«Павло Іванович повертається, насправді він уже повернувся, але поки що інкогніто: позавчора його бачили в Києві, а сьогодні він у Дніпрі». Такі чутки, що свідчили про наявність певних очікувань, блукали Дніпропетровщиною ще задовго до початку виборчої кампанії, а під її кінець набули характеру масової істерії, яка, охопивши маси простолюду, втім, пройшла майже непоміченою для засобів масової інформації та політичних експертів.
Cаме тому 11 відсотків блоку Лазаренка до обласної ради і 10 до міської виявилися абсолютною несподіванкою для більшості тих, хто професійно займається і цікавиться політикою. Результат, який пророчили блоку Лазаренка, в тому числі й автор цих рядків, не мусив перевершувати і 7 відсотків.
Не применшуючи заслуг штабістів Лазаренка, які починали роботу фактично з нуля і досягли переконливої перемоги, все ж слід відзначити, що виборча кампанія блоку Лазаренка не вирізнялася ані вибагливістю прийомів і технологій, як у «Віче», ані великими фінансовими вливаннями, як у Литвина та Регіонів, ані, ясна річ, масовими зустрічами лідера з виборцями, як у Юлії Тимошенко. Можна сказати, що всі вибори лазаренківці витягнули на одній плакатній фотографії Павла Івановича, полотнищах на ЦУМі й Пушкіна-55, на мережі старих і поріділих громадівських зв'язків та на ходоках-агітаторах, яких було значно менше, ніж у БЮТ, НСНУ чи соціалістів.
З цього погляду одержані цифри свідчать про глибинну психологічну вкоріненість «феномену Лазаренка» в масовій свідомості мешканців нашого регіону, про те, що на блок Лазаренка працювало дещо більше, ніж технології, гроші та люди – на Лазаренка працювала легенда, і навіть міф про Лазаренка. Дух Лазаренка, в літописні часи вигнаний із владних установ, більшості підприємств та об'єктів власності кучмівськими «екзорцистами», всі ці роки незримо вітав над Дніпропетровщиною, проникаючи в думки і марення земляків і готуючи серед них грунт для другого пришестя Павла. Саме в таких напіврелігійних, напівміфологічних образах і поняттях варто осмислювати феномен Лазаренка, який вже давно перестав бути людиною із плоті і крові, а перетворився на легенду, в культурного героя, який, наче Прометей, приніс дніпропетровцям мости та метро, пішоходам – тротуарну плитку, бізнесменам – металевий бум, а пенсіонерам – «лазаренківську десятку». Час і відстань зробили із Павла Івановича героя козачих дум, оспіваного сліпими бандуристами. Його страждання і туга за Батьківщиною («З любов'ю до рідного краю!») зробили неможливе – виборча кампанія не сприймалася як віртуальна, відсутність її головного персонажу, оповитого ореолом мученика, тільки загострювала відчуття його всюдисущості. Здається, реальна участь Лазаренка в кампанії не змогла би дати таких результатів.
Образ Хазяїна області, напівгосподаря України, майже з корінням вирваного із землі, яка його народила, наділила талантами організатора та харизмою лідера, за роки вигнання та ув'язнення зазнав майже чарівних перетворень і виявив дивовижну стійкість до «чорного піару», всіляких викриттів і навіть достеменних фактів. Очевидно, що рівень лояльності мешканців області до Лазаренка значно вищий, ніж число тих, хто віддав свої голоси його блоку. Принаймні, негативного рейтингу в 50 відсотків, як у Миколи Швеця, у Лазаренка сьогодні немає. Обвинувачення в корупції, хабарах та вивезенні мільйонів народних доларів, інкриміновані Лазаренку його ж подільниками і стовпами попереднього режиму, розтанули, наче туман. Забулося і панамське громадянство, яким так дошкуляли гострослови-журналісти, і зв'язки з Матросом, і образливе прізвисько «Паша-пилосос».
Віра у світле майбутнє, далеких героїв і ненависть народу до гонителів Лазаренка, які його злочинами прикривали ще більші свої, виписали Павлу Івановичу щось подібне до народної індульгенції. Лазаренко одержав шанс почати з чистого листа, шанс продемонструвати і радість повернення на рідну землю, і шанс покаятися перед земляками та довести, що на Батьківщину повернувся новий і кращий Лазаренко, який переосмислив життя, набрався досвіду американських законів, справедливого судочинства і демократії. Проводячи літературно-казкові аналогії, дуже доречні за таких казкових обставин, можна сказати, що із Карабаса-Барабаса, яким він видавався для більшості мислячих дніпропетровців в 1998 році, Павло Іванович у 2006 році перетворився на щось середнє між графом Монте-Кристо, Робін Гудом та Козаком Мамаєм.
За тривалої відсутності справжнього Павла Івановича, кожен на цих виборах міг обрати свого Лазаренка. Для декого він став персоніфікацією регіональної ідеї, справжнім оборонцем козачого краю від донецьких, київських та інших зайд, які скористалися його відсутністю, довели «кузню кадрів» до ручки, а тепер, коли Павло повернеться, нарешті одержать по заслугах. Для декого він – справжній і єдиний господар, трохи куркулюватий (навіть, якщо крав, то й іншим жити давав), строгий, але справедливий Батько, відповідний до архетипу Батька в українській та індоєвропейській традиціях. Хтось голосував за Лазаренка, бачачи в ньому чергову аватару, тобто перевтілення, чи то отамана Гонти, чи, скоріше, Батька Махна – як народного месника, представника стихійної, народної «третьої сили», який здатний поставити на місце і панів, і жидів-орендарів, і підпанків та запровадити справжню «народню гайдамацьку вольницю», незалежну від Києва, Москви, Варшави й Вашингтону.
І вже не так важливо, хто саме пройшов під маркою «блоку Лазаренка» до обласної та міської рад, скільки в тих списках нових людей, а скільки старих соратників Павла Івановича – Лазаренко буде здатний рекрутувати до своєї фракції депутатів, які пройшли за списками інших політичних сил.
Не так важливо, повернеться Лазаренко додому за два місяці чи за півроку – насправді, це лише питання часу, адже Києву потрібний надійний заслон на шляху економічної та політичної експансії Ахметова.
Насправді важливим є те, якою буде різниця між легендою та її героєм, між міфом і реальністю.
Андрiй Денисенко