Парк збитих льотчиків

29 жовтня 2016 о 06:15 - 2007

Олена ГарагуцОлена Гарагуц


Парк збитих льотчиків

До роковин знесення пам’ятника Петровському. Чи потрібен місту тоталітарний Діснейленд?    

Пропоную розглянути тему створення такого парку з трьох позицій:

  1. Назва.
  2. Призначення і цільова авдиторія.
  3. Кошторис.

Питання хазяйського відношення до металевих і кам’яних бовванів час від часу постає перед місцевими керманичами. Раніш ці розмови закінчувалися роздумами про необхідність лапідаріуму над скіфськими бабами, тепер новий клопіт – декомунізовані вожді.

Вар’ятське з точки зору господарників, але цілком зрозуміле з точки зору революційної доцільності повалення пам’ятників прокотилося країною від початку революції Гідності і довершилося офіційними демонтажами згідно Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки». Згідно статтям ЗУ № 2558 демонтажу підлягають зображення, пам’ятники, пам’ятні знаки, написи, присвячені особам, які обіймали керівні посади в комуністичній партії (посаду секретаря районного комітету і вище), особам, які обіймали керівні посади у вищих органах влади та управління СРСР, УРСР, працівникам радянських органів державної безпеки всіх рівнів. А також зображення, пам’ятники, пам’ятні знаки, написи, присвячені подіям, пов’язаним з діяльністю комуністичної партії, із встановленням радянської влади на території України.

Якщо не зважати на чисельні барельєфи «серпів-молотків» на будівлях і зірки на обрешітках (хоча і до них час дійде), то скільки маємо вже демонтованих пам’ятників? Згідно Зведеному переліку об’єктів культурної спадщини м. Дніпропетровська пам’яток національного та місцевого значення, що затверджений міською радою та підписаний Куліченком, на обліку перебуває понад 600 об’єктів. Не лякайтеся, більшою мірою це церкви і синагоги, прибуткові будинки і мости, ансамблі забудови і особняки, ломбарди і могили.

Серед них орієнтовно 30 експонатів – кандидатів для виїзду на свіже повітря: когорта Леніних з різними ступенями пошкодженості загальною кількістю щонайменше шість – з площі Леніна і брила біля ОДА, з-попід прохідної заводу ім. Леніну, з житломасиву Придніпровський, з вул. Маяковського, з проспекту Калініну перед палацом Ілліча. По два Петровських, Кірових, Калініних. Крупська і Артем, Матросов і Дубінін, Войцехович і Савченко, Клочко і інші. Зо десяток меморіальних дошок «жив-мешкав». Існує припущення, що вони зберігаються на складах комунальних підприємств міста. І існує думка, яка, як хвилі, монотонно накатує на керманичів міста: «Що робити з цим доволі коштовним майном громади, зважаючи на вміст кольорових металів?» Відповідь, здавалося би, на поверхні: «Парк!»

  1. Назва

В різних інтерв’ю таке новоутворення називають «парк тоталітарного періоду». Чи правильна така назва з точки зору історії й історії паркового мистецтва? Як частина складного цілого – паркового комплексу – скульптура, її функції і значення не можуть сприйматися ізольовано. Тому починати доводиться з аналітичного опису того середовища, в якому розміщується гліптотека («Glypton» грецькою означає скульптура) і в якому складається своєрідна філософія.

Садово-паркове мистецтво має цілий досліджений напрям, який умовно називається «парк сталінського часу» або «парк тоталітарного періоду» Такий парк окрім просвітницької візуалізації міфу про нову дійсність і навчання новій системі символіки виконував досить специфічну функцію – сексуально-суґестивну – генерував афекти і сексуальну енергію, яка потім повинна витрачатися заради дітонародження, а залишки статевого збудження перетворюватися в енергію трудову, соціальну.

Енергія генерується відразу багатьма способами, в числі інших – спогляданням статуй. Найкращим чином такого роду скульптуру характеризують голі бронзові, кам’яні і бетонні «дівчата з веслами», що провокують монументофілію: ереговані соски, загальнодоступне тіло. Фігури маніфестують символіку жінки при сталінізмі: влада над чоловіком, жадібне статевий потяг і внутрішній стимул до відтворення. Ця символіка – частина грандіозної утопії, в якій був істотний порнографічний компонент. Девіз такої утопії: «Жінки зі хтивим ентузіазмом і радістю чекають статевого акту або можуть бути примушені до нього силою». Утопія соціалістичного Парку вселяла цей комплекс порнографічних ідей, так би мовити, вселяла надію і заохочувала чоловіків, даючи їх уяві хороший запас вражень. Іншим «збудником» був образ молодого чоловіка, який точно відповідав античним уявленням про любов і задоволення між чоловіками як верхівці досконалості і сполучався зі статевою практикою військового життя.

«Спортивні ігри та змагання, які збирали сотні і тисячі глядачів, нерідко ставали лише приводом для милування тілом.»Напівголі, в тонкому обтинаючому одязі, чоловіки і жінки застигали на цих парадах в напружених позах, нагадуючи скульптури. Нескінченний ряд «Дискоболів» і «дискоболок» сприймався як маніфестація «спортивного міфу», але індукував установку на «Drang nach Westen». Зримий вираз ідеї «кидка» був своєрідною «рекламною кампанією», точніше сказати, психологічною підготовкою народу до завойовницької війни, до експансії, до «кидка в Європу», що виражена мовою образів просторового мистецтва, що сполучали ідею просторової експансії з сексуальними конотаціями. Назви скульптур це тільки підкреслюють: «Танкіст», «Стрілок» «Піонерка у протигазі». Скульптура, на думку ідеологів, відігравала провідну роль серед всіх методів навіювання і саме тому лідирувала в радянські часи за важливістю як вид мистецтва. На підтвердження, на початку 1941 р. з тринадцяти робіт шість премійованих сталінською премією були скульптурними пам’ятниками.

Бетономішалка працює, дешевину женуть по всій країні: «фізкультурниці» розмножуються з дивовижною швидкістю. У літературі того часу описи статевих відносин заборонені, доводиться звертатися до невербальних дискурсів. Скульптура стає одним з домінуючих кодів культури сталінської епохи, стоїть в одному ряді з порнографічними картками і фото спортсменів у журналах.  

Тобто, якщо парк назвати «парком тоталітарного періоду», то постає питання – яку функцію мають виконувати зібрані в парк вожді, кого і як збуджувати? Чи вдасться їм це робити? Еротичність такої гліптотеки викликає сумнів. У якості підказки – в Києві, наприклад, розмова йдеться про «парк радянської окупації», а «парк тоталітарного періоду» – це взагалі інша тема, до якої наші збиті льотчики мають умовний стосунок.

 

  1. Призначення і цільова авдиторія.

Майбутній парк не унікальне місце: це кладовище пам’ятників, своєрідна «братська могила» пам’яті. Пам’ятники не створені спеціально для парку, а мають бути звезені сюди з різних місць і часів.

23 серпня – Європейський день пам’яті жертв нацизму і сталінізму. 23.08.1939 р. два кривавих диктатора – Гітлер і Сталін – поділили між собою Європу, уклавши злочинний пакт Молотова-Ріббентропа. Посткомуністичні держави Європи пройшли тривалий і складний шлях десовєтизації, що дозволило їм зробити не тільки неможливим реванш комуністичних сил, а й ліквідувати рудименти тоталітарної міфології у свідомості громадян. Окрім люстрації, декомунізація проводилася і за допомогою активної просвітницької діяльності. В Україні таку роботу здійснює Український інститут національної пам’яті.

В Литві було створено Комісію оцінки злочинів нацизму і комунізму, функціонує «Музей жертв геноциду». У Латвії і Естонії працюють «Музеї окупації». В Угорщині – «Дом терору», в Чехії – «Музей комунізму», в Грузії – «Музей радянської окупації». У Польщі і Естонії функціонують Інститути національної пам’яті, в Румунії – Інститут досліджень комуністичних злочинів і пам’яті румунської еміграції, в Чехії – Інститут досліджень тоталітарних режимів. У 2008 р. ряд відомих політиків, а також істориків і колишніх політв’язнів підписують «Празьку декларацію про європейські совість і комунізм», в 2010 р. – «Декларацію про злочини комунізму». У 2011 р. Чехія, Польща та Угорщина створюють «Платформу європейської пам’яті та совісті» – міжнародний проект з дослідження злочинів тоталітарних режимів у Європі в XX столітті. В Європі починають підготовку до Нюрнбергу над комунізмом.

Усунення з нашого життя і нашої нової країни символів тоталітаризму – більшовицьких пам’ятників і назв вулиць – питання історично вирішене, та й взагалі чи не суто технічне. Дніпро потребує реконструкції. Не «відродження», бо незрозуміло, які часи слід відроджувати – царські чи совєцькі? Не «розбудови», бо сенси плутаються в цьому слові, навіть лінгвісти сперечаються. Можна назвати модним словом «ребрендінг», але воно на кшталт «відродження» – що відновлятимемо? Краще просто «брендінг». У міста нова назва – тому і нова стратегія. Але цілком зрозуміло, що як не називай, завдання незмінне – у парадигмі децентралізації нашому місту треба самостійно вирішити питання інвестиційної привабливості.

Гуманітарною складовою такої програми стає позбавлення від маркерів тоталітарного режиму – назв, пам’ятників і, головне, складу мислення. І в цій парадигмі з’являється думка про створення парку із артефактів СРСР. Одним махом можна вирішити декілька позицій:

  1. Для внутрішнього користування:

а) утворити просвітянську екскурсію для молодих людей (+)

Має сенс лише у разі створення павільйонної експозиції з фотодокументами. В Києві задеклароване ВДНГ, в Миколаєві – територія краєзнавчого музею «Старофлотські казарми», тобто планується використання існуючих капітальних будівель.

Володимир В’ятрович, директор Українського інституту національної пам’яті: «Оскільки зараз тривають процеси декомунізації, ідея створення музею є актуальною. Необхідно вирішити питання розміщення деяких пам’ятників тоталітарної доби, які мають художню цінність. Крім того, українці все більше цікавляться своєю історією, зокрема, історією ХХ ​​століття. Якби нам вдалося її подати цікаво, пояснити, чому тоталітарне минуле має залишатися в минулому, це пішло б нам на користь. Особливо зараз, коли у війні проти України Росія активно звертається до радянських традицій, ми повинні показати, що ці традиції не мають нічого спільного з нашою країною і з самого початку були антиукраїнськими.»

б) зробити унікальний подарунок «совкам», які все одно ненавидітимуть нас за руйнацію режиму, щоби їм не побудували (-)

Щоби пересвідчитися в цій тезі достатньо почитати коментарі відвідувачів вже створеного подібного парку в Литві. Вони все одне лютують. Годувати вовків – небезпечне діло. Якщо цікаво – більше всіх за «совок» чіплялася Латвія (права меншин, російськомовні фракції, статуси, таке інше) Станом на сьогодні – середня зарплата в сусідніх Литві і Естонії 800 єврів, а в Латвії – 400, і молодь тікає із країни. Висновок однозначний «совок» тягне назад, такий парк –  усвідомлена і побудована за певні кошти пропаганда радянщини.

  1. Для зовнішнього користування:

а) міфічна ідея: зацікавити іноземних туристів артефактами (?)

Жоден з «дніпропетровських» пам’ятників не отримав статусу «національного значення». Виключно – «місцевого». Тобто питання художньої цінності майбутньої експозиції давно і без нас вирішене. Якщо пам’ятаєте, то Ленін з площі Леніна взагалі викликав глум. Петровський, до речі, станом на сьогодні потребує коштовних протезів або милиць. Припускаю, інші пам’ятники, в кращому стані, але не факт. Одним словом, іноземці потішяться.

 

  1. Кошторис.

Парк – це не тільки скульптури, це комплексні рішення, що включають проектування, будівництво, втілення нових постаментів, освітлення, озеленення, ремонт павільйону для експозиції, мощення, навігацію, утримання, охорону і таке інше. Питання – «за чиї кошти?»

Яким має бути парк придумувати не треба, достатньо екскурсії в литовський парк «Грутас». Півтора мільйона експонатів, «тоталітарна зона» і «зона терору»,  «ізба-читальня» і колюча проволока замість паркана, рви із водою і табірні вишки, спеціяльно побудовані «вузькоколійка» та «будинок культури», кисіль і котлети в кафе на 250 місць, алюмінієвий посуд і офіціянти в піонерській формі, зоопарк і дитячий майданчик, і, звісно, скульптури, скульптури, скульптури…

Відбувалося все так: скульптури демонтували в 1990 р., конкурс на створення парку оголосили через 8 років, парк відкрито в 2001, тобто через 11 років після демонтажу. Можливо, у литовців за цей час вже вибудувалась певна толерантність до злочинів СРСР та і війни з Росією, на їхнє щастя, в них не було. Конкурс виграла приватна особа, литовський підприємець, що побудував парковий комплекс своїм коштом, на своїй приватній ділянці площею в 20 гектарів. Парк «Грутас» – комерційний об’єкт, в який, за словами власника, вкладено понад два мільйони єврів.

От відповідь на питання, пов’язані з парком окупації. Сценаріїв подальшого розвитку цієї теми два:

  1. «Переплавити мечі на орала». Так, до речі, вже поступили в Сумах: «Установлено пам’ятник почесному городянину, дворазовому олімпійському чемпіонові. Для її виготовлення був використаний фрагмент бронзового пам’ятника Леніну, знесеного з площі Незалежності, скульптура важить 700 кілограмів, олімпієць дуже втішений». При такому підході є робота місцевим художникам, а простір міста наповнюється новітніми героями.
  2. Підготувати пакет документів з концептуальними рішеннями щодо ділянки і змістовного наповнення можливого майбутнього парку, провести громадські слухання і оголосити конкурс на пошук приватного інвестора.

Чекаємо пропозицій від чесних і поміркованих опоблоківців, бо вони ж, як ніхто, гугніли про збереження назв, пам’ятників і історичних традицій. Пани депутати, може час таким чином повернути хоча би частку грошей громаді, довести до ладу якусь конкретну занедбану територію? От би Дніпро тоді виділився – «Колишні регіонали, вони ж альтруїсти і меценати, що безмежно люблять місто і його людей, будують сучасний парк-атракціон і заробляють на історії, яку так цінують!». От і перевіриться щирість ваших гасел і лозунгів. Можу навіть порекомендувати назву майбутнього парку – «Дніпропетровськ».

Підписуйтесь на наш телеграмм

Поділитися: