Капітуляція

25 лютого 2016 о 16:04 - 7178

Avataradmin


Капітуляція

Капітуляція в міжнародному праві – припинення військового протиборства і здача Збройних сил однією з воюючих сторін іншій. Сторона, яка складає зброю, в однобічному порядку відмовляється у своїх кордонах та межах повноважень і від юрисдикції власного верховенства теж на користь верховенства сторони, яка визнається переможцем. А існує і таке поняття, як беззастережна капітуляція. Підписується при повному розгромі однією стороною іншої. В українському випадку зараз якраз і приходиться говорити про беззастережну капітуляцію верховенства права.

На завершення спільної з Центром громадських та культурних ініціатив «Тамариск» журналістсько­-правничої акції «Право на право», редакція газети «Лица» провела 30 січня круглий стіл – «мозковий штурм» для визначення пріоритетних тем і проблем, якими опікуються наші читачі і на яких газеті бажано зосередитися у новому році. Що виявилося?

Прокуратура, органи земельного кадастру. Власники підприємств, поліція. Пенсійний фонд. Поліція, суд. Суд, виконавча служба. ЖКГ, суд. Суд, прокуратура. Суд. Ось такі вони, пріоритетні «проблеми».

Як бачите – першість отримали люди в мантіях. Наші суди значно частіше залишають людей зі своїми кривдниками наодинці незахищеними, ніж ті можуть сподіватися на справедливість і повагу до своїх людських та конституційних прав. І те, що чиниться нині в Україні, на переважаючу думку відвідувачів приймальні газети «Лица», нічого спільного не має з принципом, який закріплений у ст.3 Конституції і чітко передбачає, що права і свободи усіх без винятку громадян повинні бути не лише задекларовані у законодавчих актах, а й забезпечені державою.

В такому ж випадку, що на нас чекає в майбутньому?

Кажуть, що крок вперед, а виходить – два назад

Оце «що нас чекає?» ми адресували відомому у Дніпропетровську Заслуженому юристу України Миколі Бесарабу. В тому дусі, що згідно зі статтею №1 Конституції, Україна суверенна і незалежна, демократична, соціальна і правова. Ми ж уже переконалися, що стосовно останнього, так це лише на словах.

«То хоч рухаємося за курсом, який рано чи пізно приведе до верховенства законності, реальності прав та свобод громадян і загалом торжества правосуддя в державі?» – запитуємо Миколу Івановича.

М. БЕСАРАБ: На перший погляд здається, що все в державі уже створено, передбачено і встановлено. Ту ж Конституцію, яка відповідає кращим європейським і світовим зразкам, прийнято. Уже майже на всі випадки і потреби прийнято закони, яким теж дають найвищі оцінки. Але при наближені до розуміння суті їх положень, особливо відповідності написаного реальності, усі вони видаються мов несправжніми чи й декоративними. Все одно, що засновані для гри в дотримання зразкового правопорядку в державі: пишемо, як повинно бути, а робимо зовсім інше – що заманеться.

Це наслідок недавнього тоталітарного минулого, коли кілька десятиліть поспіль комуністична партія вертіла законами, як циган сонцем, а народ мовчки жив за своїми канонами. Це з одного боку. З іншого – за 24­ри роки незалежності Україна так і не змогла закони вивести в непорушні, коли крок вліво, крок вправо – і кари не уникнути. Натомість верх взяла суцільна вакханалія, за якою вимог законів, як за туманом, не видно. Досить поглянути, наскільки довільно, самочинно і свавільно тлумачать нині їх у нас структури влади, причому кожна по­своєму (або ті ж міліція та прокуратура, тепер ще й наділенні повноваженнями стояти на сторожі порядків податківці та митники), як стає зрозуміло, що це – велика біда.

Зло і уже загроза державному устрою – хронічне захворювання України на неправовий недуг. Народ знову загнано у ніші мовчання, причому на цей раз уже як бидло, а наділені статусами вартових верховенства законності пустилися, як той казав, настільки берега, що до загибелі корабля в розбурханому океані свавілля рукою подати.

Все, що прогниле, трухле і так далі, триматися купи вічно не може. А розсипеться миттю. Держава, у якій хоч і розділили та наділили статусами незалежних різні гілки влади, але так і не вибудували єдиної і цільної влади народу, тобто демократії, приречена. Вся правова система України – покищо не що інше, як метання бісеру в очі народу. І чим далі – ясніше проглядаються тенденції до погіршення правового становища громадян.

Кор.: Але з чиєї вини? Точніше, з кого питати і від кого вимагати змінювати курс? Реалізація нашого правозахисного проекту, як нам здається, претензії зосередила на державній владі України, яка у своїх органів на місцях відібрала функції впливу на правоохоронні структури, право контролювати їх в якості гарантів Конституції.

З іншого боку, компрометує будь­які запевнення наче ми розбудовуємо правову державу і судова влада, яка сьогодні опинилася ні перед ким не підзвітною – ні перед народом, ні перед владою. Недоторкана, ледве не свята – і квит!

М.БЕСАРАБ: Думаю, що висновок відповідає дійсності. А сказане вами й зумовлює процес погіршання у нас зараз захисту прав і свобод людей. Мало хто згадує, що у 70­ті роки минулого століття в законодавство колишнього Союзу РСР було внесено доволі істотні статі якраз з метою демократизації як слідства, так і судочинства. Зокрема ст.4 Кримінально­-процесуального кодексу навіть не право давала, а зобов’язувала порушувати кримінальні справи і розкривати злочини у кожному випадку, коли появлялися ознаки останніх.

Це означало, що при розслідуванні та розгляді кримінальних, цивільних, адміністративних чи господарських справ органи дізнання, слідчі, прокурори і нарешті судді в разі виявлення ознак «суміжного» правопорушення мусили в межах своєї компетенції порушувати справи та вживати передбачених законами заходів для встановлення подій злочину і осіб, винних у його вчинені, аж до затримання останніх. Це була норма, яка мобілізовувала й поєднувала всі правоохоронні органи на забезпечення законності в державі.

Але з настанням незалежності раптом як слідство, так і суди в Україні цієї вимоги чи не в першу чергу і перестали дотримуватися. Слідчі стали перейматися, як злочини одних прикривати, а стосовно інших звинувачення просто «роздувати» – їм пильність в інтересах суспільства ні до чого. Судді ж уподобали працювати на давальницькій «сировині», тобто на матеріалах, доказаних чи ні, немає різниці, але наданих слідством. Щоб і собі з «навареного» отримувати свій «навар». Та й нащо ризикувати чи брати на себе відповідальність? Виправдальні вироки сьогодні практично не виносяться, зате неправосудні – на кожному кроці.

Що б мала якомога швидше робити з цим держава? За державницькою логікою – посилити відповідальність правничо-­судових персонажів, чи не так? Ні, не так вчинили законодавці, котрих, певно, нові «традиції» цілком влаштували. У 2012 р. приймається у новій редакції Кримінально­процесуальний кодекс, а в ньому п.1 та п.3 ст.26 заявляють, що «сторони кримінального провадження є вільними у використанні своїх прав, передбачених цим Кодексом», а «слідчий суддя та суд вирішують лише ті питання, що внесені на їх розгляд». Отож тепер маєте карну справу, її винятково й розглядайте, вільно користуючись своїми правами, а все, що поза матеріалами справи – не вашого розуму діло. Кому це вигідно? 

«Країна фахових юристів»

Кор.: Серед тих, хто приходив до нас зі скаргами на суди, якраз домінували люди, котрі так і не спромоглися заставити суди побачити злочини не там і не тих, кого віддано під суд, а якраз навпаки – тих, кого слідство безпідставно вигороджувало. Потім люди роками блукають між трьома судами – першої інстанції, апеляційної і касаційної – як між трьома соснами, не знаходячи виходу з них.

М.БЕСАРАБ: Їм цей вихід ще й фактично заборонили шукати. Точніше, дозволили обривати волею одного якогось судового «Бога». Це наслідок протиправної трансформації ст.328 того ж ЦПК України. Йдеться про процедуру підготовки до розгляду касаційних скарг у Верховному Суді. Цим раніше займалася група у складі трьох суддів: з вивченням матеріалів справ, колегіально, шляхом голосування, аби не допустити підозри, навіть натяку, на необ’єктивність чи упередженість.

Але без будь­яких причин ще у 2008 році цю норму скасували. Повідомили, що видозмінили. Але як? Нині замість трьох скаргу до розгляду готує один суддя. Йому надані функції судді­доповідача. І дозвіл одноосібно приймати чи не приймати скаргу до розгляду, на власний розсуд визначати наявні чи відсутні підстави переглядати. Причому, навіть не обов’язково витребувати для перевірки оскаржені вироки судів двох перших інстанцій – уявляєте? От цей один суддя прочитав вашу скаргу і вирішив чи «інтуїтивно» відчув, або на стелі вичитав, що вона безпідставна – значить це істина в останній інстанції. Яка – ви чуєте? – оскарженню уже не підлягає. Для чого так зроблено? Для мене це не секрет: з одним завжди легше «домовитися» і вирішити «ціну питання».

Кор.: Ви уточніть, Микола Івановичу – невже право надано одному та ще й не обов’язково вивчати саму оскаржену справу, а винесений вердикт опротестовувати уже зась?

М.БЕСАРАБ: Я сказав те, що сказав. І те, що ви почули. Повноваження судді­доповідача самі по собі передбачають свавілля однієї особи. Його відмова в прийнятті скарги до розгляду, яка дійсно остаточна і оскарженню не підлягає, позбавляє людей права подавати на розгляд у Верховний Суд повторних скарг стосовно неправомірних, на їх погляд, судових рішень і ухвал. Все. Не можна. А цим самим скаржники втрачають і законні свої можливості і права звертатися до Європейського суду, оскільки там спілкуються лише з тими заявниками, котрі пройшли усі коридори і зали національного судочинства.

Для чого це зроблено – особисто для мене не секрет. Скарги для розглядів таким чином «готуються» не для переглядів, а для «торгів» – або й з тими, хто зацікавлений у їх перегляді, або, навпаки, з тими, хто не зацікавлений.

Але це ще й не все, чим «відзначився» новітній Кримінально­процесуальний кодекс, яким приходиться зараз користуватися в правовій ніби Україні. Його автори дещо запозичили не інакше, як у «великого реформатора» Московщини­-Росії Петра Першого. Є відверто репресивні статті, які прийняті, вочевидь, для залякування населення. Сьогодні будь­кого можна зупинити на вулиці і затримати та звинуватити в злочині. І затриманий має виправдовуватися, що суперечить усій уже світовій практиці. Оскільки світова передбачає, що свої звинувачення доказувати мають органи правопорядку.

А в нас зараз дійшло до того, що слідчий чи прокурор в пошуках доказів може таємно проникати у житлове помешкання, яке Конституція проголошує недоторканим, і одноосібно чинити там обшук – і це дозволяє одіозний Процесуальний кодекс. Отож розв’язує руки «організувати» будь­які докази, які тільки потім будуть «знайдені» у присутності понятих. Та найабсурдніше в тому, що здобуті у такий спосіб докази при судовому розгляді дозволено визнавати об’єктивними.

Насамкінець задумайтеся і спробуйте пояснити мені і своїм читачам, чому в країні, де вже юридично освічених фахівців підготовлено більше, ніж в деяких європейських разом узятих, а між державними мужами, політиками і депутатами мало не через одного теж наче фахові юристи, ось таке підступне «удосконалення» вітчизняного законодавства і судочинства не стріло обурення, заперечення, протестів та критики, нарешті й рішучої відсічі? Думайте. Як писав один ваш колега, є над чим.

Микола Омеляненко

Підписуйтесь на наш телеграмм

Поділитися: