«А у нас во дворе…»: спиртне, дід Іван, наркотики, швидкі, патрульні, капітан Калюжний

02 червень 2020 о 16:15 - 11482

adminadmin


«А у нас во дворе…»: спиртне, дід Іван, наркотики, швидкі, патрульні, капітан Калюжний

Цього дня, 23 березня, історія у дворі багатоповерхівки по Проспекту Б. Хмельницького, 138 розпочалася обідньою порою.

Саме тоді, близько 14:00, я вперше побачив з балкону сивочолого чолов’ягу на лавці: у розстібнутій куртці, светрі, джинсах. Дістає з сумки пляшку мінералки. Відпиває. Кладе її назад. Рухи загальмовані, непевні. Мабуть хильнув зайвого, присів відпочити. Наливайка – поряд, тож логічно припустити, що він звідти.

Минає дві години. Дивлюся – сидить. Нерухомо. Дивиться кудись в одну точку.

Ще година – він на тому ж місці. Так само. Ніби у ступорі.

Починає сутеніти. Чоловік досі на лавці. Лише мінералку попиває. А на вулиці ж холодно. Вітряно, морозно. Близько нуля. Ввечері стає ще холодніше. Це було, коли в Україну арктичне повітря занесло. Прощальний подих зими. А той сидить у розстібнутій куртці.

Але ж я не медик і не зі служби психологічної підтримки, щоби підійти та розпитати його, що трапилося і чого він тут так довго. Ну, сидить собі, мало там що. Може йому і не потрібне якесь стороннє втручання…

Якщо ж викликати до нього когось, то кого саме? Що сказати? Все ніби тихо, спокійно. Хіба що ковдру йому винести. Ну, думаю, оклигає та й піде собі.

Дивлюся кіно. Воно закінчується десь о сьомій. Виходжу на балкон, на дворі темрява. Лавок не видно. Ліхтарі над трасою сюди не добивають. Хіба що автівка якась, коли у двір заїде, то фарами освітлить. І от саме в такий момент бачу – чоловік як сидів, так і сидить. Це вже 5 година поспіль, якщо не більше.

Тоді я вже почав думати, що сказати поліції, як сформулювати ситуацію і причину виклику. За хвилину-другу виходжу з телефоном на балкон, придивляюся – на лавках пусто. Значить, таки пішов. От і добре. Вже заходжу, аж раптом бачу, як по двору їде автівка, а у світлі фар – того чолов’ягу. Він лежить долілиць біля лавки на асфальті.

Автівка їде, а до лавки підходить якийсь силует і світить на лежачого смартфоном. Стоїть, ретельно роздивляється. Ну, думаю, зараз цей когось викличе. Але посвітивши, той не набирає номер, не підносить смартфон до вуха, а просто йде собі.

* * *

Тоді набираю 102. Мій виклик приймають і направляють екіпаж.

Лишаюся вдома, бо навичками надання невідкладної допомоги не володію. Звісно, як усі, чув і бачив, як показують на спеціальних манекенах, що треба робити. Але психологічно й практично не готовий застосувати все це у житті.

До того ж, якщо потрібно буде робити масаж серця і штучне дихання рот у рот, то в мене вже 13 років інсулінозалежний діабет і я в зоні ризику щодо всіляких інфекцій та респіраторних хвороб, зокрема коронавірусу. З огляду на вагу чоловіка, сам його з місця нікуди не зрушу. Я викликав поліцію і це все, на що був здатний.

Хвилин за 10 прибуває екіпаж. Патрульні підходять, оглядають, метушаться над чоловіком. Той не реагує… Невже запізно?

Ще хвилин за 10 на трасі мерехтять сині вогники швидкої. Тільки чомусь вона дуже повільно, але їде повз двір. Поліцейський свистить. Але ж водій не чує.

Метрів за 500 швидка зупиняється, розвертається і, здається, їде вже сюди. Але ні, заїжджає до іншого двору. По блимавці видно – знову розвертається, виїжджає на трасу і суне зі швидкістю пішохода. Та ніяк не доїде, бо знову зупиняється на підступах. Невже так складно знайти дев’ятиповерхівку № 138, що прямо над дорогою?

До траси з двору виходять поліцейські і світять швидкій ліхтарями. Та помічає і нарешті заповзає у двір.

Бачу, чоловік вже не лежить долілиць на асфальті, його сперли спиною на лавку.

Після оглядин лікарями, зі швидкої дістають ноші. Всі разом піднімають – той заважкий – кладуть на ноші, потім – до швидкої, вона їде із увімкненою блимавкою. За нею – патрульна.

У відповідь на запит до ГУ НПУ в Дніпропетровській області мені відповіли з Управління організаційно-аналітичного забезпечення та оперативного реагування (нач. – П. Бараннік), що мій дзвоник о 19:38 про чоловіка, що лежить на асфальті, був єдиним:

«23.03.2020 на адресу виклику м. Дніпро, пр. Б. Хмельницького, 138, на спецлінію 102 ГУНП інші звернення громадян за фактом перебування безпорадної людини на вулиці не надходили».

 

Перша відповідь ГУ НПУ в Дніпропетровській області

 

Іншим листом з ГУ НПУ мені підтвердили, що причина стану чоловіка – алкогольне сп’яніння. Швидкою його доставили до 16 міської лікарні.

 

Друга відповідь ГУ НПУ в Дніпропетровській області

 

Подальша його доля мені не відома. На цьому історія, що трапилася цього дня, закінчується. Але вона має багаторічну передісторію.

            * * *

Лавки у дворі давно стали місцем збору затятих прихильників оковитої. Не було толку від старої міліції, так само немає і від нової, реформованої поліції.

Лік лише моїх скарг і звернень з того ж самого приводу за всі роки іде не на десятки, а на сотні. Це не перебільшення. Всі пустопорожні відписки – зберігаю. Їх давно – кілограми. Тепер мені їх штампує начальник департаменту патрульної поліції в Дніпропетровській області, капітан А.П. Калюжний на пару зі своїм заступником заступник О.О. Хорольським.

 

Частина відповідей на скарги

 

А патрульні не перестають дивувати й шокувати зразками поведінки на викликах. Вони вражають і приголомшують.

Візьмемо типову ситуацію у дворі. Компанія, зазвичай від двох до п’яти-шести осіб, в основному – тих самих, розпиває горілку. Пляшка відкрита, стоїть на лавці, а поряд – стаканчики, закуска – «Фанта».

Так от, якщо приїжджають патрульні, то єдине що вони роблять – люб’язно пропонують компанії перейти з лавки кудись в інше місце, подалі у прилеглі двори. Про складання адмінпротоколу не йдеться. І компанія з пляшкою і стаканчиками змінює місце дислокації. Але наступного дня – вони знову тут.

Коли ж я висуваю патрульним претензії, вони хвацько парирують. Чого тільки не довелося від них чути за всі роки. Приміром, від одних – таке:

«Якщо на лавці стоїть пляшка горілки і стаканчики, то де докази, що вона належить саме цій компанії, яка тут зібралася? На пляшці же не написано, що вона – їхня. А раз так, то за що ж складати протоколи на людей, які сидять на лавках?».

Я заперечую: «Хіба у них не видно ознак алкогольного сп’яніння? Не чути характерного запаху з ротової порожнини та й взагалі не зрозуміло, що вони п’яні?».

У них і на це є залізний контраргумент:

«А ви що, медик, щоби діагнозувати алкогольне сп’яніння?».

Траплялися патрульні, які зауважували, що при них ніхто з осіб на лавках ніякого алкоголю не вживав, а значить розпиття по факту не було.

На закид, чому вони не вилучають пляшку, патрульні відповідали, що тоді це була б крадіжка і вони мали б проблеми з прокуратурою.

Тобто, продемонстрована патрульними логіка допускає, що оці п’янюги взяли б і написали колективну скаргу на патрульний екіпаж, що відібрав у них пляшку горілки, яку вони розпивали у громадському місці.

«Але якщо пляшка, з якою сидить компанія – не її, то чому тоді ви дозволяєте цій компанії забрати пляшку і перейти в інше місце?».

На це патрульні не кліпнувши оком відповідають, що в них немає відомостей про належність пляшки конкретній особі, як і звернень з приводу її викрадення.

І така комедія абсурду не плід чиєїсь хворобливої фантазії, а повсякденна реальність реформованої поліції.

Одного разу інспектор екіпажу, який я викликав у двір до шести п’янюг із горілкою та чекав його появи на балконі, передзвонив і прозвітував, що вони були на місці, але там сиділи дві бабусі. «Де ви були?» – перепитую. Мені відповідають: «На Проспекті Б. Хмельницького, 138». «Може ви переплутали з вулицею Б. Хмельницького?». –  «Ні, на проспекті, куди і викликали». «Та сюди не заїжджала ніяка патрульна! Я ж все бачив! І які бабусі, якщо зараз як розпивали, так і розпивають шість чоловіків!». –  «Ні, ми були, там дві бабусі і ніхто нічого не розпиває».

Ніби я з обкуреними клоунами говорив, а не з патрульними.

При цьому на всі без виключення скарги Калюжний пише, що в діях патрульних екіпажів ознак дисциплінарного проступку не вбачається і всі вони діяли згідно із статутом поліції.

            * * *

Не було найменших ознак дисциплінарного проступку і в діях патрульних екіпажів вранці 10 липня минулого року.

Чи не найбільшим ентузіастом хильнути є Іван Опанасович Кузьменко, або дід Іван. Йому близько 80 років. Мешкає у сусідньому будинку – по пр. Б. Хмельницького, № 132-а. У тому дворі теж стоять лавки, але діду Івану принципово розпити пляшку саме у дворі будинку № 138.

Саме він і є одним з головних організаторів алкогольних посиденьок. Його ніколи не можна побачити тверезим і без пляшки в кишені. Дід Іван заспиртував себе так, що здається, його вже ніяка зараза не візьме. А де він – там відразу збирається компанія. В тому числі напівбомжів, різного асоціального елементу явно кримінального вигляду. Саме такий і в діда Івана. Його біографія – на обличчі.

Його гавкання про життя і світ чути на сотні метрів навколо. Але для гучного матюччя йому і компанія не потрібна. Буває, що він сидить на лавці сам і «проповідує».

Оскільки дід Іван вживає у цілодобовому режимі, дуже часто він будить своїм рявканням на лавці десь годині о шостій-сьомій ранку. Коли раніше, коли пізніше. Навесні, улітку, восени.

Одного разу я не витримав і вийшов до нього, аби спробувати переконати пити й гавкати під будинком, в якому він живе, а не тут. Вказую рукою напрямок, в якому йому йти. Цієї миті до мене підбігають троє його собутильників. Двоє чоловіків середнього віку, один постарше. Всі здорово «під мухою».

Ті, що молодше, завдають мені ударів кулаками у ліву скроню, ліве вухо, щелепу зліва, по ребрах, теж зліва. «Старшина» командує наваляти мені ще і ще.

Коли вирішують, що досить – припиняють. Можливо, я вдало захищався і минулося без фінгалу під оком та розбитого носа. Вертаюся у квартиру. Викликаю поліцію.

Незабаром мені передзвонює патрульний з номера 063 888 18 62. Каже, щоби я спускався, бо чекає у дворі, щоби я написав заяву. Бо, як зазначив, без заяви нічого не робитиме.

Я виходжу з цілою купою відписок від Калюжного на раніше надіслані скарги з приводу регулярних порушень громадського порядку п’яницями у дворі на лавках та бездіяльності поліції.

Патрульний, який мені дзвонив, не назвається, не вітається, натомість зустрічає докором:

«Что это ты сюда принес?».

Я відповідаю.

Біля патрульної автівки – один з тієї компанії, старший за віком. Звертаю на це увагу патрульного. Той ніяк не реагує, міряючи мне поглядом з голови до низу. І тут чую від нього питання, яке б’є наповал:

«Наркотики или алкоголь с утра принимал?».

Це запитує мене, кого побили п’янюги, патрульний, який приїхав на мій, як потерпілого, виклик. Враховуючи ситуацію і мій діабет – напрочуд «доречне» питання.

Тоді я зауважую, що алкоголь вживала компанія, яка мене побила, а один з них тут – ось він стоїть поруч з очевидними ознаками алкогольного сп’яніння. Жодної реакції патрульного. Ніби патрульний і п’янюга – одна команда, ніби вони напарники, що разом на виклик приїхали.

Патрульний дивиться на мене знущальним, зверхнім, зневажливим поглядом, немов провокуючи конфлікт, щоби одягти кайданки на мене, а не на того, хто мене бив.

Цієї миті приїжджає ще одна патрульна автівка, але ситуація не змінюється. До патрульних підходить дід Іван, від якого перегаром за три метри тхне. Вітається з інспекторами і нецензурно висловлюється у мій бік, супроводжуючи матюки погрозами. Я до патрульних: «А на Івана Опанасовича протокол скласти не бажаєте?». Всі в унісон:

«За что?».

В цій ситуації я вертаюся додому, лишаючи виданий мені бланк заяви пустим. Це ж не поліція. Якщо постраждалий відчуває фізичну загрозу від патрульних, яких викликав – це поліція? Реформована?

Згодом передзвонюю на телефон 063 888 18 62. Патрульний нахабно бреше, що цей телефон не має до поліції жодного стосунку і він не патрульний, а приватна особа. І що він звернеться у поліцію, якщо іще дзвонитиму.

При цьому у слухавку чітко чути переговори по рації в салоні автівки.

Пишу чергову скаргу. Калюжний, як і годиться, відповідає, що в діях патрульних екіпажів ознак дисциплінарного проступку не вбачається.

Таке враження, що якщо патрульний не застрелить зненацька і від нічого робити десятьма пострілами в голову випадкового перехожого, то Калюжний ніколи не помітить якихось дисциплінарних проступків. А у наведеному прикладі мабуть напише, що це була необхідна самооборона. Або – профілактичні чи превентивні заходи.

Ще одна «фішка» капітана Калюжного – відповіді про «наближення маршрутів патрульних екіпажів» до вказаної адреси – пр. Б. Хмельницького, 138. Нещодавно він «наблизив» маршрути у сьоме чи увосьме за останні два роки.

Про яке наближення взагалі може йтися, якщо дев’ятиповерхівка – над самісінькою трасою, по якій курсують патрульні? Це ж не десь у чорта на куличках. Який смисл вкладає Калюжний у це «наближення»? Вочевидь ніякого, це черговий абсурд. Відвертий. Але Калюжний не соромиться його повторювати знову і знову.

Тоді я пишу йому, що аби в тому «наближенні» був хоч якийсь смисл, то нехай патрульні автівки, коли їдуть проспектом, заїжджають у двір будинку, а в’їзд – прямо з траси, об’їжджають його дугою збоку – дорога там є – і виїжджають на проспект та продовжують свій звичний маршрут. Тільки обережно, щоби у дворах людей не позбивати, а то потім знову відписки писати.

Калюжний відповідає, що рішення прийматиметься в разі необхідності з огляду на оперативну ситуацію.

Попри те, що я борюся з тією п’янню, так я ж є єдиним, хто регулярно викликає до них швидку, коли ті, напившись до чортиків, лежать під лавками у сечі і блювотинні. І чоловіки, і жінки. Тут – абсолютна гендерна рівність. Усі – різного віку. І стар, і млад. Ці ж брати по пляшці один до одного швидку не викликають, а продовжують вживати без найменшої уваги на колегу, що вже під лавкою. Швидка біля лавок у дворі – звична річ.

Окрім горілки тут частенько розпивають сурогат в баклажках. Мабуть там якась термоядерна рідина. Бо вона валить з ніг за 20 хвилин. От приходить громадянин до лавки без найменших ознак сп’яніння. Жвавий, веселий, енергійний. Міцно стоїть на ногах. А прийме з баклажки раз-другий – все, рачки по двору повзає.

Що ще характерно, то ця п’янь полюбляє мочитися не під дерева, яких у дворі повно – а на стіни будинків. В тому числі колективно. Стоять по двоє-троє. Так і будинки, не дай Боже, попливуть.

Заправляються алкоголем у двох точках, що перед і за будинком № 138. За – наливайка, а перед, у будинку № 134, лоток з горілкою.

Пишу скарги, мені відповідають, що нічого незаконного у діяльності вказаних закладів за результатами перевірки не виявлено.

8 березня дід Іван і компанія на лавках пляшкою горілки з «Фантою» урочисто відзначала жіночий день.

Викликав поліцію. Приїхали. Поспілкувалися. Компанія з горілкою і «Фантою» перейшла у дальні двори. Жодних протоколів. Таке враження, що в патрульній поліції Дніпра діє спеціальна програма лояльності до любителів бухнути у громадському місці. Безстрокова. Може справді?

            * * *

До горілки останнім часом додалося ще одна пошесть – наркотики у вигляді наркодилерських написів на стінах. «U#RC#T.CO СОЛЬ» (спеціально вставляю решітки, аби не рекламувати) вже майже на кожному будинку 12 кварталу. Не один раз бачив, як біля напису зі словом «СОЛЬ» зупиняються літні люди. Але це не та сіль. Бо йдеться про наркотичну суміш. На стінах – адреса інтернет-контори, яка торгує наркотою у Дніпрі, Одесі, Овідіополі за вказаною ціною за грами. Оптом і в роздріб. Вся інформація – на сайті.

Цікаво, що поява наркодилерських написів на будинках збіглася в часі з черговим наближенням Калюжним поліцейських патрулів до вказаної території. Совпадєніє?

Звертаюся до поліції. Мені передзвонюють і питають, чи бачив я хто малює такі написи. Кажу – ні. Після цього приходить відповідь листом, що оскільки особа того, хто зробив напис не встановлена, то немає можливості притягнути її до відповідальності. Це все, на що здатний наркоконтроль. Він вважає свою місію виконаним, а питання – відпрацьованим. Разом із зарплатою. Пишу знову, а з Шевченківського райвідділку відповідають, що територію оглянув дільничний, і в результаті – «кримінальних правопорушень не виявлено».

Єдина структура, яка бореться з написами – «Благоустрій міста». Зафарбовує їх. Та згодом на місці зафарбованих з’являються нові, аналогічні.

Дворами снують шухерні тітушки, як і належать – у капюшонах, в спортивках, кросівках. Ніби тут їхня база якась.

            * * *

Не думаю, щоби описана ситуація була би унікальною. Припускаю, багато читачів впізнають у прочитаному свій двір.

То за що ж ми утримуємо нацполіцію? «Реформовану» нашу. Нащо нам такі калюжні, хорольські та інші богоноси? Їм би клоунами у цирку виступати, а не в департаментах і управліннях штани протирати. І заробляти чергові зірочки на погонах кілограмами безглуздих відписок.

Олексій Мазур

Підписуйтесь на наш телеграмм

Поділитися: