, щоби він безперешкодно закінчив свою справу. Аби на нього, не дай Боже, не було ніякого посягання, поки той фоткає паспортні сторінки.
Зрештою, нафоткався. Повертає.
– Заяву писати будете?
– Не вбачаю в ній сенсу. Суть справи вам зрозуміла.
На цьому розвертаються та йдуть геть.
Ну, а ми лишаємося без світла. Знову чекаємо. Години йдуть, а нічого не змінюється. Готуємо плакати. Пишемо на акрушах формату А4: «20 годин без світла». Кріпимо їх скотчем на поролон.
До останнього без надії сподіваємося, що обійдеться без нашого виступу, що світло таки дадуть. Що нам хтось подзвонить, якось відреагує. Ми ж куди тільки не зверталися! Ні. Глухо. Все марно.
Ще раз передзвонюю на «гарячу лінію» Філатова і кажу, що ми виходимо на трасу біля будинку.
Стаємо з мамою на «зебрі». Вона – ближче до другої смуги, я – на третій. Тримаємо в руках плакати. Стоїмо так, що нас можна об’їхати. І зліва, і справа. Ми не кидаємося на транспорт, просто стоїмо. Автівки пригальмовують і проїждають далі. В принципі, рух не перекрито. Пробки не утворюються. Якщо внаслідок гальмування і збирається кілька автівок, то незабаром все розсмоктується.
Чути з кабін гнівні вигуки водіїв:
«А мы здесь причем?».
«Что я, свет должен вам включить?».
«И что теперь делать?».
«А почему здесь стоите? Шли бы куда в другое место!».
Деякі грозять вийти і «набить *б@ло», але їдуть далі.
Та потім чи не з кожної другої автівки несеться обурення:
«На Рабочей пять суток без света сидели!» .
Співчуваю у відповідь. Та поки автівка проїжджає повз, немає часу пояснити, що в нас поблизу таких прильотів, як на Робочій не було. Поки що. Отже така довга перерва в електропостачанні не пов’язана із цим і ми би хотіли дізнатися справжню причину. Та всі спроби – марні, от і вийшли. А ще ж – інсуліни.
Нарешті до нас мчить із блимавкою патрульна з номером державної реєстрації «2323». Зупиняється неподалік, екіпаж підходить. Починаються перемовини. Ці виглядають і спілкуються як українці. Ніби свої. Пропонують перейти на тротуар. На вмовляння не піддаємося. Один з патрульних знову згадує про Робочу.
Проблему інсуліну пропонує вирішити зверненням до аптеки: підіть, мовляв, попросіть, аби вони у своїх холодильниках ваші інсуліни потримали.
Такий досвід у нас вже був. У мирні часи. Там казали, що можуть потримати у себе, але недовго, бо холодильники їм самим потрібні і вони всі ущерть заповнені. Отже – це не вихід.
Тоді пропонує тримати інсуліни на вулиці – на балконі. Кажемо, що для їхнього зберігання потрібна відповідна температура – від 2 до 8 градусів. А на вулиці – вона стрибає.
Зранку може бути одна, а в обід – інша, не кажучи вже про ніч.
Один з патрульних закидає нам, що ми своїм протестом підіграємо путіну, бо він хоче таких акцій в Україні.
Відповідаємо, що путіну підіграють ті, хто створює такі проблеми, через які ми тут стоїмо. Тут про місцевих, доморощених путіністів йдеться і їхню підривну, провокаційну діяльність. От і пропонуємо поліції зайнятися пошуком винних у тривалій відсутності світла. Щойно воно з’явиться, а нам будуть повідомлені причини його зникнення – ми відразу припинемо.
Патрульні встановлюють на дорозі перед нами загороджувальний інвентар.
Ще згодом до місця надзвичайної події прибуває вже згадуваний вище патрульний – «рускій диверсант», що не володіє державною – і ціла купа співробітників у цивільному з Шевченківського РВВС на чолі з начальником відділу превенції Віталієм Ткаченком. Усі – розлючені, оскаженілі. А надто – отой «рускій диверсант».
