Дніпропетровський геній тактики

02 жовтня 2009 о 08:34 - 1330

Олена Гарагуц


Головна премудрість будь-якої тактики полягає в умінні правильно використати наявні в розпоря­дженні ресурси. Військовим генієм був той, хто міг забезпечити своєчасне прибуття усіх частин, міг зібрати їх в єдиний кулак та завдати концентрованого удару.

Тактика завжди полягає в умінні використати свої ресурси, максимально використати їх потенціал.

Дніпропетровськ в останні роки, напевно, не знав кращого тактика, ніж Загід Геннадійович Краснов (Загіддін Габібулаєвич Габібулаєв).

Його політична кар'єра почалася в березні 2002 року, коли його було обрано депутатом Дніпропетровської міської ради за округом №9 (ж/м «Сонячний»). Тоді ніхто не міг передбачити, що цей пересічний депутат невдовзі стане «директором міськради» і контролюватиме земельний дерибан в «не першому, але й не в останньому місті України».

Краснов не був фінансовим або економічним важковаговиком. Він не входив до першої сотні бізнесменів міста, не мав власних організаційних чи медіа­ресурсів. Проте вміло використовував наявні в його розпоря­дженні обмежені ресурси. У вересні-грудні 2004 року  він організовує фінансування роботи виборчого штабу Віктора Ющенка у Дніпропетровську. Тактично це був геніальний хід. Януковичу скромні ресурси депутата міської ради були просто не потрібні. З Ющенком в регіоні мало хто був готовий співпрацювати, місцевий великий бізнес побоювався і не вірив у перемогу «помаранчевого» кандидата, тому була потрібна підтримка Краснова. Уже в лютому 2005 року він починає отримувати зиск від свого партнерства — обій­має посаду заступника голови Дніпропетровської обласної державної адміністрації (Сергія Касьянова) з питань координації роботи правоохоронних органів. Але тоді ж він стикається із своєю головною проблемою.

Краснов стає публічною особою і миттєво потрапляє під окуляр ЗМІ та зацікавленої громадськості. Відомими стають його сумнівне минуле, не зовсім звичайне для регіону віросповідання, поширюються чутки про зв'язки з криміналом. Заступник ОДА подає у відставку і розуміє, що фактор біографії він повинен повсякчас враховувати у своїх тактичних розрахунках і сприймати його як обмеження на можливість використання своїх ресурсів.

Ці обмеження сильно впли­вають на його спроби розвивати політичну кар'єру протягом наступного року. В березні 2005 року здійснюється невдала спроба інтегруватися до партії «Наша Україна» (ПРП) та встановити контроль над її дніпропетровською міською організацією.

В квітні-червні 2005 року Краснов — член ВО «Батьківщина», активно розставляє та вербує кадри в районних організа­ціях партії у Дніпропетровську. При цьому він входить у конфлікт з групою Арутюнова-Соколова, які стали основними розпорядниками партійного бренду в ре­гіоні та місті, і змушений залишити лави партії.

В липні-вересні 2005 року він шукає контакту з керівництвом Партії регіонів — з наміром потрапити до парламенту через її список, робить публічну заяву про «розчарування вождями Майдану». Але й тут він змушений згорнути свої спроби: тут він не потрібний.

В жовтні 2005 — березні 2006 року Краснов знаходить застосування своїм ресурсам. Він знаходить партію, яка конче потребує інвесторів і готова не звертати увагу на біографію. Тим більше, що її лідер балотується, знаходячись… у в'язниці. Краснов стає інвестором Блоку Лазаренка. Він посідає позицію №7 у виборчих списках до Верховної Ради, очолює Дніпропетровську міську організацію партії «Громада» та її виборчий список, заповнює на 2/3 списки до міської та районних у місті рад своїми людьми.

Наслідки цього кроку були не такі вже й блискучі. Важливим було те — як їх можна використати. До парламенту Блок Лазаренка не проходить. На виборах до міської ради отримує 10,2% голосів виборців, що дає змогу провести до міського парламенту 17 депутатів з 120. Здавалося б, контроль над такою невеликою фракцією — це фактично ніщо. Можна увійти в більшість, можна залишитись в опозиції. Ніхто цього й не помітить. Проте, Краснову вдається вичавити максимум, і навіть неочікуваний максимум, з цієї ситуації.

Після розподілу мандатів Партія регіонів отримала 46 з 120 місць в міській раді. За винятком фракцій НУНС та БЮТ, які отримали разом 27 депутатських місць, усі решта були потенційними партнерами регіоналів. Достатньо було залучити до коаліції фракції сукупним об'ємом 15 депутатів — з 47 вільних та доступних, які містилися у фракціях КПУ, «Народної опозиції» (ПСПУ), Фракції соціал-демократів та республіканців, «Віче», Блоку Лазаренко. Тобто регіоналам було достатньо об'єднання з двома будь-якими з вищенаведених фракцій, або з одним Блоком Лазаренка, для утворення більшості-коаліції. Вигідніше для Партії регіонів було б об'єднання з двома малими фракціями, які б не змогли «вибити» з них значні поступки. Утворювати надвелику коаліцію «з усіма» означало «розмивати» власну част­ку і власну впливовість. Краще мати 46 «багнетів» в коаліції з 61 депутата, ніж ті ж самі 46 в коа­ліції з 84. Переконувати союзників та контролювати коаліцію легше, коли маєш в ній 75% голосів, ніж 54%. Позиції союзників прямо протилежні, і, як не дивно, регіонали зробили все на користь саме союзників: створили велику коаліцію з 84 депутатів, куди зібрали фракції КПУ, «Народної опозиції» (ПСПУ), фракцію соцдемів та республіканців, Блоку Лазаренко.

Посади довелося ділити практично навпіл між регіоналами та союзниками, а вже в середовищі союзників найбільшою фракцією була керована Красновим, яка й отримала найбільше — двох заступників міського голови, 2 ке­рівників постійних комісій, у тому числі найбільш принадної — земельної. Краснов до того ж став і керівником утвореної коаліції «Рідний Дніпропетровськ».

Пояснюється все це просто: доки регіонали святкували перемогу, Краснов «працював» з малими фракціями, намагаючись поставити їх під свій контроль та переконати в необхідності спільної участі в перемовинах з ПР, без якої успіху, поодинці, не досягти.

До того ж і регіонали виявилися «оригіналами». Проблеми, які вони переживали при створенні більшості в облраді, викликали у них бажання продемонструвати власне вміння будувати коаліції та наявність широкого кола партнерів хоча би на міському рівні. Важливим виявилося і бажання бути, навіть формально, віддаленими від традиційно скандальної сфери — розподілу міської землі. Краснов погодився, щоб його фракція була формально відповідальною за цю сферу — в обмін на реальний вплив на земельний дерибан.

Таким чином, керівник фракції з 17 депутатів став рівноправним партнером Олега Царьова, народного депутата та фактичного керівника фракції з 46 депутатів, представника найпотужнішої та найвпливовішої української партії, фактичним співправителем міської політики.

Такий тактичний успіх затьмарювало лише одне: цим Краснов фактично поховав Блок Лазаренка. Останній йшов на вибори під гаслами протидії «донецькій» Партії регіонів, під гаслами регіо­нального патріотизму… а у міській раді з «донецькими» швиденько об'єднався.

Тому вже в вересні 2007 року Загід Краснов взявся за створення власного місцевого політичного проекту — громадської організації «Громадська сила».

Після її створення почалося відверте дистанціювання від діяльності міської влади. Краснов вже не «директор міськради», а громадський діяч, який займається не діяльністю міських служб, за які слід нести відповідальність, а благочинною діяльністю.

Одночасно продовжив він працювати і над здійсненням своєї заповітної мрії — стати народним депутатом України. В травні-липні 2007 року він здійснив спробу потрапити до виборчих списків «Народної самооборони», але це також було заблоковане з огляду на насичену компроматом біографію «директора міськради».

Пізніше невдалою виявилася і спроба встановити співпрацю зі штабом Арсенія Яценюка.

Проте успіх прийшов там, де його ніхто не очікував: Краснов починає співпрацювати з Тигіпко, — це, напевно, найкращий варіант для тих, хто хоче зберегти чи отримати впливовість на рівні Дніпропетровська та області.

Не знаю, які перспективи має Тигіпко в якості президента, але його блок на виборах до нашої міськради точно буде в трійці переможців. Краснов знову перемагає тактично, він отримує можливість стати народним депутатом за списками гіпотетичного Блоку Тигіпка на майбутніх парламентських виборах, отримує можливість провести ще більше своїх людей до міської, а також і до обласної рад. Проте, чи не загрожує ця тактична перемога стратегічною поразкою?

До Блоку Лазаренка Краснов потрапив, оскільки той перебував уже в періоді напіврозпаду, фактично завершував свій цикл. Тигіпко не сидить в американській в'язниці і не перебуває в періоді занепаду своєї політичної кар'єри. Виступити «могильником» Блоку Тігіпка, як це сталося з Блоком Лазаренка, Краснову ніхто не дозволить, тому він буде змушений дослухатися партійної дисципліни і керуватися вказівками «зверху». Це вперше він змушений буде діяти в рамках жорсткої ієрархічної структури, де не буде повно­владним господарем навіть на рівні «свого» міста та регіону.

Блок Лазаренко, керований лідером з в'язниці, не звертав особливої уваги на «честь мундира» і до біографії Загіддіна Габібулаєвича не приглядався. Проте для Тигіпка це — фактор. Зараз він не є особливо важливим, але усе зміниться під час парламентських виборів. Краснов, отримавши новий статус, знову опиниться в світлі публічності, і тоді доведеться відповідати на багато незручних питань. Чи захоче займатися цим Тигіпко?

Вадим Мюллер, www.Dniprograd.org

Поділитися: