В об’їзд дороги, обраної до нас

17 серпня 2018 о 13:24 - 7760

Avataradmin


В об’їзд дороги, обраної до нас

Чого лиш не буває: не в останні навіть роки, а в останні місяці існування Радянського Союзу у Дніпропетровську вирішили будувати нову автомагістраль на Київ. Зазвичай тоді звідси до столиці їздили правим берегом до Кременчука, а вже далі через Золотоношу на Київ. Був і коротший шлях – з лівого берега через Кобеляки на Решетилівку – себто з виходом на автотрасу Харків­Київ. Але він більшість не влаштовував. Не лише невисокою якістю твердого покриття. Вузький, тільки в одну смугу в обидва боки і все через села та через села. Через Обухівку, Партизанське, Балівку, Лобойківку, Петриківку, Могилев, Китайгород, Царичанку, Ляшківку – не розженешся, коротше.

«А давайте через лівий берег, але обминаючи села!» – ось так вирішив обком партії. Зрозуміло, що Комуністичної. А тодішній облвиконком ще встиг прийняти до виконання ідею. Своє рішення видав, що новій дорозі державного значення бути. Ось тільки цікаву постанову виніс на сесію облради: визначили лише напрямок майбутньої магістралі. Що з лівого берега в об’їзд сіл, одначе де конкретно на місцевості – цього уточнювати не стали. Поза селами, степами – і все. Почнемо проектувати – тоді і буде, мовляв, видно.

Весь драматизм з будівництвом цієї дороги почався буквально у перші теж не роки навіть, а місяці існування незалежної України. Бо проектанти запропонували стартувати від коротенької траси, що з’єднує Дніпродзержинськ з Петриківкою. І не зовсім, щоб степом, а заповідними місцями вздовж благословенної річки Оріль. Згодом цей напрямок­варіант назвуть південним. Та як ніби єдино прийнятним.

А це значило, що стрімку й широку автотрасу в чотири смуги вирішили прокладати там, де чарівні озера – Велике, Глибоке, Панське, Покасі та Покасики, нарешті Куряче, де гніздилися лебеді. «Гніздилися» в минулому часі тому, що всі ці озера, як і ще численніші довколишні болота, своєю потужною технікою засипали, – забутували, якщо мовою фахівців, – будівельники магістралі. І не щебнем чи чимось подібним, а великими кам’яними брилами. Гравій, як нарікали, все одно, що у підземелля провалювався і вмить щезав безслідно.

Довколишній сільський народ обурювався, репетував і мітингував – переживав від того, що нищаться давні традиційні пасовища і сінокоси, а в колодязях в найближчих селах пропадає добра вода. «Якого біса, – питав народ, – полізли майже у плавні, на простори, котрі споконвіків звуться тут Низом, де все буяє й родить, як з води, а живності, звірів та птиці водиться силенна сила?». Адже, казали далі люди, усе це пропаде пропадом – хіба не ясно? Та й уся ця територія навесні, коли Дніпро повенями виходить з берегів, топиться водами.

Але перш за все науковці й екологи ледве не волали, що поки не пізно, краще не починати знищувати Низ з його озерами і плавнями та пасовищами, не запускати й армади бульдозерів та грейдерів, іншої техніки в прибережжя Орелі – все ще на ті часи найчистішої ніби річки в Європі. Невже вона ні нам, ні нашим нащадкам чиста не потрібна? Справа у тім, що напередодні виникнення ідеї про дорогу виникла також й ідея створювати на Дніпропетровщині перший Національний природничий парк «Орільський».

Довелося витримати нерівні бої, розповідає кандидат біологічних наук з Національного університету імені Олеся Гончара Вадим Манюк, поки спершу обласна рада «зарезервувала в межах трьох районів, і Магдалинівського теж, приорільські береги під заповідний парк, а потім Президент Віктор Ющенко і підписав Указ, яким фактично наказав створювати його». Та тільки все це сталося навздогін. Навздогін дорозі, першу чергу якої наперекір протестам і обуренню місцевого народу проклали. І, як свідчить сьогодні мудрий та розважливий мешканець Китайгорода Григорій Давиденко – він весь свій вік прожив під боком знаменитої приорільської гори Калитви, – народ назвав цю дорогу дорогою смерті. Не безпідставно: мій дід, каже Давиденко, розповідав, що коли восени з Низу гнали табуни молодняка сірої української породи, які все літо паслися у плавнях, то аж страшно ставало. Така сила худоби сунула, що до обрію нічого крім неї не видно було, а курява піднімалася під самісіньке небо.

Камінь з гори Калитви зобразив художник Віктор Васнецов у картині
«Витязь на роздоріжжі» (фото – Wikipedia.org)

Та Низ біля Дніпра стільки ж бо м’яса і молока, овочів та фруктів, меду, риби і дичини давав, що зараз стільки нікому й уві сні не видиться. Бо зараз що? Все ще прилітають сюди лелеки, але покружляють над висохлими й порепаними «блюдцями» колишніх озер, і розчаровано летять геть. Адже все, чим і люди тут раніше чарувалися, зникло, як його і не було. Як ледве не стометровим в ширину ножем, якщо враховувати узбіччя, перерізала дорога Низ – майже 11 з половиною кілометрів поверх «забутованих» озер спершу піщаного насипу, далі доменного шлаку та щебневої суміші і нарешті три шари асфальтобетону.

Від Дніпра до Решетилівки у Полтавській області заметалася минулого року чутка, що будівництво дороги «розморожується» – уряд знайшов 350 мільйонів гривень. Очевидно, наближення виборів і необхідність рятувати своє реноме спонукало нинішню владу згадати про незвичайний довгобуд.

Враховуючи «дурний» резонанс та розголос, які даремно ігнорувати, нахрапом протягти продовження будівництва зась. Як же вгодити народу, як його «умовити»? Проектанти інституту «Дніпродіпродор», якщо хочете знати, не змогли придумати. Вони запропонували… на вибір два варіанти. Очевидно з надією, що людей спонукають вибирати з двох бід одну – отож меншу.

Отже, альтернатива №1: прокладати трасу прямо, як і почали – вздовж Орелі по її луках, левадах, перелісках і чорноземах. Знову по болотах і озерах, також як по нерозораних масивах дикої природи, так і по чорноземних, яких тут, до речі, не так і багато, аби ними можна було розкидатися, як зауважує голова Ляшківської об’єднаної територіальної громади Юлія Омелян. Зі свого боку Іванківський сільський голова Геннадій Негода геть не розуміє, заради чого «дорога відбере толоки, сінокоси і озера, а одначе ще й відчикрижить частину села, як скибку від кавуна».

А заодно доведеться і сплюндрувати доісторичне урочище гори Калитва – пам’ятки природи ще льодовикового періоду, яка вважається перлиною Смарагдової мережі не лише України, а всієї Європи. У нас що, природні цінності нічого не варті і нікому не потрібні? Коротше, прямо іти – ще 400 га Національного парку і швидкісним легковим, і великоваговим вантажним машинам під хвіст. Зате спокушає ніби цей варіант тим, що обмине, залишить у спокої тамтешні села. Принаймні Лобойківку, Петриківку, Могилев, Китайгород, Царичанку і Ляшківку.

Бо альтернатива №2 дуже лякає народ тим, що магістраль повернеться на давно існуючу вузьку автодорогу, котра проходить якраз через названі села. Для цього прийдеться знести майже тисячу приватних домоволодінь у цих селах, щоби «розчистити» по обидва боки по 30 і більше метрів. Згодні, що це абсурд? Не випадково депутат Могилевської ОТГ Юрій Тимошенко – зате як влучно! – заявив, що своїм розумом він не може збагнути, «чому настільки серйозна державна траса будувалася і будується навмання-­навпомацки виходить».

Коротше кажучи, громадські ж слухання провели лише у Китайгороді та Могилеві – і зупинилися. Не ризикують більше «тривожити» сільський народ. Оскільки як у Китайгороді, так і Могилеві люди не дали згоду ні на першу, ні на другу «альтернативу». Більше того, і там, і там селяни виявили… підробку. Ось як прокоментував її фермер з Могилева Володимир Самарський:

«У Повідомленні «Сфера, джерела та види можливого впливу на довкілля щодо Технічних альтернатив будівництва автодороги Дніпро­Київ», підготовленого аж столичними фахівцями, чорним по білому написано, наче жоден з них не впливає на рослинний і тваринний світ, і ніякого наче заповідного фонду тут у нас немає. Це нечувана брехня і прямий обман. А як впливає на людей, так це виходить зовсім забули дослідити. Чи не знайшли за потрібне?».

Мусив з цим погодитися і голова департаменту екології та природних ресурсів ОДА Руслан Стрілець.

Як ви гадаєте, що відбувається нині далі «в продовження теми»? Щось незбагненне й таке, яке ніколи ніби не повинно бути. Мов у лихоманці готують нові проекти – Технічну альтернативу­3, Технічну альтернативу­4 і, здається, альтернативу і під №5. Шукають вихід зі становища тобто. Які тільки «ідеї» не пропонують? Якщо, приміром, автотрасу «між Іванівкою і Гречаним вивести через Старий тік на діючу таки дорогу між Петриківкою і Могилевом, то ніби жодне людське житло не доведеться зносити» – може, отже, погодитеся? Якщо, правда, «перед Могилевом піти вправо дорогою каналу Дніпро-­Донбас, потім повернути ліворуч діючою дорогою на Яризівку і Білицьким старим шляхом вийти до межі з Полтавською областю».

Продовжувати? Ще варіант – «можна вийти з Іванівки прямо на автомобільну дорогу Кам’янське­Орлик­Кобеляки» – і так далі, і тому подібне. Комедія, цирк – згодні? Коротше, як перед каменем зупинилися, на якому написано, що наліво підеш – втратиш коня, направо – голови своєї не носити, а прямо – вік щастя не знати. Кажуть, ніби колись на горі Калитві дійсно з таким написом камінь стримів.

І аж до справді альтернативи­5: звернути на насип неіснуючої наразі залізничної колії Гришине (згодом Красноармійськ Донецької області) – Рівне. Це вже на рівні сенсації, якщо хочете знати. Бо практично ніхто не знає, що ще Царська Росія у 1913 році починала споруджувати від Гришиного з­під Юзівки (нині Донецька) на Західну Україну до Ровно (чи знають про це у теперішньому Рівному? – авт.) залізницю. І саме на Приоріллі встигли нагорнути під неї кільканадцять кілометрів насипу. Але наступного року почалася Перша світова війна, і будова припинилася. А потім Жовтневий переворот більшовиків зовсім кинув залізницю в небуття. Але це ще й не все. У Радянському ж Союзі у 1940 році, виявляється, про неї згадали і вирішили, що гра варта свічок. Принаймні під Царичанкою відновлювали нагортати насип. Та у 1941­му, як відомо, прийшла Друга світова…

– Е­е, ні, – загукали люди нині, – нам Третя світова не потрібна!

Містика!

Тепер же чи не головне, на рівні ще однієї «сенсації». Коли відбулося відновлення Петриківського району, була створена спеціальна комісія, котра зайнялася напрацюванням Генерального плану його розвитку. Очолив комісію відомий архітектор з Києва В. Ступаченко. Виникло питання і будівництва тут об’їзної дороги до Решетилівки. То Ступаченко ретельно – і сумлінно, що важливо – вивчив рельєф Петриківщини і всього Приорілля, а також історію, і заявив, як відрізав, що можливий лише один­єдиний розумний варіант – по давньому Чумацькому шляху. По торгово­візницькому, яким чумаки кілька століть возили сіль з Криму, а в Крим – хліб та інші продукти.

У відомій «Історії запорізьких козаків» Дмитра Яворницького читаємо: «Вздовж земель Протовчанської і Орільської паланок, з північного заходу на південний схід пролягав Чумацький – або Брильовий – шлях. Ішов повз Петриківку, Чаплинку, Михайлівку, Кам’янку і Мануйлівку». Це якщо у зворотному напрямку від Решетиліки. Якщо дивитися з сучасного Дніпра, то від колишньої Радгоспної вулиці поза селами – тільки степом, степом і степом – Чумаки, Зоря, Степове, Новопідкряж, Калинівка. Дотично і до околиць Петриківки та Царичанки.

То знаючи тепер історію з «дорогою смерті», ви скажете, що запорожці­козаки безглуздий варіант для свого шляху обрали? Отож­то й воно! Не вистачило лою у головах не їм, а нам.

Бо ж Чумацький ще шлях існує і зараз. Не в кращому стані, звичайно, одначе вкритий таким­сяким асфальтом. Ні справа, ні зліва нікому не заважає, нічого не нищить і ніякої не завдає біди ні людям, ні природі. Бери і розширюй його скільки завгодно та скільки заманеться – не лише до чотирьох, але й до шести смуг в обох напрямках. Для пам’ятника безглуздю вистачить і 14 з лишком кілометрів не від високого розуму уже пройденого шляху. Воістино як у Тараса Шевченка – славних прадідів великих правнуки погані.

Микола Омеляненко

Підписуйтесь на наш телеграмм

Поділитися: