Експансія

08 червень 2006 о 08:24 - 817

Дві новини співпали невипадково: з одного боку, Державна Дума Росії в черговий раз заявила претензії на Крим, посилаючись на Кучук-Кайнаджикську угоду 1774 р.; з іншого — та ж сама Дума додумалася виключити з бюлетенів для голосування графу «проти всіх», бо в Росії кількість голосуючих проти всіх зростає в геометричній прогресії, і попри всі фальсифікації, та попри офіційну заборону вес­ти агітацію проти всіх, — ця графа вперто займає перше місце.

Зв'язок між цими фактами очевидний — коли народ починає виявляти незадоволення, його нацьковують на сусідів, — так воно повелося з часів фараонів.

Пікантність ситуації полягає в тому, що згідно Кучук-Кайнаджикського миру, Крим проголовшувався НЕЗАЛЕЖНОЮ ісламською державою (саме ІСЛАМСЬКОЮ; «Магометанського закону»), та визнавалась влада Криму над Північним Кавказом — аж по Чечню включно.

Тільки не треба мене розуміти так, буцім-то Когтянц звинувачує російський парламент в неуцтві. Якраз навпаки — я твердо переконаний, що обдурені, можливо (тільки можливо!), рядові депутати, а ініціатори акції все знають, так само, як вони розуміють, що виключення графи «проти всіх» є офіційним визнанням того факту, що народ їх, депутатів, просто-напросто зневажає.

В Італії є гарна приказка: «Дві випадковості підряд — це вже закономірність», а ми маємо набагато більше випадків, коли представники Росії просто-напросто нахабно брехали, набагато перевершуючи допустиму у дипломатії норму ввічливої неправди (ввічливістю також і не тхнуло). Найбільш відомий (хоча, до речі, і не найбільш нахабний) випадок — Лісабонська промова Путіна, де він заявив, що поздоровив Януковича з перемогою «за результатами екзот-полів», хоча результати свідчили якраз про поразку Януковича. Тоді деякі наївні люди ще запитували: чому тих, хто «підставив» Путіна, ніяк не покарали? Та тому й не покарали, що ніхто його не підставляв, і навряд чи хтось у Москві насмілиться так грубо підставити полковника! Путін або чудово знав правду, або не знав її тільки тому, що не бажав знати.

Саме так вели себе на міжнародній арені Сталін, Гітлер та Муссоліні: вони нахабно казали, що чорне — це біле… Гадаєте, італійці не розуміли, що Албанія з Грецією — це ніяк не споконвічна іЫталійська земля, або для освічених німців було таємницею, що землі, втрачені Німеччиною у 1918 р. — зовсім не німецькі? Це розумів кожен, у кого було з історії більше нуля. Так само навряд чи хтось у 1939 р. повірив, що Фінляндія напала на Радянський Союз…

І Путін, який вчився у Ленінградському університеті (тобто історію йому читали найкращі метри), а потім півжиття провів у Німеччині — просто не може цього не знати.

Але найтрагічніше для України те, що Путін НЕ МОЖЕ поступати інакше. Він потрапив у глухий кут: народ не задоволений (кращій доказ — регулярне голосування «проти всіх»). На щастя Путіна, як це часто буває в Росії, народ незадоволений «боярами», але продовжує вважати царя «добрим». Але, по-перше, такий стан речей не може продовжуватися вічно, по-друге, зміна «бояр» зі зрозумілих причин Путіну не потрібна. Тому, як не цинічно це звучить ЄДИНИЙ вихід для Путіна — нацьковувати народ на сусідів. Гадаю, що диктатор Росії розуміє, що на цьому шляху можна нарватися на неприємності, але ці неприємності будуть (якщо будуть) колись у майбутньому, і ще невідомо — чи призведуть вони до падіння рейтінга Путіна, чи, навпаки, народ його підтримає (за принципом «наших б'ють!»).

З сусідів же Росії ідеальними об'єктами на роль «Вони в усьому винні» є Україна та Грузія, по-перше, через наявність у цих країн серйозних проблем, які їх послабляють, по-друге, завдяки традиційній зневазі, яку середній росіянин відчуває (невідомо на яких підставах, але відчуває) до українців та кавказців.

Ні, я не закликаю пояснювати усі наші негаразди російською експансією. Це, вочевидь, не так.

Я закликаю до іншого: не вірити тим, хто вважає можливим покращення відносин з Росією.

Тут треба дещо пояснити. З часів комуністів чомусь вважається, що коли людина про щось каже, вона хоче того. Так ось, я ДУЖЕ не хочу конфронтації з Росією, і як патріот України (бо якому розумному патріоту потрібна небезпека для Батьківщини?), і як російський дворянин. Проте я чудово розумію, що єдиний засіб мінімізувати цю конфронтацію (запобігти їй неможливо, бо вона відповідає інтересам правлячих кіл Росії) — це давати відсіч. У політиці взагалі поважають тільки тих, хто дає здачу (бажано — з відсотками), а коли це стосується діячів на кшталт Ста­ліна або Путіна, то це правило діє в квадраті чи навіть у кубі. Поступки ж тільки підбурюють таких сусідів.

К. Когтянц, член проводу обласної організації Української Народної партії

Поділитися: