Про ветеранів Другої Світової війни прийнято згадувати напередодні 9 Травня, та й то «за годиться». Слова про безсмертний чин, квіти, сто грам фронтових та каша – це все, на що сподобились сучасники, «вшановуючи» останніх ще живих ветеранів. На заході країни ситуація ідентична, ті ж слова: «Ніхто не забутий і ніщо не забуте; пишаємось».
Лише одна відмінність: замість 9 Травня – 14 жовтня – день заснування УПА.
…Більше того, у вправних руках політиканів Друга Світова війна залишається можливістю набирати політичні бали, – як на сході країни, так і на її заході, – спекулюючи на подіях 70-річної давнини. Розділяй і володарюй – по цьому перевіреному принципу продовжують діяти можновладці. Свідчення – минулорічні події у Львові зі спровокованими владою масовими бійками і стріляниною.
В той же час про відносини бійців УПА і червоноармійців сучасним політикам, як правило, відомо мало. «Були такі військові формування… ну, вони нас захищали»,– скаже вам звичайний український студент, і все. Сучасні філософи констатують, що більше не залишилось ідей, за які люди готові беззастережно вмирати.
Але 70 років тому на різних фронтах, в формах різних армій українці боролися і вмирали, – кожен за свою правду. І цьому не треба дивуватися, наш народ багато віків жив окремо – територія України була розшматована сусідніми країнами-окупантами. Нація знекровлена безкінечною війною за свободу. І вже в 40-х роках ХХ сторіччя часто ставалося так, що рідні брати опинялися по різний бік барикад.
Ще одне тому підтвердження – історія мого роду.
Доля трьох братів – Павла, Санека та Артема, які народилися в сім`Ї старшого унтер-офіцера царської армії – склалася по-різному. Мій дідусь – молодший Артем – та середній брат Санек працювали в ОУН, а от старший брат – Павло – став «совєтським» розвідником і 5 років провів в Німеччині. Народилися брати в панській Польщі і вже в 8-10 років уміли відмінно стріляти – це був перший протест проти окупаційної влади. Степан Петренчук виховував синів власним прикладом.
Артем, Санек і Микола Петренчук (останній – двоюрідний брат,
що в 1940 році виїхав жити в Гамбург).
Фотографував Павло Петренчук
Згадує Артем Петренчук: «Наша хата була за селом біля самого лісу, метрів двісті. Біля лісу – поле і просіка: туди кози пастися приходили. Дивлюся – батько, в руках – вінтар, цілиться, дві кози пасуться… А вони так одна до одної назустріч ходять, зійдуться, розійдуться…думаю, чого батько не стріляє (я ніколи не бачив, щоб батько промахувався). Довгенько він так сидів. Коли чую: пах! Підбігаю до просіки – лежать дві вбиті кози. Батько їх одним пострілом поклав. Коли вони головою до голови зійшлися і призупинилися, батько вистрілив. Кіз в лісі було наплодилося багато. Поляки їх били скільки хотіли, натомість українцям не дозволяли цього робити»…
Ще одним громадянським протестом сім`ї було те, що в хаті – в світлиці – висів вишитий заборонений тризуб, за це саджали. Поляки не вважали українців окремим народом, ставились зневажливо.
«У нас в школі лише одна вчителька була українка: інші всі поляки», – розповідає моя бабуся Надія Петренчук, яка народилася в Остріжському районі. «І коли наша вчителька заходила в учительську кімнату, поляки крутили носами і кричали: «Фу, що це смерде, мужицький дух». Себе ж вони вважали панами».
Українці ж хотіли жити в своїй національній державі, тому багато хто вступав в ОУН. Історикам відомо, що до початку війни в 36 і 37 році в Рівному було два процеси – судили українців за націоналізм: за належність до ОУН. З Костопільського повіту по справі проходило 76 українців. Там були люди з Бережанського району Степанська гміна (польська назва міста), Стидинська, Малі Селища (там зараз сірникова фабрика). Лідерами молодих націоналістів були люди на прізвище Рибак, Шедловський і композитор Шабаровський. Ще священик Кічановський і майбутній есбіст ОУН Середа. Адвокатом на процесі був Степан Шухевич…
Серед інших на лаві підсудних опинився і 17-річний Павло, майбутній «совєтський» розвідник… Йому малолітньому, вліпили 3 роки. На той момент, 17-річний хлопець організував сітку (мережу) ОУН в селах Корчів’я Рокитне та Іваничі. Продовжує Артем Петренчук: «За кілька днів до вироку Шухевич говорить до батька: «Можете дати домашньої ковбаси?»… Потім говорив, що прокурор дуже нахваляв дуже смачну сільську ковбасу» … Тоді, як і зараз прокурорів – представників окупаційної адміністрації – можна було купити.
…Щоб краще зрозуміти характер українців того покоління, наведемо останнє слово композитора Шабаровського. На питання прокурора: «Як би ви вчинили, щоб це так ми були перед вами?», Шабаровський спокійно відповів: «Постріляв би». Про це розповідав мій прадід Степан Петренчук. Шухевич домовився, щоб одного представника громади, повітового депутата Степана Петренчука, допустили на процес. Тоді Шабаровський отримав 11 років, Шедловський – 11, Рибак – 12. Більшість оунівців отримали по сім та по п’ять років ув'язнення.
В 1939 році Молотов і Рібентроп підписали пакт про ненапад, разом з тим розділивши Європу між собою. Німеччина окупувала Польшу, а Радянський Союз зайняв західноукраїнські землі. Відносно мирний період завершився.
Павла Петренчука більшовики завербували в 40-ім році. Коли Павла взяли, у нього народилася перша дитина. Розмова в НКВС була короткою: у тебе є дві перспективи. Або кар'єра в органах, або тюрма.
І Павло Петренчук погодився працювати на більшовиків. Він на відмінно знав німецьку мову. П’ять років проробив в розвідці в Німеччині. Для конспірації одружився там на вдові військового льотчика. «Нова дружина» народила йому сина Павлюса.
По закінченню війни, в КДБ оцінили роботу свого розвідника: Павла Петренчука направили в Польщу – в місто Кельци на посаду начальника поліції. Жінка Павла і матір Марина були категоричні: «Або ми, або ця твоя робота». Таким чином, жінкам вдалося настояти на своєму. Потім направляли в КДБ в Рівне на керівну посаду. Сім'я теж була проти. Як розповідав Артем Петренчук, старший брат в 46-му році писав йому в тюрму листа. «Якщо жінок не вдасться вмовити, то моє все
пропало».
…Звісно, КДБ десь треба було свою людину поставити. Поставили наглядати за лісом в Костопільському районі(3.000 га землі). То він там робив. Паралельно виявляв бандерівців, з якими, нагадаємо, робив до війни. Але свого рідного брата – мого дідуся – він спас від смерті. Проте поки що згадаємо біографію середнього брата Санека і малодшого Артема Петренчука.
Про Санека відомо мало. 14 жовтня 1942 року в Костополі приймав участь в проголошенні УПА. А вже 22 жовтня в Малих Селищах поляки разом з червоними партизанами його замордували. Пізніше СБ ОУН взяло його вбивць – групою керував поляк Камінський. На допитах той свідчив: «Ми зв’язали його сонного, і він не встиг скористатися зброєю (під подушкою був пістолет). Другого хлопця, що був з ним, в дворі схопили, а третій вночі на велосипеді під’їхав до двору. Ми йому ще двері до двору відкрили, пропустили, він подумав, що це свої прийшли. Тоді – цап, скрутили і повели в хату. Потім забрали трьох в ліс і там до ранку мордували. В кінці вбили і кинули на болоті». Один з хлопців був з Головина, другий – з Любаші, (також сидів з Павлом Петренчуком при Польщі)…
У 1941 році 18-річний Артем Петренчук був станичним (аналог сільського голови) в селі Корчів»я, в 1942-43 роках – підрайоновим ОУН Костопільщини і, починаючи з січня 1944 року, працював заступником начальника контррозвідки по шести районам Рівненської області – у військовій окрузі «Заграва». В 1944 році брав участь в арешті знаменитого «совєтського» розвідника Миколи Кузнєцова.
Кузнєцов, нагадаємо, був не тільки розвідником, але і вчиняв вбивства німецьких високо посадовців. Під час одного з вбивств, в машині залишив течку з документами, начебто від бандерівців. У відповідь нацисти заарештували тільки з райцентру Костопіль 120 чоловік, більшість з яких були мирними жителями. Їх відвезли у Рівне, де безжально стратили».
Іронія долі: серед вбитих був і редактор друкарні ОУН у Рівному – Рибак, саме той Рибак, який боровся ще проти «панської» Польщі, був одним з головних організаторів ОУН на Костопільщині, отримав від поляків 12 років ув'язнення. І був прямим зверхником Павла Петренчука, на цей момент вже «совєтського» розвідника. Ще заарештували і іншого товариша Павла – Середу. Останньому тоді вдалося втекти від німців. Пізніше був одним з керівників СБ «УПА-Північ».
В 1945 році Артема Петренчука заарештували. Особливих доказів на нього в НКВС не було, тож отримав «всього»10 років лагерів. Тюремне ув'язнення відбував в місті Норильск, – брав участь в повстанні політв'язнів 1953 року. В 1956 році на короткий час повернувся на Рівненщину. Першою додому приїхала моя бабуся. Відносини з братом дідуся не склалися.
За словами бабусі, майже відразу Павло підняв бійку: тепер такі-сякі я вам покажу. «Вже 12 ночі, Павло роздягся, лягає спати і кладе біля себе рушницю. Але ще раніше я викликала військових. Один разом з головою сільради йдуть вперед. А один в дверях лишився. Перед тим Павло засвітив лампу. Військовий побачив рушницю, взяв в руки і до Павла звертається: «Чого рушниця заряджена?» «А це я на охоту ходив, та забув розрядити…» Потім показує на мене і матір: «Вони бандерівки… Я знаю, вона в чоловіка через вікно стріляла»… Тоді конфлікт якось вдалося погасити.
Коли повернувся в село мій дідусь, то відразу потрапив під ковпак КДБ. «Проходить деякий час – визивають мене в райком партії», – згадує Артем Петренчук. «Заходжу в будівлю, направо передостанній кабінет, там чекає мене людина з Рівненського КДБ. Так спеціально приїхав в райком, щоб то було менш помітно. Став мене переконувати, щоб я звідси виїхав. Довгенько говорив, питав – чого я сюди повернувся. А в кінці сказав: «Мені все одно, але за наслідки я не відповідаю».
В Корчів'ї жив син комуніста Андрія Петренчука, якого в 43-му році СБ ліквідувало. «Він разом зі своїми підручними тоді намагався всю нашу сім’ю прибрати», – говорить Артем Петренчук. «Його в більшій мірі через це і знищили. Декілька раз вони робили засаду, щоб відразу прибрати всю нашу сім’ю. Одного разу вже неподалік нашої хати були вичікували, коли я повернуся, щоб батьків і мене – всіх разом прибрати. Спасло те, що я другою дорогою додому пішов… Потім все нахвалявся: «Ми на тому хуторі ще погуляємо». Але не склалося, хлопці з СБ ОУН виявились вправнішими.
Тож через деякий час після розмови з чекістом мої дідусь і бабуся – Артем та Надія Петренчуки – ввечері поверталися з Костополя, де зустрічалися з одним зі своїх знайомих. «Йшли втрьох: я, Надя і брат Павло з нами був. Він прив’язався був з нами йти, настояв на тому, що він йтиме з нами», – розповідає Артем Петренчук. Біля села Переминка назустріч їм вибіг чоловік зі зброєю в руках. «До нас метрів тридцять оставалось. Але Павло напряму вийшов йому назустріч: «Давай гад, сюди, до мене». То нападнику діватись нікуди, розвернувся і назад в ліс побіг… Він же собі думав, що Павло на його сторону стане. То які у нас стосунки не були з Павлом, а він спас нас. Аби не він тоді, нам там було б все», – резюмує Артем Петренчук.
Остаточно брати примирилися вже в Сибіру, куди молодший Артем був змушений виїхати. Захворіла наша мама, і я написав йому: «Приїжджай, про минуле згадувати не будемо».
До кінця життя брати тримали слово. Історія їх навчила цьому, вона їх і розсудить.