Разом із Шевченківським відділом приїхала стара радянська «мєнтовка». Приїхав “рускій мір”.
Якби не знати, з ким маєш справу, то можна було сприйняти отих з Шевченківського відділу за якихось тітуханів, пацанів з підворотні. Кожен ховається під капюшоном так, що очей не видно, руки в кишенях, тупцюються, косять зухвалими поглядами. На обличчях – професійні гримаси ненависті і криві, презирливі посмішки. Мені відразу пригадалися «Україна без Кучми!», Помаранчева революція, Революція гідності. Там були точно такі ж – по інший, бандитській бік барикад. Ті ж самі погляди і ухмилочки.
Про ніяку українську у виконанні тих «капюшонів» і близько не йдеться. Закону України «Про забезпечення функціонування української як державної» для Шевченківського райвідділу просто не існує! Мєнти вирішили, що це на них не розповсюджується. І відкрито про це говорять нам, сміючись в обличчя, знаючи, що нічого їм за це не буде.
Віталій Ткаченко так і сказав, що він ”балакає” (цей персонаж не знає слів “спілкуватися”, “розмовляти”, “говорити”) так, як може – суржиком, а якщо комусь не подобається – його це не хвилює. От і весь Закон в розумінні Ткаченка та всієї його гоп- компашки тітушкоподібних мовоненависників.
Прикметно, що під час перемовин їх усіх відверто смішило, що я наполягаю на зверненні до себе «Олексій», а не «Алєксєй». «Олексій? А-а-а, понятно», – говорили вони глузливим тоном та дивилися на мене, як на дивака. Для них «Олексій» звучало якось чудернацьки, незвично, «нє по-нашєнскі».
Звісно, що з такими кадрами ми довго протриматися не могли. Мене обступили з усіх боків. Почали відтісняти до тротуару. Потім вирвали і пошматували плакат, схопили за руки і потягнули. При цьому різко смикнули за і до того травмовану праву руку, чим спричинили майже больовий шок. Мене повалили на асфальт. Потім обговорювали, як нести. Гуртом впоралися. Невдовзі я був на тротуарі.
Варто мені було зробити кілька кроків вліво чи вправо – за мною гуськом, шарпаючи за одяг та чіпляючись за руки, слідувало з десяток «правоохоронців». Так вони переживали, щоби я знову не вийшов на “зебру”.
Аби я відійшов від бордюру та подалі від місця пригоди, Ткаченко вдався до «мєнтівських» хитрощів. Сказав, що світло вже дали і запропонував пересвідчитися. В оточенні натовпу «капюшонів», я пішов до під’їзду будинку.
Звісно, що світла не було, а Ткаченко зробив вигляд, що здивувався.
Одначе згодом Ткаченко повідомив нам головний підсумок нашої акції: світло таки буде – о 16-ій. Мовляв, над цим вже працюють і питання вирішене. При цьому вдався до версії про нібито крадіжку запобіжників у нашому будинку. Але чому тоді без світла лишилося ще три будинки? Наші будинки вмикають і вимикають разом, але відсутність електрики в одному ніяк не позбавляє світла в інших трьох.
Вже ближче до фінішу я нарешті з’ясував, що товстун у синій шапочці і капюшоні, який найбільше ховав свою широку мармизу від об’єктиву мобільного, це – ніхто інший як… дільничний. Я думав, що це якийсь СБУшник, тому так ретельно від усього ховається. А це, виявляється, всього-навсього той, кого в обличчя мають знати всі жителі мікрорайону.
Прощаючись, Ткаченко тричі гучно “прэдупрэдыв” про відповідальність за несанкціоновані акції. Я ж поцікавився, скільки класів в нього освіти й порадив сісти за парту, аби навчитися мови, бо українські правоохоронці з адекватним інтелектом кажуть “попередив”.
Світло з’явилося. Рівно о 16-й. У всіх чотирьох будинках. Ми були без електрики рівно добу і невідомо, скільки б просиділи так іще..
Олексій Мазур