Про обов’язкові списки

19 березня 2007 о 11:20 - 1632

Олена ГарагуцОлена Гарагуц


Промова, яку виголосила пані губернатор на святкуванні роковин утворення області, не привернула до себе уваги – її явно розцінили як обов'язкову, таку, де за визначенням не може бути чогось нового. Я ризикну стверджувати, що саме цим вона і цікава. Промова п. Дєєвої є дуже показовою – саме завдяки тому, що ніхто – ані автори, ані сама пані Дєєва – не бажали казати нічого такого, у чому б вони не були впевнені. Як наслідок – ми можемо проаналізувати стереотипи, які панують у кабінетах губернаторського палацу.

Почнемо з найважливішого – з економіки. Пані губернатор, за її власним висловом, "ЗВИЧНО" говорить, "що на Дніпропетровщині виробляється 100% марганцевої руди, майже 82% залізної, понад -75% труб, 57% – феросплавів, майже 37% – металопрокату, близько 35% – чавуну, приблизно стільки ж – сталі, прокату, кожну четверту тонну коксу тощо. Деколи ці цифри та факти можуть здатися певним повторенням, проте це – візитна картка Дніпропетровщини – такі ми є,… такими є наші можливості і перспективи (курсив мій – К.К.). Як… можна не радіти такому фактові, що іноземні інвестиції зросли у нас за останні роки вдвоє, експорт – у півтора раза…" (Цит. по "Зоря-город", № 9).

Не тільки Європа – Сінгапур та Малайзія давно радіють з інвестицій у наукомісткі галузі та з експорту не труб (наші труби в Європі використовують як сваї – забивають у грунт та заливають бетоном) – вони радіють з експорту електроніки. А ось саме про наукомісткі галузі Дєєва і не сказала жодного слова.

Це мільйон перший доказ, що наш апарат не може перебороти інерції комуністичних часів і що він дуже схожий на бігуна, який біжить у напрямку до тупіка, радіючи, коли вдається збільшити швидкість.

За невипадковим збігом обставин якраз в ці дні з'явилося повідомлення, що Пінчук "підписав у Кабміні" угоду з італій­ською кампанією про будівництво сталеплавильного комбінату розміром з "Криворіжсталь". Формула "підписав у Кабміні" не юридична, проте ясно, що вона означає надання якихось державних гарантій – непогано було б знати, що саме та як саме гарантує Кабмін, але поки що це невідомо.

Скоріше за все, в кабінетах облдержадміністрації радіють з чергових солідних інвестицій та потенційного збільшення експорту чорних металів. Як на мене, радіти особливо нічого, бо в черговий раз закріплюється роль нашої країни як сировинного додатку …вже не тільки Заходу. Сировинним додатком Заходу ми стали давно, ще при Сталіні. Зараз ми перетворюємося на сировинний додаток Азії. Якщо у гаслі "Дніпропетровськ – місто чавуну та сталі" будуть і надалі бачити ПЕРСПЕКТИВУ – то дуже скоро ми купуватимемо корейську чи індонезійську електроніку, зроблену на заводі, у фундаменті якого, замість свай, будуть використані дніпропетровські труби, заповнені бетоном.

* * *

За не нами заведеною традицією, в ювілейні промови включають списки тих, ким пишається регіон. Пані губернатор навела два списки. Перший – вчених. Тут немає питань, щоправда, з гуманітаріїв згадано лише Д.І. Яворницького – традиційна недооцінка гуманітарної сфери, психологічно пов'язана з "культом промисловості".

Другий список сама оратор назвала списком тих, "яких добре знають на їх "малій батьківщині" і не тільки". Формулу "мала батьківщина" вжито невірно, бо половина згаданих у списку народилася не у нас. Втім, значно важливіше інше – принцип підбору "тих, кого знають". Я наведу його повністю, з потрібними коментаріями.

Починається список з Г.Петровського… Кат, який підписав людожерський декрет про червоний терор, голова ВУЦВК (тобто голова держави) з 1919 по 1939, один з головних орга­нізаторів двох голодоморів, розкуркулення та репресій. Після цього нелогічною стає відсутність у списку імені нашого земляка Кагановича, тим більше що політична кар'єра цих двох паталогічних вбивць до 1939 р. тісно пов'язана, вони тільки мінялися місцями – при Леніні Петровський наказував Кагановичу, при Сталіні – Каганович Петровському. Проте від зміни місць катів сума жертв не зменшується. До речі, Каганович здав двох рідних братів, а Петровський – двох рідних синів (не його вина, що молодшого сина довелося звільнити, бо війна була на порозі, і комкор Л.Петровський загинув від фашистської, а не від комуністичної кулі). Цікаво, що б сказали у Німеччині, якби там на ювілеї хтось згадав Генріха Гімлера?

Далі йдуть "…О.М. Макаров, В.С. Будник, Ж.Я. Котін, Б.П. Соколов, П.П. Ширшов, О.Ф. Федоров, М.І. Сташков, Ф.П. Решетников, О.Т. Гончар (а він, бідолашний, як потрапив до такої компанії? К.К.), Л. І. Брежнєв, В.В. Щербицький, Л.Д. Кучма (ще раз питаю: де Каганович? К.К.), Є. В. Качаловський, В.Г. Бойко, В. Г. Яцуба."

Гадаю, читач вже сам звернув увагу, що принаймні третину насправді давно вже забули – тому, що пам'ятати про них нічого. Не можна також не відмітити політичну кон'юнктурність – якщо вже згадувати живих, то Ю. Тимошенко (як би до неї не ставитися) "знають" не менш від Кучми, та більше за Яцубу (до речі, в цивілізованих країнах на ювілеях згадують тільки мертвих – аби уникнути підозр в кон'юнктурщині).

Крім того, впадає у вічі, що для нашої влади досі НЕ існують діячі патріотичного та демократичного табору – адже в нашому краї працювали не лише Ширшов (якому, до речі, місце у списку вчених, бо він був гідробіологом, а наркомом морського транспорту став у 1942 році, бо терміново знадобилася культурна людина для переговорів з союзниками – а їх мало залишилося, культурних людей) – у нас працював (у підпіллі, ризикуючи головою) Володимир Винниченко, наш перший прем'єр-міністр, потім – Голова Директорії, тобто – голова держави, великий письменник. З нашим краєм тісно пов'язана доля І.Мазепи – прем'єр-міністра УНР … Згадано комуністичного підпільника Сташкова і не згадано підпільників ОУН. Так на практиці виглядає принцип "це було в нашій історії" – цікава історія, в якій є місце Бойко чи Качаловському та не залишилося місця для Володимира Винниченка.

Ще більше нерозуміння викликає той факт, що з діячів мистецтва названо тільки одного О.Гончара – і, до речі, включення його до списку державних діячів змушує зробити припущення, що його включили тільки тому, що Олесь Терен­тійович був лауреатом усіх радянських премій та обіймав офіційні посади.

Сумно, дуже сумно, що для нашої влади якійсь чиновник ще й досі здається більш гідною людиною, аніж люди мистецтва…

К.Когтянц,

заступник голови Дніпропетровської обласної організації Української Народної партії

Підписуйтесь на наш телеграмм

Поділитися: