Чия тінь за спиною?..

01 березня 2006 о 10:49 - 1411

Олена ГарагуцОлена Гарагуц


«З літераторів, хто прийшов у Спілку в період з 1994 по 2002 рр., не всі і не однаково усвідомлювали справжнє покликання письменника. Були такі, яких у літературу привело прагнення слави, часом таке сильне, що породжувало чорну заздрість до того, хто спромігся на путній твір. Особисто я вважаю це дитячою хворобою письменника. В багатьох вона з часом минає. У декого ж, на жаль, стає хронічною і отруює життя не тільки йому, а й оточенню. Достатньо одного-двох таких «невиліковних» – товариський колектив однодумців скоро обернеться на серпентарій. Мабуть, через це у недалекому минулому так довго (бувало, по п’ять і більше років) придивлялися до початківця, перш ніж прочинити перед ним двері Спілки. Повів демократизації похитнув це неписане правило. У Спілку (не тільки в Дніпропетровську організацію) проникла богема. Часом нахраписта, яка свою творчу недолугість компенсує кулаками і, трапляється, опиняється на видноті, та зрештою через нечітке, сказати б, шепеляве мислення скочується туди, де їй і належить бути – в забуття».

Наведений текст не випадково взятий в лапки. Це є уривок зі статті, написаної мною про свій період головування у Дніпропетровській організації НСПУ (1994-2002 рр.) і надрукованій у журналі «Вітчизна» та ще в кількох виданнях. У ньому йдеться про цілком конкретну людину, прізвища якої я не називав. Це – Віталій Іванович Старченко. Читач, який устиг прочитати його допис у газеті «Лица» за 08.02.06 «Тінь за спинами», тепер збагне причину неконтрольованого сплеску ненависті й наклепу. Та, поміркувавши, подумає: «Навіщо він висвітився?»Адже про кого йдеться в статті, знали тільки автор і анонімний персонаж – сам Старченко. Не спрацювали гальма? Інший читач подумає: «А для чого Савченко взагалі зачіпав колегу по перу? У нього що, також здали гальма?» Ні, гальма в мене надійні. Спрацював рефлекс збереження Дніпропетровської письменницької організації, яка перебуває зараз на межі існування, про що засвідчили недавні звітно-виборні збори. Шістнадцять із шістдесяти членів організації проігнорували зібрання. В яких випадках не приходять на голосування, – це не треба пояснювати… Чинна керівниця переважила Володимира Луценка всього на один чи два голоси. Наголошую: Луценка, а не Савченка. До речі, половина з сорока чотирьох письменників уже перед виборами правління, не домовившись про свою квоту в правлінні, покинула залу. Виходить, що правління (13 чоловік) обирало само себе, отже – нелегітимне.

«Та немає нічого поганого в тому, що хтось перемагає одним-двома голосами – це ж демократія», – подумає хтось. Авжеж. Але є одна обставина: організація поділилася не просто на тих, хто за чинного голову і тих, хто за Луценка. Це не ситуативні опоненти, які вже за півгодини після виборів ідуть пити один з одним каву, а щось значно гірше. Це свої й чужі. Всього три роки знадобилося правлінню, де першу скрипку (я зараз не кажу про «диригента») грав Старченко, щоб творчий товариський колектив перетворити на два непримиренних табори.

І кому це Старченко у своєму дописі «промиває мізки»: Олесеві Завгородньому – лауреатові двох літературних премій Естонії ім. Юхана Смуула, літературних премій України ім. М.Рильського та «Благовіст»; відомому поетові, правозахиснику в минулому, недавно нагородженому орденом «За заслуги» Володимирові Сіренку; прозаїкові, редакторові журналу «Борисфен», знаному телеведучому Фіделеві Сухонісу? Вони що, схожі на тих, хто дозволяє собою маніпулювати? До речі, В.Сіренко (член минулого правління), Ф.Сухоніс (і не тільки вони) вибачилися за те, що три роки тому підтримали на звітно-виборних зборах початківку пані О.Шуманн.

Хотів би запитати у Старченка: чия тінь стояла в нього за спиною, коли в листопаді 1995-го він намагався зірвати поїздку делегації до Києва на установчий з’їзд Конгресу української інтелігенції? До слова, серед делегатів було й кілька письменників, у тому числі й О.Завгородній. Уже в темряві (очікували цілий день) хтось сказав, що ніякого обіцяного дармового автобуса не буде, що їх просто дурять. Якби не встигли на останній київський поїзд, Дніпропетровська область була б поміж тих, хто не підтримав Конгрес.

Чия тінь стояла за спиною у Старченка, коли він намагався (на щастя, без успіху) впровадити у Дніпропетровську Спілку осередок АУП – Асоціацію українських письменників? Тоді йшлося не тільки про розкол Спілки письменників України, а й про поділ її майна. До цієї групи входило близько ста літераторів з усієї України, семеро з яких відмовилися від членства в СПУ (правда, потім поновились). Ціною великих і тривалих зусиль Секретаріату (попередньому й новому) таки вдалося замирити письменників. Але декілька старченків залишилися. Вони з часом, обпираючись на голову адміністрації тодішнього Президента, і спровокували подію в Кончі-Озерній. До слова, про те, що тоді готувалося в Києві, жоден дніпропетровський письменник, крім старченків, не знав.

Чия тінь стояла за спиною у Старченка, коли він організував шалений спротив встановленню на Літературному музеї меморіальної дошки Валер’яну Підмогильному з зображенням обличчя письменника-політв’язня? А проект же дошки схвалили загальні письменницькі збори за участю представників «Просвіти».

Чия тінь стояла за спиною у Старченка, коли на звітно-виборних зборах три роки тому він відімкнув запломбовану (на очах у зібрання) скриньку і вилучив бюлетені іногородніх письменників, яким збори дозволили проголосувати на півгодини раніше, оскільки ті вже не встигали на свій транспорт? З цього приводу до керівництва Спілки в Київ надійшли дві телеграми протесту за підписами, здається, восьми осіб, що стало причиною невизнання голосування. Ну, а вже до переголосування старченки підготувалися капітально. У який спосіб? А прочитайте наклеп у газеті «Лица» за 08.02.06, – вам усе стане ясно.

За які такі заслуги «кучминська влада» (термін Старченка) надає йому стипендію губернатора? Правда, нова адміністрація її скасувала.

Із цих моїх запитань можна було б уже скласти й висновок. Але я не робитиму цього. Аналітично мисляча людина сама легко визначить напрямок діяльності цього чоловіка.

Одного разу я сказав йому: «Старченко, ти брехав, брешеш і будеш брехати до кінця днів своїх. І коли настане твій час і тебе покладуть у домовину й підійдуть, щоб забити цвях, ти й тоді відхилиш віко і когось оббрешеш».

Ось як він трансформував цей мій вислів у своїй статті: «Сава» прилюдно заявив: «Старченко, я заб’ю перший цвях у твою труну».

До речі, про совість: вона тримається на Божих заповідях. Якого бога заповіді можуть бути в серці людини, котра віру, що її сповідують майже півтора мільярди людей планети упродовж близько двох тисячоліть, зневажливо називає – цитую: «гебрейською»?»

Про найдраматичніший момент мого головування – приватизацію чужими людьми письменницького офісу і півдесятка апеляційних судів, які по тому відбулися, – я оповім у наступній статті.

Підписуйтесь на наш телеграмм

Поділитися: