Чи б’ють у Львові за російську? (дорожні примітки)

11 грудня 2006 о 14:13 - 1695

Олена ГарагуцОлена Гарагуц


– Молодые люди, а можно не материться в общественном месте?

– А можна в Україні розмовляти українською?

 

Довелося нещодавно почути такий змістовний діалог. У Дніпропетровську йдуть «мирні війни» щодо мовного середовища. Переважно це війни патріотичної молоді (якої на диво стає все більше) і людей старшого покоління, наскрізь радянизованого (не кажу, що це зовсім негативно!). Окрім гучних патріотичних поглядів, що виражаються україномовним населенням, мова, на жаль, стала вважатися свиправданням морального знецінення («Я матюкаюсь, проте говорю українською – отже, мені можна», – згадуємо вищенаведений діалог). У відповідь російськомовний фронт нав'язує суспільству негативне ставлення до україномовного («Все они – злобные националисты»).

З цього приводу, гадаю, багатьом дніпропетровцям доводилося чути думку: мовляв, на Західній Україні можуть побити за російську мову. Начебто усі «западенцы» – безнадійні націоналісти, й не дай Боже десь у Львові сказати хоча б слово російською – закидають цеглинами. Проблема «сходу-заходу» чомусь найбільш популярна саме на сході – у нас дуже люблять сперечатися про важливість української мови та права російської у той час, коли на заході більшість звикла розмовляти державною, тому ця проблема там не загострена.

До того ж чуючи щось на кшталт «У Львові можуть побити за російську», кожен львовянин не може стримати сміху. Це все рівно, що казати, начебто у Дніпропетровську б'ють за українську. Тобто – абсурдно і смішно. Але міф існує, і зневажливе ставлення до заходу формується відповідно, отже отой наболілий розподіл країни – навпіл поступово відбувається. Якщо не за політичними вподобаннями, то за національно-патріотичними.

На вулицi – «дружина», а вдома – «жена»

Що ж, вирішила перевірити на власні очі. В межах медіа-проекту цент­ру інформаційних досліджень «Меридіан» – «Схід і захід разом» – ризикнула власним російськомовним життям – чи залишусь живою і здоровою за три дні перебування у Львові. Отже, пишу статтю – значить, все в порядку, не забили.

Навпаки, зі слів головного редактора оновленої львівської газети «Post Поступ» («львівська» – бо видається у Львові, насправді всеукра­їнська – авт.) Володимира Павліва, російськомовних у місті близько 30 відсотків. На вулицях це дійсно не відчувається – бо прийнято говорити українською, проте вдома, у побуті російська не в дивину. З історичної точки зору відомий журналіст мені це також пояснив. У 39-44-х роках радянська влада здійснила на Львівщині масову «чистку» буржуазії. Всі, хто не встигли втекти, були розстріляні чи вислані в Сибір. З часом Львів був заселений військовими, партійними діячами та спеціалістами зі Сходу. Україномовні жителі передмістя, що опинилися у Львові, спочатку боялися говорити рідною мовою – щоб не відрізнятись від новонаселених російськомовних. Потім зрозуміли, що нічого страшного з ними не станеться, і знову перейшли на українську. Ось і стало місто двомовним, тож російська мова в жодному разі не переслідується.

Навпаки, йду якось я Львовом з Олександром Лавриновичем, головою правління «Меридіану», телефонують, починає говорити з кимось польською. Та такою жвавою, начебто його рідна. Потім звикла: польську там, виявляється, знає багато людей – нехай не на такому високому рівні, проте хоча б частково – хочеш-не хочеш, а вивчиш. Справа в тому, що пройтися львівськими вулицями, вкритими бруківкою, й не зустріти польського туриста – подія дивна. Навіть назви деяких магазинів для зручності перекладені польською. Що ж, мови схожі, так що зрозуміти одне одного не складає великої проблеми.

Помаранчевий шоколад стародавнього Львова

Говорячи про Львів, не можна не згадати численні кав'ярні – вони тут чи не на кожному кроці. Ціни, відповідно конкуренції, зовсім невисокі, а інтер'є­ри приваблюють своєрідністю. Заходимо у одну кав'ярню – на стіні справжнісінький кажан, навкруги об'ємні картини міста. Меню дивує помаранчевим та червоним гарячим шоколадом із курагою та десятками видів кави.

Недільного вечора автомобільний рух центральної вулиці міста перекривають, і посеред численних пам'яток архітектури (котрими є кожна перша будівля центру Львова) з'являються різьблені карети з ізницями. Мешканці, згідно багаторічної традиції, виходять на алею біля Оперного театру, щоб поспілкуватися про політичні події країни та обговорити соціальні проблеми. Тут же грають у шахи, а хлопці – шукають майбутніх коханих.

Хоча центр Львова напрочуд компактний – пояснити, як пройти до якоїсь будівлі, майже неможливо – вулиці короткі й непаралельні, у абсолютно хаотичному порядку розкидані містом. Тому варто спитати місцевих жителів, як кудись пройти – замість пояснювати проведуть особисто, навіть якщо самим потрібно у іншу сторону. 

*  *  *

Привезла додому як сувенір укра­їномовні кросворди. У нас таких, здається, не продають.

Привезла також чітку впевненість: у Львові не можна отримати у пику за російську мову. Виходить, мовна проблема «сходу-заходу» існує лише в агі­таційних промовах наших коханих політиків і у тої частини виборців, котрі їм вірять. Значить, не поділиться наша Україна, поки ми самі тому не будемо сприяти. На цій позитивній ноті закінчую.

Тетяна Гонченко

 

P.S. Матеріал підготовлений за сприянням МФ «Відродження» та підтримки Центру інформаційних досліджень та ресурсних послуг «Мери­діан»

Підписуйтесь на наш телеграмм

Поділитися: