Пам’ять має бути чесною

24 січня 2007 о 13:35 - 1684

Олена ГарагуцОлена Гарагуц


Лист, що надійшов до редакції газети «Ліца» від нашого читача з ініціалами К.В., оприлюднений у числі 3 від 10 січня цього року (см. "Запрет на воспоминания" http://www.the-persons.com.ua/news/chitatel/2709/), викликав неабияке зацікавлення у журналістів. Ми, троє журналістів з «Ліц», «України молодої» і «Газети по дніпровськи», не маючи контактів з читачем К.В., вирішили за його порадою перевірити інформацію про організацію українських націоналістів у Щорську Криничанського району, яка діяла і була знищена підчас окупації України німецькими фашистами. 

Читач К.В. пише: «С (началом) оккупации Днепропетровщины немцами в Божедаровке была организована Организация Украинских Националистов – ОУН, и возглавлял ее директор средней школы Божедаровки Ласкаржевский (инициалы не помню), в состав Организации входило более ста человек: учителя, врачи, служащие, рабочие и др. с основным требованием – независимой Украины…». «…в 1942 г., зимой, немцы приняли решение ликвидировать ОУН вместе с их требованиями, и начали массовые расстрелы. Не помню месяца, но было это зимой 1942 г., арестовали Ласкаржевского и ядро организации.» «Собрали всех жителей Божедаровки возле железнодорожной платформы и пакгауза (хранилища зерна), а на телеграфном столбе повесили веревку с петлей заранее, на огромной спецмашине привезли Ласкаржевского; машина подъехала к столбу, палач, весь в черном и черной маске, помог подняться Ласкаржевскому по лестнице, накинул петлю на шею, после чего лестницу убрали, машина отошла и – всему конец. Ласкаржевский успел крикнуть: «Прощай, мама! Прощай, доця!» Его мать и дочь находились среди толпы, но на следующий день их арестовали и расстреляли.»

           

У Щорську (колишній Божедарівці) нас дуже люб'язно зустріла і допомогла нам голова селищної ради Тетяна Десятко. Виявилося, що її мама, котра досі працює лікарем-терапевтом  Адамівського психоневрологічного інтернату, Ніна Фомівна Тищенко була свідком страти Ласкаржевського і інших подій, що сталися у Щорську у 1942 році. Ніна Фомівна, котрій у 1942 році було 14 років, розповіла що Ласкаржевський був високого зросту, сіроокий, мав дружину, сина і доньку. Викладав у школі біологію. Ніна Фомівна розповіла: «Ми нічого не знали про підпільну організацію. Щорськом пішли чутки що Ласкаржевського як націоналіста заарештували німці та що його повісять. Німецькі жандарми і поліцаї зігнали людей до пакгаузу на залізничній станції «Божедарівка». Ми пішли. Я стояла напроти пакгаузу. Людей було багато. Староста там був, вже не пам'ятаю хто. Нам було страшно і ми плакали. Були там і дружина Ласкаржевського з донькою. Ласкаржевського поставили на дерев'яну тумбочку. Таблички на його шиї не було і він нічого не сказав – був зовсім замучений. Розв'язали руки, вибили тумбочку… А в ніч перед тим ходили по хатах і стріляли людей, сімох застрелили. Хто стріляв – поліція чи жандарми ми не бачили. Стріляли у дверях, виводили на вулицю і на вулиці стріляли. Їх потім родичі поховали. А після того  розстріляли євреїв і разом з ними – доньку і дружину Ласкаржевського і сина учителя Повода, вони були українці. Всього розстріляли 13 людей. За 10 днів вибили всіх людей з підпілля. Нікого з тих людей живих не лишилося. Хтось їх видав. Забрали й мене, бо я на єврейку схожа, але сусіди мене відстояли. Розстріл був у балці біля села Павлівка. Коли у 43 році прийшла радянська армія, їх розкопали, я туди ходила. Ми впізнали доньку і дружину Ласкаржевського по косах і сина Повода – Повод його впізнав. Яка була діяльність? Листівки були – «За вільну Україну», розкидалися по дворах, що було у листівках, вже не пам'ятаю. Надруковані були на машинці. Мій далекий родич, Бедрань, давно вже помер, у нього донька була, казали що вона друкувала листівки. То була організація українських націоналістів. Казали що Ласкаржевського закопали десь на райміжбазі. Про організацію націоналістів по селах нічого не було чути, лише у Щорську. У Щорську німецькі танкісти стояли, був штаб з радіовишкою. Німці до нас ставилися по різному. Були й такі, що не хотіли воювати. У нашій хати на постою був водій Ерих з Дрездена,  коли до нас люди збиралися, Ерих включав нам тихенько Москву по радіо, його за це могли розстріляти. Він загинув від бомби. А ще наш дідусь коли прийшли німці  врятував єврея Козуліна, котрий працював у торговому відділі, ховав його між мішками з ячменем, пшеницею. Козулін потім повернувся до Щорська, дуже дідові дякував. Як до Щорська увійшла радянська армія, не бачила, бо усіх жителів німці погнали до Кривого Рогу, йшли з коровами, з тачками. Тоді були дуже сильні бої за Велику Софіївку, у Щорську були шпиталі. Коли повернулася, пішла до шпиталю допомагати, шпиталі не такі були як у кіно – закривавлена солома, драні шинелі, порохом рани присипали. З того часу я і працюю у медицині."

 

Бібліотекарка Щорської середньої школи Катерина Миколаївна Паша підтвердила що у Щорську знають про підпільну організацію ОУН, їй особисто про це розповідала учителька хімії, у котрої родина жила на квартирі. На кладовищі у Щорську є могила розстріляних, за якою доглядали, поки була жива донька одного з розстріляних.  "Є тут жінка – Любов Порфирівна Таран, вона, здається, була учасницею того підпілля" – сказала Катерина Миколаївна і провела нас до цегляної білої хати, попередивши що Любов Порфирівна нездужає і розмовляти з нею буде складно.

Любов Порфирівна, перш ніж з нами розмовляти, пов'язалася новенькою хусткою. Вона сказала що знала Ласкаржевського як учителя і у 41-му році навчалася у 9-му класі.  І більше розповідала про поневіряння жителів Щорська  на ритті шанців на Інгульці, про суди перед війною за три пари колгоспних галош і шмат тканини, про бомбування Щорська. Вона сказала що Ласкаржевського звали Миколою, що старшого його сина теж звали Миколою, доньку – Марією. "Ласкаржевські  жили  на нашій вулиці, де був комунгосп, напроти Панасенків або Скляренків, а сусіди у них були Шаповали."  Стараннями Миколи Ласкаржевського школа потопала у квітах, була при ній оранжерея, біологічний гурток, живий куточок зі звіриною. "Ми, учні,  з Ласкаржевським ховали книги, парти…" – "Від німців?" – "Не надо!" (вочевидь, Любов Порфирівна знає більше, не виключено, як сказала Катерина Паша,  що саме вона розкидала летючки по дворах разом з Марією, котра була її подругою, але набута за радянських часів звичка мовчати про ОУН, вочевидь, виявилася сильнішою від бажання розповідати – авт.). "У організації не була і про неї не знала " – сказала Любов Порфирівна – "Одного разу на уроці Ласкаржевський сильно кашляв у хустку, потім ми дізналися що він хворий на сухоти і вирішили на його уроках не бешкетувати".  (Відтак стає зрозумілим чому Миколу Ласкаржевського, котрий був у призовному ще віці, не взяли до армії. – авт.). . Син Ласкаржевського, Микола, був льотчиком, був тяжко поранений неподалік від Щорська у боях за   Софієвку, помер у шпиталі десь тут, неподалік.  "А як почали людей зтягувати, не хочеться й згадувать. Казали що багатьох забрали у поліцію і розстріляли у балці. Тоді у німців робили Шаповали, дядько Шаповал робив у дворі, його дочка у німців куховарила. Вони не були поганими людьми. Коли забрали Ласкаржевського, Шаповали, що жили від його хати через пустир, знали, що за їхнім кожним кроком слідкують. Тьотя Шаповалиха через садок, через пустир, як його повісили, полізла, прийшла, сказала їм що вільні вони добу та що треба кидати все, а що у них було, сама корівка, і тікати з Щорська. А вони вважали, що їх не зачеплять. Пройшла доба і забрали їх поліцаї. А коли Ласкаржевського вішали, я не була, не знала як бути бо мені треба було самій берегтися. ( Прохопилася таки пані Люба – вочевидь, була таки у організації чи допомагала, інакше чого берегтися? – авт.). "Розстріляли якогось Коркешка – я його не знала, ще знаю, Єгорова Кузьму (росіянина? – авт.) розстріляли і начальника пошти теж. А коли Ласкаржевського вішали, кажуть, змусили зашморг йому надіти голову сільради, Любаса, його потім теж розстріляли. Скільки було людей в організації, не знаю, листівки були, були попередження щоб до клубу не йшли, щоб молодь не відправили до Німеччини. І не знаємо навіть де могилка його, казали, за Шарапиним садом. Не було там могилки. Казали що німці перед стратою говорили: "Він націоналіст, хоче вільної України, а ми того не визнаємо."

 

На цьому розмову довелося припинити – Любові Порфирівні наявно важко було її продовжувати. Ми подякували і пішли.  Були й у Щорській середній школі, де у шкільному музеї всі матеріали присвячені радянській армії, її ветеранам та героям. Немає там згадки про щорських підпільників. А час сьогодні інший, ніж той, коли про націоналістичне підпілля і пошепки боялися говорити. Відомо що підчас війни на Дніпропетровщині у селах, містах і райцентрах були десятки, якщо не сотні осередків ОУН, приналежність до яких вважали злочином і фашистське гестапо і радяньське НКВД.  Немає сьогодні ані гестапо ані НКВД. Нема кого боятися тим, хто ще живий, вже дуже літнім свідкам подій тих часів. І  варто згадати всіх героїв. І тих, хто зі зброєю звільняв Україну від фашистів, і тих, чиєю зброєю були листівки і віра у незалежну, вільну Україну. Згадати і ні в чому не винних жертв. У одній землі вони лежать і пам'ять про них не мусить зникнути. І над братською могилою євреїв, росіян і українців має бути пам'ятник. Хай не богатий і не високий, але хай він буде.

Геннадій Сахаров

Підписуйтесь на наш телеграмм

Поділитися: