ЧОМУ Я ПИШУ УКРАЇНСЬКОЮ

03 липень 2006 о 06:52 - 3018

Днями, зайшовши до редакції «Лиц», я дізнався, що телефонував хтось із читачів і висловлював обурення з приводу того, що у газеті з'являються — страшно подумати, статті українською мовою.

Не маю честі знати того, хто телефонував, але можу порадити  — а ви, шановний, чиніть як з «Війною і Миром» — мир читайте, війну пропускайте. Або навпаки. А то є ще один вихід — спробуйте читати українською, Ви ж, маю надію, людина нормальна, здорова і здатна засвоїти мову, якою в Україні спілкується більша частина населення. Якщо ж ні, що поробиш, доведеться запрошувати перекладача або, не дай Боже, звернутися до лікаря. Бо таке бува, навіть назву має латиною. І зде­більшого невиліковне. Проте, якщо навіть так, не переймайтеся — киньте це читання, відволікайтеся іграми на свіжому повітрі, у доміно там чи підкидного дурака. В шахи і преферанс не раджу — то ігри, що вимагають інтелекту і напруження мозку…

 

А тепер серйозно. Я не сприймаю всерйоз мовну дискусію, вважаю чи її способом відволікання людей від вирішення болючих питань, які дійсно потрібно негайно вирішувати. Тим більше не можу серйозно ставитись до боротьби за державність ро­сійської мови в Україні. Бо вона ніяк не стосується реальних проблем нашого суспільства, має політичне забарвлення і не надто гарно пахне. Вважаю, і маю для цього підстави, що українською в Україні володіють майже всі. Не в усіх володіння мовою активне, але якщо людина розуміє, що там кажуть на Першому національному, вона українською вже пасивно володіє. І не треба «строїть ґлазкі», тим паче закочувати їх у падучій, симулюючи незнання мови.

Я пишу українською. Спробую пояснити чому. Висловлюю власну думку. Думку українця російського походження, яким себе маю право вважати. Бо народився у Росії, зростав у російськомовній родині, навчався у російській школі і майже все життя прожив в Україні.

Моя мати, росіянка, (корені — татарські і марійські, росіянкою записана у 32-му році, коли у містах СРСР відбувалася всезагальна паспортизація) коли ми приїхали в Україну, і я пішов до третього класу російської школи, дізналася, що вчителька нашого класу не знає української мови, хоч змушена її викладати. Мати пішла до директора і домоглася, щоб учительку поміняли. І українську мову мені викладала щира українка, Оксана Іванівна Савицька, котра прищепила нашому класу любов до української мови і літератури. І зі школи я вийшов з непоганим знанням мови. У восьмому класі математику (у шістдесяті роки) українською мовою викладав мені вчитель, прізвища якого не пам'ятаю, ми між собою називали його «Гриць». І його принципово українська мова у викладанні математики ні у кого не викликала спротиву, хоча всі у школі вважали його диваком. А моя мама, хай їй українська земля м'яким пухом буде, так за все життя в Україні українську і не засвоїла, навіть не розуміла, про що там кажуть по телевізору.

Це я кажу для тих, хто буде мене звинувачувати в упередженості у ставленні до української і російської мов. Я й зараз залишаюся здебільшого російськомовним — у домашньому спілкуванні та у спілкуванні з російськомовними.

А от робочою мовою для мене, українського журналіста, є українська. З кількох причин.

По-перше, я вважаю, що не маю права, оскільки мої журналістські матеріали призначені для слухання і читання в Україні, поглиблювати процес розмивання і нищення мови народу, серед якого живу.

По-друге, вважаю, що у сьогоденній ситуації інтелігентна і вихована людина мусить докладати зусиль для збереження в Україні української мови і сприяти її становленню як державної і як розмовної, побутової, подавати зразки використання мови, які б сприяли просуванню побутової мови від суржику до літературної.

По-третє, якщо поважаєш себе, треба бути не останнім. А в Україні не останнім журналістом можна бути, якщо працюєш хорошою українською, бо оте покручене і змертвіле «нарєчіє», яким пише більшість російськомовних в Україні, здебільшого не здатне породити чогось дійсно значущого. Бо не є насправді живою російською мовою, не має тут коренів і може існувати лише як задубіла калька з тої мови, якою говорять у Росії там, де мова ще не убита центральним телебаченням з його газетними «казьонними» зворотами.

Четверте, і, на мій погляд, головне. Про що чомусь не пишуть навіть у більшості робіт та публікацій з мово­знавства.

Всі ми у радянських вишах вивчали науковий комунізм — була така наука. Перед екзаменом з тої дисципліни я забарився придбати матеріали якогось там з'їзду, про який була більшість запитань у екзаменаційних білетах. Не спромігшися ніде знайти книжечку матеріалів того з'їзду російською, я купив україномовну. Були такі книжечки «Політ­видаву». На усіх мовах народів СРСР вони набиралися однаковим шрифтом, мали однаковий формат і однаково версталися. Як завжди, ночі не вистачило для підготовки кількох питань. Прийшовши на екзамен, я спитав у товаришів, на якій сторінці у доповіді Брежнєва викладене певне питання. Мені назвали номер сторінки. Такої сторінки у книжці не було. Бо кількість сторінок в україномовному виданні була десь на десять відсотків менша, ніж у російськомовному. Всі здивувалися, але нікого це не зачепило за живе. Мене, як кажуть, «заїло». Формат, шрифт, верстка, зміст однакові, а сторінок менше. Прийшовши додому після екзамену, я ретельно перелічив десь на двох десятках сторінок кількість знаків, визначивши, скільки у тому числі літер «і», «ї» та апострофів, бо ті знаки вузькі і займають лише половину знакомісця. Першою думкою було — в українській мові, на відміну від російської, є «вузькі» літери і, можливо, кількість сторінок менша саме з цієї причини. Виявилося, що скорочення тексту за рахунок «вузьких» літер можливе на долю відсотка. Тоді, можливо, справа у тому, що українські слова коротші від російських? Теж загалом ні. А різниця у сторінках — десять відсотків! (Кількість сторінок була десь двісті). Тоді полічив слова у однакових розділах. Українських слів виявилося менше, попри те, що в українській мові зміст російських «дєєпрічастій» найчастіше передається конструкцією з трьох слів. Приклад: «увєлічівающєєся» — «таке, що збільшується».

Навчався я на факультеті «обчислювальна техніка» і викладали нам на той час усе, що з тим було пов'язане — електроніку, теорію інформації і теорію управління, обчислювальну математику і ще безліч прикладних наук. Як майбутній фахівець з інформаційних технологій я зрозумів, що справа у більшій інформативності слів української мови порівняно з російською. Тільки у такому випадку для висловлення тих самих положень іншою, ніж у оригіналі, мовою потрібно менше слів. Бо слово є носієм інформації і інформаційною одиницею.

Далі — більше. Я почав читати все, що трапляло до рук із порівняльного мовознавства. Зараз вже не згадаю, що звідки, бо записів не вів. Щось прочитав, до чогось, можливо, додумався сам. Хай цим ретельніше займуться лінгвісти — напрям досліджень вкрай цікавий.

 

Виявилося, що суть феномену меншої кількості українських слів порівняно з російськими для висловлення тої самої думки лежить у царині семантики. Є така наука про значення слів. У семантиці мови є категорії визначення і опису. Слово може бути словом-визначенням чи словом-описом. Приклади: «валіза» — це означення, визначення предмету, яке однозначно, перепрошую за тавтологію, визначає і сам предмет і його призначення і різновид тари, яку носять. «Яскравий» — це чистий опис без присутності функції визначення. «Зелений» — це визначення, якщо йдеться про вузьку частину світлового спектру і опис, якщо йдеться про колір предмету. Але є слова, що водночас є і визначеннями і описами відносно категорії чи предмета, які вони водночас і описують і визначають. І тут ми одразу переходимо до порівняльної лінгвістики у царині семантики, можливо, дещо примітивізованої. На прикладах.

В українській мові є одне-єдине визначення як біологічного виду чотириногої тварини, яка має копита, гриву, хвіст і таке інше — «кінь». У російській мові є два слова, якими визначається ця тварина — «конь» і «лошадь» (про кобилу, лоша, жеребця чи огира і т.п. не йдеться, бо це вже напіввизначення-напів­описи підгруп, над якими стоїть головне визначення тварини як біологічного виду). Чи можуть у будь-якій мові паралельно вижити два чистих визначення того самого? Хіба що у різних діалектах, які у нашому аспекті вже слід роз­глядати як дещо «різні мови». Чим тоді відрізняються «конь» і «лошадь», які сьогодні у російській літературній мові вживаються паралельно? Як виявляється, різниця є. «Конь» — це слово, що має слов'янський корінь і означає воно, принаймні якийсь час тому означало, бойову тварину, призначену носити воїна. «Лошадь» — іранське словосполучення «леш ат» — дохла кляча, означало вибракувану з війська тварину, що годилася лише для роботи і непридатну до використання у війську. Відтак у російській мові і «конь» і «лошадь» не є чистими визначеннями. Це напіввизначення-напівописи, бо водночас визначають біологічний вид і описують його як споживацький різновид. Функціонально чистого визначення цієї тварини у російській мові немає. В українській же єдине для означення біологічного виду слово «кінь» є чистим визначенням, позбавленим описової функції. І таких прикладів є багато.

Є й зворотні приклади. У російській мові є слово «любовь», яке є визначенням почуття. Описової функції це слово не несе. В українській мові знаходимо два відповідники — «любов» і «кохання». Чи є тут аналогія ситуації з «конем» і «лошадью»? Маємо два напіввизначення-напівописи? Аж ніяк. Бо українські «любов» і «кохання» — це визначення різних почуттів, які у російській об'єднані під одним визначенням «любовь». В даному разі російське визначення є більш широким і розпливчастим, українські визначення — вужчі і точніші.

Не стану втомлювати подальшими прикладами. Скажу одне — мовознавці, котрі вивчають семантику мови, розрізняють мови як переважно визначальні і переважно описові, залежно від того, чим функціонально є більшість слів конкретної мови — описами чи визначеннями. За цим критерієм українська мова є переважно визначальною, ро­сійська, за рахунок наявності великої кількості напівописів-напіввизначень, є більшою мірою описовою. Характеристики мови як описової чи визначальної не є характеристиками її якості у розумінні «краща — гірша», але вказують на функціональну різницю між мовами як інформаційними системами і на сферу застосування мови, у якій вона є, так би мовити, сильнішою. Не надто зручно визначати напівописами і описувати напіввизначеннями. Попри спільність помітної частини коренів слів російської і української мов, слова, що мають спільний корінь, у російській мові частіше, ніж в українській, несуть описовий зміст, в українській ці слова як правило є визначеннями. Це головна і докорінна семантична відмінність української і російської мов. Ця відмінність не дається у почуттях чи відчуттях, бо семантика проявляється і розуміється лише через аналіз.

Серед європейських мов досить чистим прикладом визначальних мов є латина. І досить легко побачити спільність ситуації у таких, наприклад, співвідношеннях, як латина-румунська та українська-російська. І завжди, якщо маємо визначальну мову і близьку до неї чи похідну від неї, чи таку, у формуванні якої брала участь визначальна мова, описову, визначальна мова виявляється більш древньою. Це зрозуміло, бо така генеза мови — спочатку з'являються чисті визначення і описи, потім, мірою появи суржиків і взаємопроникнення мов, їхнього змішання — напіввизначення-напівописи.

Коли змішується різномовне населення, воно виробляє суржик, зрозу­мілу для всіх мову, яка слугує для спілкування різномовних груп. До цього суржика входять слова різних мов, але при цьому виникає конкурентність визначень. Якийсь час можуть паралельно використовуватися визначення з різних мов, але у решті решт необхідним є лише одне визначення. І тоді зайві визначення або зникають, або залишаються у діалектах, або різномовні визначення вживаються паралельно, набуваючи описової функції. В останньому випадку мова наповнюється напівописами-напіввизначеннями, певною мірою втрачає визначальність, набуваючи більшої варіантності у описових нюансах.

Що, очевидно, і трапилося у процесі генези російської мови. Саме з її описовості походить, що російська мова — це молода мова, колишній кількамовний суржик, який розвинувся до стану самостійної мови. Про це свідчить і складність укладання російської мови до прокрустового ложа граматики — вона туди цілком не вміщується. Звідти й велика кількість виключень з граматичних правил у російській мові.

Інша ситуація з українською мовою. Її визначальність свідчить про древнє походження і довге існування як сформованої мови. Для української мови вироблені чіткі й однозначні граматичні правила. (Які, будучи перенесені і пристосовані до російської мови вихідцями з Києво-Могилянської академії, досі не сповна відповідають її особливостям).

«Вєлікій і могучій русскій язик» великий не якимись особливими мовними характеристиками, а просто ареалом розповсюдження, бо є мовою величезної імперїї, яка ту мову насаджувала усюди, куди приходила. І це не з причини особливої «лінгвістичної шкідливості» саме російської імперії — просто будь-яка імперія з суто «канцелярських» причин інакше чинити не може. І не варто звинувачувати російську мову у витісненні і знищенні десятків мов інших народів — мова була у цьому процесі лише безвинним інструментом. І за великим рахунком нічим вона не гірша від інших мов і не краща від них, у тому числі української, вона просто інша з притаманними їй особливостями. У тому числі описовістю, що виникла через суржикове походження. І з цим не треба воювати, це варто зрозуміти.

Варто згадати і спрощеність російської мови порівняно з українською у таких характеристиках, як кількість відмінків іменників чи часових форм дієслів або кількість форм вищого ступеня прикметників (у російській дві — «високій — висший — наівисший», в українській чотири — «високий — вищий — найвищий — щонайвищий — щоякнайвищий»). Українська мова має більшу кількість часових форм дієслів, ніж ро­сійська, а саме п'ять. І це не просто різні форми. Бо «ходила» і підзабуте «ходила була» — це насправді, дві форми минулого часу, які відрізняються подовженістю або віддаленістю у часі процесу «ходження». І «ходитиму» та «буду ходити» теж мають певну змістову відмінність, хоча вона у сучасній мові (і не без впливу російської) майже стерлася.

Варто згадати і про правила мило­звучності, які, хоч і були спроби їх перенесення до російської мови, у російській не прижилися, бо звучить російська жорсткіше і не має певних можливостей у переходах «приголосний-голосний». І те, що, знаючи українську, людина досить легко опановує інші слов'янські мови, тоді як російськомовними інші слов'янські мови засвоюються з більшими труднощами. Це також певний доказ близькості української до єдиного кореня слов'янських мов, якщо такий існував, і її давнього походження.

 

Все це написане для того, можливо, щоб пояснити, чому я, ук­ра         їнський журналіст російського походження, обрав собі за робочу мову не російську, а українську. Бо журналістика — не поезія. Вона вимагає чіткості і однозначності визначень. І тут українська порівняно з російською виявляється більш придатною як робоча мова. Бо вона є точною у визначеннях і часто-густо точність української саме у визначеннях для російської недосяжна. У російської є інші застосування, де вона виразніша.

З іншого боку, українська у літературі, зокрема, поезії, не згірша і не краща від російської. Але зверніть увагу — українські поети, можливо, підсвідомо відчуваючи визначальність мови, тяжіють до чітко і однозначно визначеного за змістом рядка (Шевченко, Леся Українка, Франко, Ліна Костенко, Драч, Павличко і багато інших). Росіяни, особливо ті, що належать до «срібної доби» російської поезії і пізнішого часу — Ахматова, Блок, Цвєтаєва, Пастернак, Сельвінський, Кірсанов, Мандельштам і т.д., не впадаючи у невизначеність змісту, свідомо чи підсвідомо грають на недовизначеності слів російської мови, що створює над змістом певний серпанок багатозначності і залишає читачеві можливість власного розуміння і вигадування нюансів. Окремо тут стоять Пушкін, Державін та поети тої доби російської поезії, котрі тяжіли до визначальності (ніхто ж наявності визначальності у російській мові не заперечує, просто співвідношення визначальності і недовизначеності у словнику російської мови зсунуте в бік невизначеності).

 

Можливо, мене звинуватять у поверховості, невігластві, дискусійності оцінок. Я не претендую на істину в останній інстанції і не нав'язую своє бачення нікому. Я його просто висловлюю. Українська і російська — це різні мови зі своїми, тільки їм притаманними особливостями і порівнювати їх можна, а оцінкам на зразок «краща-гірша» місця немає. Можна казати хіба що про різну функціональність у різних сферах застосування. І українська мова з її унікальними особливостями, зокрема, вираженою визначальністю — перлина серед слов'янських мов, незамін­ний інструмент журналіста, аналітика і філософа, аби тільки журналісти, аналітики і філософи це зрозуміли. І необхідно зробити все, щоб цей скарб не зникав. Саме тому я пишу і говорю в ефірі українською. І саме тому вважаю, що в українському ефірі має звучати українська мова, у друкованих засобах масової інформації має бути друк українською, що допоможе відродженню мови у масі народу — сьогодні мова на слуху, на оці, завтра — на язику. Тільки так можна відродити її ареал — і серед людей і на території країни, що зветься Україною. Аби тільки без крику, який псує всю справу, без облудних оцінок невігласів, обдурених і очманілих «землячків», знахабнілих і безграмотних «істінно русскіх» і незламних записних патріотів, без політичних спекуляцій. Бо це скарб тендітний і дорогий. Надто дорогий, щоб його безглуздо втратити.

 

Геннадiй Сахаров

Поділитися: