ЧОМУ ДНІПРО СТАВ РОСІЙСЬКОМОВНИМ МІСТОМ?

08 червень 2006 о 08:34 - 2140

«А воно і було таким від самого початку, — скаже хтось, — бо заснувала Катеринослав російська цариця Катерина ІІ».

Так, заснувала. Уклала цеглину в фундамент Преображенського собору, згодом прибуло кілька російських чиновників, і все. Населення-то з собою цариця не привезла. Тим більше з такими українськими прізвищами, як Коваль, Коваленко, Бондаренко, Гончаренко, Кравченко, Олейник, Прокопенко, Остапенко, Пилипенко, Руденко та іншими, найпоширенішими у Дніпропетровську.

Не слід забувати, що місто «Катеринослав» засновувалося не на пустому місці. Ще Д.І.Яворницький згадував про козацьке місто Новий Кодак, яке, за його словами, з 1787 (рік заснування Катеринослава) по 1791 р. «заміняло собою майбутній новий Катеринослав і тому в живій мові та в деяких офіційних документах (церковних і державних — О.Р.) називалося містом Катеринославом ІІ». З опублікованих нещодавно документів дізнаємось про чисельність населення Нового Кодака — приблизно 3.000 осіб — козаків, «посполитих» (пересічних — ред.), жінок та дітей. Було в тому місті 30 шинків (щось на зразок сучасного кафе-ресторану) та дві де­рев'яні церкви — Святодухівська та більш давня Миколаївська. Зведений на місці останньої кам'яний храм можна побачити в Кайдаках і сьогодні. Відомо, що при Миколаївській церкві діяла школа. Оскільки Новий Кодак розташовувався на території «запорізьких вольностей» та підпорядковувався Кошу Війська Запорізького, логічно припустити, що викладання в тій школі велося староукраїнською мовою.

Після скасування Запорізької Січі у 1775 році ситуація змінилася і, вочевидь, не на користь української мови. «Малая Россия, Лифляндия и Финляндия — суть провинции… Сии провинции… надлежит легчайшими способами привести к тому, чтобы они обрусели», — писала імператриця Катерина ІІ. За чотири роки до заснування Катеринослава вона видала указ про переведення викладання в Києво-Могилянській академії на російську мову.

 

Про те, як складалась подальша доля української мови, розповідає кандидат філологічних наук, доцент, завідувач кафедри української мови Дніпропетровського Національного університету М.С.КОВАЛЬЧУК: 

«Тривалий час українська мова не мала можливості для вільного розвитку. За відсутністю власної державності, український народ змушений був пристосовуватись до звичаїв чужого дому — читати газети, книжки, вести документацію польською, німецькою, румунською, російською мовами, вивчати чужу історію як свою, називати рідною культуру держави-господаря, бо інакше не можна було й мріяти про кар'єру. Українські тексти вилучалися з церковних книг. Твори українських мислителів заборонялися, деякі навіть спалювали, а творцям оголошували анафему. Приймалося чимало постанов, спрямованих на заборону українського книгодрукування. На час існування міста Катерино­слава припадають, зокрема, дві найжорстокіших — Валуєвський циркуляр та Ємський указ.

Розпорядженням міністра внутрішніх справ Росії П.Валуєва від 1863 року було фактично заборонено видання українських книжок духовного та навчального змісту, у тому числі для початкового читання народу. У циркулярі говорилося: ніякої окремої української мови «не было, нет и быть не может», що це та ж сама російська мова, зіпсована впливом Польщі. Формально дозвіл на видання могли отримати лише художні твори, але ця можливість ретельно перекривалася цензурою. «Сьогодні цензура випустила із своїх пазурів мої безталанні думи та так, проклята, одчистила, що я ледве пізнав», — скаржився Шевченко у 1859 році, тобто до Валуєвського циркуляру.

Іще суворіший Ємський указ був підписаний російським імператором Олександром ІІ 18 травня 1896 року в німецькому місті Емс і адресувався міністерствам внутрішніх справ та народної освіти, а також ІІІ-му відділенню імператорської канцелярії. Цим розпорядженням заборонялося ввозити з-за кордону україномовні книги, видавати українською мовою ори­гінальні твори та робити переклади з інших мов. Виняток становили лише історичні пам'ятки та художня література, з дозволу цензури та за умови дотримання російської орфографії (цікаво, як це можна було зробити, якщо звуки в українській і російській мовах не збігаються?!). Крім того, були заборонені сценічні вистави, тексти для нот (тобто народні пісні, які доводилося виконувати на сцені у французькому перекладі) та публічні читання українською мовою. Автор гімну «Ще не вмерла Україна» Павло Чубинський переслідувався як небезпечний агітатор.

На початку ХХ століття гоніння на українську мову послабшали. У Катеринославі гастролюють корифеї українського театру Іван Карпенко-Карий, Панас Саксаганський, Микола Садовський, Марія Заньковецька, Марко Кропивницький. Одне за одним виникають на Катеринославщині українські культурницькі товариства — «Просвіти».

З приходом радянської влади проголошується курс на «українізацію»: партійні функціонери, аби швидше завоювати народну довіру в Україні, повинні були проводити ідеологічну роботу мовою корінного населення. Одночасно впроваджувалася «теорія» боротьби двох культур — міської, висококультурної, пролетарської (російської) та «відсталої» сільської (української). Перемогти, звичайно, повинна була перша. У 1938 році ця «перемога» закріплюється Постановою ЦК ВКП(б) «Об обязательном изучении русского языка в школах национальных республик и областей».

У 1958 році приймається положення про вільний вибір мови навчання, при цьому ро­сійська мова лишається загальнообов'язковою, а вивчати чи не вивчати українську (навіть якщо вона рідна) повинні вирішити батьки учнів. Щоб полегшити батькам вибір та підняти престиж мови «нової історичної спільноти — радянського народу», з початку 80-х вчителям російської мови, порівняно з вчителями української, зарплатню підвищують на 15%…».

 

Чи варто дивуватись, що після таких маніпулювань з святая святих народу — його мовою значна частина українців не говорить мовою своїх батьків та дідів? Врятувати ситуацію могла б поява нової прогресивної літератури, однак… Розбиті долі наших талановитих земляків, життя яких трагічно обір­валося в 1930-х, складав по крихтах дніпропетровський дослідник, журналіст, крає­знавець М.П.ЧАБАН:

«У ті сумні для України часи на катерино­славському літературному небосхилі згасли, не розгорівшись, кілька яскравих зірок. Найперше, це молодий талановитий письменник Валер'ян Підмогильний, автор оповідань та новел, психологічної повісті «Маленька драма» та роману «Місто». З автобіографічною проникливістю (Підмогильний народився на Дніпропетровщині у селищі Чаплі) письменник оповідає історію сільського хлопця, який намагається влитися в незвичне, сповнене спокус життя міста.

Валер'ян Підмогильний був арештований в 33-річному віці за небажання творити «високо­ідейну» радянську літературу та розстріляний у 1937 році, до двадцятирічного ювілею Жовтневої революції…

«Крок за кроком відбувалася ця зміна в нашій літературі, ця невпинна європеїзація її», — захоплено писав професор Катеринославської гімназії, літературознавець і критик Петро Єфремов. Великі надії покладав він і на Підмогильного. Не знав Петро Олександрович, як скоро сам постане перед «найгуманнішим» радянським судом. Разом із братом, академіком Сергієм Єфремовим, який мешкав у Києві, та нашим земляком, письменником Василем Чапленком (народився в селі Миколаївка Ново­московського району) Петро Єфремов був заарештований як член «контрреволюційної» організації «Спілка визволення України». (У 1989 році всіх засуджених у цій справі реабілітовано за відсутністю складу злочину).

Василю Чапленку пощастило врятуватися і, після тривалих поневірянь, він зміг виїхати за кордон. Подальша ж  доля двох братів Єфремових — невідома… Пам'ять про відданих оборонців рідного слова зберігає гарний будиночок із шестикутними вікнами, розташований на схилі до Дніпра, на вулиці Дмитра Донського, 13, де час від часу збиралися брати — Сергій, Петро та Федір Єфремови. Будиночок спроектований одним з найактивніших громадських та політичних діячів краю, організатором українського видавництва «Стежка додому», інженером Іваном Трубою.

Окреслюючи життя української інтелігенції початку ХХ століття, не можна оминути увагою трагічні долі наших земляків — письменників Миколи Мінька та нащадка старовинного чумацького роду, поета-революціонера Григорія Епіка. Царською владою засуджений до страти за революційну діяльність, письменник Олесь Досвітній зумів вижити, пройти степи Туркменії, безводні піски Каракумів, Китай, Тибет, Японію, Америку, повернутися на Батьківщину, стати редактором катеринославської газети «Селянська правда», щоб… бути розстріляним судовою «трійкою» як контрреволюціонер. Вихідця з села Покровського письменника Бориса Тенету (справжнє прізвище Гурій) арештували після вбивства Кірова. «Мене як бандита не розстріляють, я не дамся…», — повторював він дружині на побаченні. А невдовзі вона отримала довідку від прокурора, де повідомлялося, нібито письменник «умер от разрыва сердца». Перед смертю Тенета написав листи до Сталіна та Горького, у яких звертав увагу на недозволені методи катування в'язнів…».

 

Ціле покоління письменників, що могли б стати початком українського відроджен            ня, було знищене. Та жертвами репресивної системи в Україні опинялися не лише ювеліри народного слова. Розстрільні списки рясніють іменами науковців, митців (особливо кобзарів!) та звичайних людей. Про несправедливо засуджених мешканців нашого краю розповідає голова Дніпропетровської обласної організації Товариства політичних в'язнів та репресованих В.І.СІРИЙ:

«Зараз по всіх областях України розкриті — раніше ця інформація була засекречена — місцезнаходження могильників з похованнями безневинно розстріляних місцевих мешканців. У Дніпропетровську такий могильник знаходиться на 9-му кілометрі Запорізького шосе. Його розміри сягають 2,6 гектара. Могильник укритий суцільним бетонним щитом — під ним лежать знищені в 1930-1950-х роках десятки тисяч мешканців краю.

Дніпропетровське обласне відділення Товариства політичних в'язнів та репресованих, створене в 1993 році, налічує зараз понад 2.000 осіб колишніх політв'язнів (віком понад 79 років і старше) та їх родичів. За що арештовували? Наприклад, Клавдія Іванівна Іренко — за те, що хотіла виїхати за кордон. Балерина Алла Дмитрівна Ракітянська — за те, що після виступу у повоєнному Берліні сіла за один стіл з іноземними солдатами. Іван Опанасович Петренко — за розмови про релігійні гоніння в Радянському Союзі… Часто траплялися провокації, під час обшуку людині підкидали зброю, наркотики, антирадянську агітацію тощо».

 

Багато хто з інтелігенції постраждав за те, що не хотів мовчати про жахіття, які коїлися в українському селі в 1930-х роках, коли фізично знищувалися природні носії укра­їнської мови — селяни. Дніпропетровщина вважається однією з найбільш постраждалих областей під час голодомору 1932-1933 років. Виморочні села залюднювали переселенцями з Іванівської, Горьківської, Західної та інших областей РРФСР. Що, безумовно, вплинуло на мовну ситуацію в обласному центрі. Ось як пояснює причини голодомору 1930-х дніпропетровська дослідниця, кандидат історичних наук О.В.ІЩЕНКО:

«Голод 1932-1933 років в Україні був викликаний не природними, а політичними причинами. Збір хліба 1932 року виявився середній (більший, ніж, скажімо, у 1928 році) і голодом не загрожував. Голод був штучно організований, щоби зламати національний хребет і знищити життєву силу індивідуального мислення селянина. Як висловився відряджений в Україну для проведення кампанії з вилучення хліба у селян В.Молотов, доки «існують мільйони малих землевласників у країні, наша революція в небезпеці, бо завжди буде загрожувати можливість, що у випадку війни вони можуть стати на бік ворога, щоб оборонити свою власність». Ішлося про приборкання українського села, яке опиралося насильницькій колективізації.

Для проведення реквізиції зерна у села надсилалися військові та міліцейські загони, яким допомагали місцеві активісти. Вони обшукували хати, садиби, вилучаючи не лише хліб, але й будь-які запаси їжі. Купи зерна й овочів, зібрані на спеціальних пунктах для вивезення, гнили просто неба. Голодних селян до них не під­пускали. Людей, які наважувалися на штурм зерносховищ, згідно прийнятому 7 серпня 1932 року закону «Об охране имущества государственных предприятий, колхозов и кооперации и укреплении общественной (социалисти­ческой) собственности» (в народі його називали «закон про п'ять колосків»), розстрілювали або ув'язнювали. Як крадіжку державного майна розглядали навіть спробу принести додому жменьку зерна з колгоспного поля, щоб нагодувати голодних дітей.

Міста і промислові райони менше потерпали від голоду, бо для них була запроваджена карткова система. Голодних селян до міст не пускала міліція. Щоби скористуватися залізницею, їм потрібно було отримати перепустку місцевої сільської влади. Людей, які намагалися виїхати до Росії, врятуватися втечею через польський чи румунський кордон, розстрілювали спеціальні загороджувальні загони.

Голод у селах став масовим. Їли жаб, ховрахів, котів, собак, ворон. Дерли кору з дерев, товкли в ступах, додавали жолуді, листя або качани кукурудзи — з цього робили так звані «моторженики». Голод притлумлював моральність, у багатьох місцевостях зафіксовані випадки канібалізму…

Опубліковані дані перепису 1937 року свідчать, що чисельність населення УРСР між 1931 та 1937 роками зменшилась на 2,8 мільйони осіб. Однак і ця цифра не дає повного уявлення про масштаби катастрофи, бо висока народжуваність у 1935-1937 роках частково компенсувала кількість померлих».

 

Понад 200 років вирубували в наших душах козацьке коріння. І коли нам сьогодні говорять про «исконно русский город», пам'ятаймо, що сучасне російськомовне обличчя Дніпропетровська з'явилося не одразу. Ще у 50-ті роки українська мова на вулицях міста була звичним явищем. Пригадайте бабусь і дідусів, яким сьогодні за сімдесят — багато хто з них і зараз говорять українською. А більшість із нас — ні… Ось тут і перервався одвічний зв'язок поколінь.

Та козацьке коріння незнищенне. Тільки-но перестали садити та стріляти патріотів, українська душа міста на Дніпрі почала одживати. З'явилися театр Михайла Мельника «Крик» та український книжковий клуб «Білокнижник». Щороку в краї виходить усе більше україномовної літератури, зокрема — важлива подія в науковому світі — книга дніпропетровського історика Івана Стороженка про воєнне мистецтво Б.Хмельницького. І потроху на вулицях Дніпропетровська з'являється молодь, яка народившись і вирісши в місті, спілкується українською…

Олег Репан

Поділитися: