НАЦІОНАЛІЗМ? – НАЦІОНАЛІЗМ!

30 серпня 2006 о 11:17 - 4990

Олена ГарагуцОлена Гарагуц


Сова Мінерви,

яка вістує мудрість,

казав Геґель,

вилітає в сутінках.

А те, що вона кружляє

довкола націй і націоналізму,

слід вважати доброю ознакою.

Ерик Гобсбаум

 

Сьогодні ми часто стикаємося з такими категоріями, визначеннями як «націоналізм», «націоналісти», «націоналістичні організації». При чому ці слова досить часто вживаються як означення чогось негативного, такого, що потребує осуду, не є допустимим. Якщо спитати засуджувача націоналізму, що таке націоналізм, він здебільшого не дасть прямої відповіді, а вдасться до аналогій, згадуючи фашизм, нацизм (скорочена назва німецького націонал-соціалізму) і на Сході України згадає ще «бандерівщину». Може згадати ще й сіонізм. Але чіткої відповіді на запитання, що ж таке націоналізм, отримати від його пересічних критиків найчастіше не вдасться. Хіба що співбесідник скаже, що це відокремлення одної нації (а може сказати – національності) з інших, ідеологія, яка ставить одну націю (національність) над іншими, ствердження виключності і зверхності одної нації (національності) на шкоду іншим. І загалом не матиме рації.

Відсутність чіткої відповіді – свідчення відсутності чіткого знання і усвідомлення щодо обговорюваної категорії. То ж давайте спробуємо хоча б побіжно розібратися з тим, що таке націоналізм, фашизм, нацизм, сіонізм, шовінізм, що між ними спільного і чому це – різні визначення, які у більшості голів переплуталися у щось недовизначене і недозрозуміле. А незрозуміле, але наявне зазвичай викликає тривогу, так вже влаштована людська психіка. Можливо, певне усвідомлення зніме напругу, викликану віртуальною «небезпекою».

Питанням націоналізму присвячена величезна кількість джерел, досліджень, програмних документів. У газетній статті неможливо навести бодай дещицю з усього, що написане. Спробуємо зробити це коротко, тезами, усвідомлюючи неможливість дати тут поглиблену інформацію.

У книзі «Націоналізм» найвідоміший сучасний дослідник націоналізму Ентоні Сміт пише: «Націоналізм – це ідеологія, яка ставить у центрі своїх інтересів націю і прагне сприяти її розквіту. Є три завдання націоналізму: національна автономія, національне об'єд­нання й національна ідентичність. На думку націоналістів, нація не спроможна вижити без достатнього прояву всіх трьох завдань.» Ентоні Сміт використовує таке «робоче визначення» націоналізму – «ідеологічний рух за здобуття й збереження автономії, єдності та ідентичності населення, представники якого вважають, що вони становлять реальну або потенційну націю». Сміт не спроста подає це визначення як «робоче», бо термінологія у теорії націоналізму остаточно не встановлена – досі тривають дискусії і існують різні думки щодо визначень «нація», «наці­оналізм» та дотичних категорій. Бо теорія націоналізму – наука молода, яка вийшла з живої суспільної практики. А практика завжди була і є неоднорідною і багатогранною. Націоналізм як теорія, практика і прояв суспільних настроїв змінює форми разом із змінами суспільства, умов його життя, рівня розвитку суспільної думки.

Ентоні Сміт зазначає: «Якщо між науковцями і є згода, то тільки в тому, що термін «націоналізм» цілком новий. Найперше його вжив у розумінні певного соціального й політичного поняття німецький філософ Йоганн Ґотфрід Гердер та французький церковник-контрреволюціонер абат Оґюстен де Барюель наприкінці XVIII ст. На початку XIX ст. слово траплялося зрідка; в англійській мові його вперше вжили 1836 р. у теологічному розумінні в доктрині про богообрані нації. Відтоді термін ототожнювали з національним себелюбством, але зазвичай перевагу надавали іншим термінам, таким як «національність» і «національна належність», зі значеннями палкого національного прагнення чи національної самобутності.

Справді, термін «націоналізм» набув тієї низки значень, з якими його нині пов'язують, тільки впродовж минулого століття. Найосновніші з них:

– (1) процес утворення й становлення націй;

– (2) почуття й свідомість належності до нації;

– (3) мова й символіка нації;

– (4) соціальний і політичний рух від імені нації;

– (5) доктрина і/або ідеологія нації, загальна й конкретна.

Дуже непроста ситуація і з тлумаченням терміну «нація». Бо є нації і нації, і кожна з них має свою історію, умови виникнення та розвитку, доктрину, ідеологію, міфи і реальні умови існування. Відтак і різновидів націоналізму є багато, націоналізм кожної нації відбиває історичні етапи її розвитку, реальні досягнення і загрози; виробити єдину теорію націоналізму і визначення нації у такій ситуації вкрай складно, якщо можливо взагалі. Це тільки більшовики-марксисти могли вчепитися за одне-єдине визначення нації, абсолютизувати його і вважати, що це дана навік мудрість. Можна хіба що відслідковувати процес розвитку націй і націоналізму і шукати у ньому спільне. Цим, власне, і займаються дослідники націоналізму, і, можливо, ще одне, у чому вони згодні один з одним, – це визнання наявності націоналізму і зростання його ролі у сучасному світі. Саме національні рухи утворили ту картину світу, яку ми бачимо сьогодні. І хоча б з цієї причини не варто закривати очі на існування націоналізму чи огульно його гудити. Знання озброює і дає інструменти для керування суспільними процесами, незнання і ігнорування наявного заводить на манівці і є шляхом у безодню.

 

Так що, дуже коротко і конспективно:

Шовінізм – найбільш одіозна форма націоналізму, проповідь національної винятковості, протиставлення інтересів однієї нації інтересам іншої нації; поширення ідей національної переваги, розпалювання національної ворожнечі й ненависті. Цей термін з'явився у Франції в 1831 році (в комедії братів Коньяр «Триколірна кокарда» одним з героїв був агресивний новобранець Ніколя Шовен де Рошфор; вважається, що прообразом цього персонажа була реальна особа – ветеран наполеонівських війн Ніколя Шовен, вихований у дусі поклоніння імператору – творцю «величі» Франції). Словом «шовінізм» прийнято позначати різноманітні прояви націоналістичного екстремізму.

Фашизм – до націоналізму як такого має досить опосередковане відношення. Фашизм – це доктрина і практика творення «корпоративної держави», основаної на підкоренні вождю. Ідеологом і провідником фашизму був Беніто Муссоліні. З націоналізмом у широкому розумінні фашизм пов'язаний хіба що тим, що реалізувався у межах одної держави, яка ототожнювалася з нацією і національним міфом про спадковість тогочасної Італії від Римської Імперії. Але на першому місці у теорії фашизму стоїть не нація, а держава. Назва «фашизм» походить від обраного фашистами символу єдності і влади – лікторських зв'язок пруття, які мають латинську назву «фасції». Початково фашистами Муссоліні називав членів італійських бойових дружин.

Нацизм (правильно – націонал-соціалізм) – державний устрій, доктрина і практика творення тоталітарної соціалістичної держави у Німеччині перед і підчас Другої Світової війни. Від націоналізму був позичений шовінізм французького штибу («Німеччина понад усе»), яким виправдовувалася «необхідність» завоювання нових територій і творення міфу про право на це, від італійського фашизму – принцип корпоративної держави. На відміну від іта­лійського фашизму, на перше місце націонал-соціалісти ставили не державу, а націю. На практиці нацистська Німеччина була мілітаризованою тоталітарною соціа­лістичною державою, досягнення якої у забезпеченні соціальних пільг для населення (але за рахунок мілітаризації економіки і пограбування інших народів) були значними. Застосування терміну «фашизм» для визначення націонал-соціалізму є не зовсім коректним штампом.

Сіонізм – різновид єврейського націоналізму, національний рух і національна доктрина, змістом якої є збереження євреями національної ідентичності і національної єдності, створення і розвиток єврейської національної держави, збереження і розвиток національної культури, мови, звичаїв. Сіонізм допускає різні підходи і ідеології у трактуванні завдань і цілей. Головна мета сіонізму – створення національної держави – досягнута у 1948 році. Сьогодні сіонізм головним чином проявляється у підтримці держави Ізраїль.

Український націоналізм – у багатьох асоціюється виключно з ім'ям Степана Бандери, Організацією Українських Націоналістів (ОУН), Українською Повстанською Армією (УПА) та з Західною Україною. Почасти це так, але тільки почасти. Бо зародився український націоналізм задовго до Дмитра Донцова, котрий сповідував інтегральний націоналізм тоталітарного штибу, Бандери, Мельника і ОУН-УПА. Час появи українського націоналізму дослідники відносять до часів Петра I і Катерини II, а дехто – до часів, які передували утворенню Речі Поспо­літої і Великого Князівства Литовського.

Навколо українського націоналізму, головними цілями якого були і є цілі, визначені Ентоні Смітом, – національна автономія і національна держава, національне об'єднання й національна ідентичність, – створено багато легенд і міфів, що не відповідають дійсності. Досить яскраво походження і цілі створення тих міфів висвітлені у статті етнічного росіянина Ігоря Лосєва «Феномен бандерофобии в русском сознании», надрукованій нещодавно у газеті «Флот України».

Коротко про причини появи міфів і легенд про страшний укра­їнський націоналізм. Одною з найбільших загроз цілісності Російської Імперії, а пізніше і Радянському Союзу були націоналізми поневолених імперією народів. Ці націоналізми носили етнічний характер і, згідно з визначенням, не дивуйтеся, Володимира Леніна, були націоналізмами гноблених націй. І ті гноблені нації чинили опір русифікації, нищенню національних мов і звичаїв, економічному сва­віллю імперських міністерств, які перекроювали традиційні національні економіки на догоду імперським планам. Державні діячі, ідеологи, спецслужби царської Росії і СРСР відчували загрозу, що її становив націоналізм загарбаних околиць-колоній, а пізніше – національних республік, і вживали всіх доступних заходів для його придушення, у тому числі і силових. Лоскутна імперія трималася на штиках і брехні про щасливу сім'ю народів, використанні таланту письменників і поетів для творення легенд і страшилок, вихованні молодого покоління на тих страшилках і легендах. На наших очах Імперія увійшла у другу (першою було від'єднання Фінляндії і Польщі) стадію розпаду – від неї відійшла низка околичних колоній, серед яких – Україна.

 

Кінець ХХ сторіччя став для світу часом тріумфу націоналізму – національні рухи досягли чималих успіхів у Східній та Південній Європі, Центральній і Східній Азії, Африці, на Британських островах та у Океанії. Дослідники вважають, що ХХІ сторіччя стане сторіччям націоналізму. Чи це сумний прогноз чи, навпаки, позитивний?

Справа у тому, що націоналізм як теорія і практика змінюється разом зі змінами у світі. Процеси глобалізації, світової економічної інтеграції, лібералізації суспільної думки викликають зміни самого націоналізму; він набуває нових форм, залишаючи у минулому те, що відмирає. Сьогодні етнічний націоналізм, оскільки вже фактично немає моноетнічних держав, залишається лише долею бездержавних націй, які прагнуть державної автономії.

З'явився і набрав окреслених форм політичний націоналізм, пов'язаний з сучасним визначенням політичної нації. Це стосується і українського націоналізму – з'явившись як етнічний націоналізм, націоналізм одної етнічної нації, він пройшов довгий шлях успіхів і поразок, помилок і їх усвідомлень і, нарешті, переміг у головному. Створена незалежна Українська держава. На часі творення політичної Української Нації. Політичний націоналізм – це націоналізм громадянський, коли громадяни держави, незалежно від етнічного походження чи місця проживання, відчувають себе часткою єдиного цілого, прагнуть процвітання своєї держави, зайняття нею належного місця у світі, високого добробуту, який їм ця держава має забезпечити. Націоналізм взагалі і зокрема політичний націоналізм не є синонімом патріотизму. Бо патріотизм – це любов до Батьківщини. Любов є почуттям спонтанним і не завжди усвідомленим. Любов і все. Націоналізм – це усвідомлення приналежності до нації, свідоме прагнення до вирішення завдань, які стоять перед нацією, сповідування ідей, які є національними. Але як можна, будучи націона­лістом, не бути патріотом своєї національної держави?

Які сьогодні маємо національні ідеї? Екс-президент Кучма одного разу сказав, що в Україні національна ідея не спрацювала. Який був президент, таке було й усвідомлення ним національної ідеї. Але ця ідея існує, і навіть не одна. І перша з цих ідей – для збереження держави, для її визнання у світі, успішної інтеграції у сучасні економічні і політичні системи в Україні має бути створена політична нація. Нація громадян України, консолідованих навколо спільних національних інтересів і культурних цінностей. Для цього мусимо подолати розбіжності між Сходом і Заходом, припинити дурні мовні дискусії, покінчити з політичною шизофренією у власних головах, перемогти нав'язані радянським вихованням і освітою стереотипи, у тому числі і у ставленні до націоналізму, виховати нові покоління у любові і повазі до України, бо їм і їхнім нащадкам жити у цій державі. Крім того – забезпечити справедливий розподіл благ між громадянами, прозорість національної економіки, покінчити з неконтрольованим накопиченням кримінальних капіталів. І, – нічого не поробиш, – немає нації, у тому числі політичної, якщо більшість нації складає автохтонний етнос, без національної мови, національного характеру, національних звичаїв, національної культури, національного міфу, національних символів і національної історії.

Світ вже виробив механізми і інструменти, завдяки яким поліетнічне населення стає політичною нацією. Цим досвідом треба скористатись. Це не простий і не короткий шлях. Але мета варта зусиль. І політичний націоналізм на цьому шляху і на історичному шляху України є запорукою єднання, а не розбрату.

Геннадiй Сахаров

Підписуйтесь на наш телеграмм

Поділитися: