Сергій Гордієнко: «ЯКЩО Я ВІДМОВЛЮСЯ ВІД СВОЄЇ НАВКОЛОСВІТНЬОЇ ПОДОРОЖІ, ЛЮДИ ПЕРЕСТАНУТЬ МЕНІ ВІРИТИ»

18 лютого 2005 о 08:29 - 1399

Олена ГарагуцОлена Гарагуц


Український мандрівник, більше року пройшовши теренами України та Росії, повернувся на батьківщину для того, щоб зібратися з силами для продовження свого безпрецедентного переходу, вражений «помаранчевою» Україною

Гордієнко з’явився прямісінько на інавгурацію Президента України. Виявляється, його запросили на таку подію персонально. Звісно ж, відмовити не зміг, хоч і дійшов аж до Іркутської області. Бо саме Віктору Ющенку багато чим зобов“язаний. Проте неабияк був вражений рівнем організації «помаранчевої» революції:

– Коли я прибув до Києва в день інавгурації, то, знаєте, насамперед відчув надзвичайне єднання. Скажу відверто – такого ще не бачив ніколи. Цю революцію називають оксамитовою… Я б додав, що вона була ще й висококультурною, справді європейською. Уявіть собі, жодного міліціонера… Але справа не в цьому. Не можна принизити сам факт подій, що відбувалися в ці дні. Я пробивався з рюкзаком крізь натовпи, і всі вибачалися, коли наступав їм на ноги. За іншої ситуації мене, мабуть, знищили б, а тут усе відбувалося навпаки.

– Отож саме інавгурація, слід вважати, стала головною причиною Вашого досить несподіваного повернення в Україну. Що, будемо відвертими, дехто розцінив за порушення правил – мовляв, якщо взявся пройти навколо світу, то ніяких повернень в Україну протягом усього маршруту не повинно бути. Чи можете з цим погодитися?

– Інавгурація стала тільки однією з причин. Хоча й визначальною. Адже на боці Ющенка я стояв від самого початку. Свого часу через певних людей я звертався до Тігіпка, але не почув ніякого відгуку. Принаймні можна було б сказати хоча б «ні». Отож заприсягнувся не звертатися більше ні до кого, настільки зневірився в наших чиновниках. Підводили мене неодноразово, починаючи ще з переходів до Північного полюсу.

Коли йшов з Севастополя, то, повірте, в кишені не мав нічого, окрім 50 копійок. І тут побачив перед собою Ющенка… Він пообіцяв зробити все можливе для того, щоб мені допомогти. Наприкінці сказав, що чекає в Києві, де маємо обговорити деталі продовження мого переходу. І подарував мобільного телефона. При цьому я не відчув навіть якогось натяку на те, що на знак вдячності я повинен займатися агітацією на користь Віктора Андрійовича.

При зустрічі в Києві я поділився з ним своєю мрією щодо створення Інституту психології виживання. Знову почув у відповідь обіцянку зробити для цього все можливе. У тому, що вона буде виконана, вже не сумніваюся…

Зі словами вдячності я завітав і на батьківщину Віктора Андрійовича, до Хоружівки. Спілкувався з його тепер, на жаль, вже покійною мамою. Найбільше запам’яталося, коли вона подивилася на нас і сказала: «Я вас дуже прохаю: не приходьте до мене рабами, приходьте друзями».

Ще однією причиною мого повернення став човен, який доробляють у Києві, адже невдовзі на ньому доведеться долати океанські простори. Дотепер ніхто не здійснював навколосвітню подорож повністю без використання технічних засобів. Океани всі перелітали. Отож це буде вперше. Причому на зовсім маленькому судні – його довжина всього-навсього 3 метри 60 сантиметрів. Це теж багато хто вважає самогубством.

Також мені необхідно відкрити візу до Японії.

Отож в Україні я з’явився тільки для того, щоб вирішити проблему свого подальшого просування. Тому ніякого зриву тут не вбачаю. Інша справа, якщо б у мене був штаб. А так усі проблеми доводиться вирішувати самотужки. Є, звичайно, люди, які намагаються чимось допомогти, але вони мають свою роботу.

Були пропозиції й привабливі. Ті ж росіяни пропонували прийняти їхнє підданство і створити штаб при телеканалі ТНТ, який би мене вів у якості спонсора. Я від цього відмовився. Тут справа навіть не в тому, що люблю Україну, хоча так воно і є. Якщо ти хоч раз від чогось відмовишся, люди просто перестануть вірити. Вони можуть пробачити якусь дрібницю, але не зраду. Тому битимуся до кінця, чого б це мені не коштувало.

НАЙЕКСТРЕМАЛЬНIШИЙ РЕГIОН – ДОРОГА

– Ви пройшли значну частину Росії, тепер, можна сказати, підкорили Сибір… Цей край відзначається своєю суворістю, а Ваша подорож по ньому випала ще й на зиму. Наскільки важко вона далася?

– Край складний і дивовижний. Коли підходив туди, то мене серйозно лякали – мовляв, там дуже багато колишніх ув’язнених, які більшу частину свого життя провели або в таборах, або у в’язницях. Отож вони вас не зрозуміють. Насправді все вийшло інакше. Коли я ступив на цю землю, то відчув надзвичайне тепло з боку цих людей. Вони просто втомилися від того, як до них ставиться суспільство. І серед них я побачив чимало людей глибоких, незважаючи на те, що вони колись відсиділи.

Сибір протягом віків справді стільки засланців набачився!.. Та ж траса являє собою безкінечне нагадування того, що нею йшли люди знедолені. Я навмисне проходив тими місцями, де лежали кістки багатьох людей, починаючи з середини ХІХ століття.

Ще одна складність – китайці захоплюють тамтешній ринок. Вони там з’являються, немов за помахом чарівної палички. Їхні селища ростуть, повсюди магазини… Поводяться замкнено, майже не спілкуються. Одного разу я, щоправда, зміг встановити такий – сякий контакт з китайським колегою-мандрівником. І знаєте, що мене найбільше в ньому вразило? Якась неймовірна підпорядкованість графіку життя. Піднімається у певний час, як і вмивається, їсть і так далі. Здалося, що цього графіка китайці дотримуються, немов військові. Може, саме така самодисципліна й дозволяє їм виживати. Загалом же стосунки між китайцями та росіянами дуже складні.

А з іншого боку Сибір – це безмежна тайга, чисте повітря, прозорість якого настільки чудова, що можна побачити кожну зірочку. Пейзажі надзвичайно красиві – подібні можливі тільки там, де природа дуже сувора й холодно. До речі, щодо останнього – чи не найпоказовішою мені здалася Іркутська область. Починаючи від Канська, морози стали сягати позначки 25 градусів. А потім встановилася нормальна ясна погода. Температура мінус 40 градусів трималася майже два тижні, іноді доходячи до мінус 50… Ми настільки до неї звикли, що, входячи до будь – якого приміщення, відчували повний дискомфорт.

– У засобах масової інформації просочувалися повідомлення про те, до яких небезпечних ситуацій Ви потрапляли на своєму шляху. Навіть витримали сутичку з групою наркоманів…

– Я так скажу: є регіони екстремальні – Арктика, тайга, болото, ділянки, де відсутня цивілізація. Про дорогу, здавалося б, так не скажеш. Вона все ж знаходиться всередині цивілізації. Але повірте мені – саме дорога є найнебезпечнішим регіоном. По ній я постійно зустрічав безліч могильних пам’ятників. Мимоволі складалося враження, що тут триває постійна війна, щодня гинуть люди.

Тричі смертельні випадки траплялися прямо на моїх очах: один – під Києвом, а два – на території Росії. Мені навіть самому довелося витягувати водія з палаючого автомобіля.

Але найбільше на дорозі мене вразили якась надзвичайна зібраність тих, хто по ній пересувається. Вона всіх об’єднує в один клан. Якщо, приміром, криміналітет намагається когось образити, то далекобійники зупиняються, незалежно від напряму, в якому їдуть, – усі біжать з палицями, наявною зброєю, балончиками… Навіть коли міліція зупиняє, реагують по-своєму, бо передбачають, що це – або перевдягнені бандити, або якась інша вседозволеність.

З іншого боку той же Сибір – це дикий регіон. Часом на сотні кілометрів не зустрінеш жодного поселення. Отож і бачиш людей хіба що на дорозі.

Власне небезпечних ситуацій на моєму шляху справді траплялося вдосталь. Так, на початку літа з великим шматком вкрай розмоклої дороги, з усім своїм спорядженням зсунувся з високого валу донизу – тільки якимось дивом зависнув.

Також можу пригадати пожежі на території Курганської області. Вона являє собою лісостеп, де в принципі немає населених пунктів. Самі пожежі здавалися безкінечними. Дим нерідко застилав густою пеленою всю дорогу так, що непросто навіть було знайти ділянку для ночівлі. А одного разу потрапили до самісінького епіцентру – це усвідомили, коли побачили верхівки палаючих дерев. Вибиралися звідси протягом 7 – 8 годин. Та чи не найбільше вразила зустріч з групою місцевих мешканців, які тягнули за собою напівобгорілі візки. Як розповіли вони, двоє сіл з людьми згоріли повністю – вогонь настільки миттєво їх захопив, що не змогли навіть пробитися до річок.

Часті пожежі минулого року багато хто звалює на тих, хто добуває ліс. Хоча не можна відкидати й самозагорання.

Оказія іншого ґатунку трапилася з нами на території Омської області. Там ми відійшли кілометрів на тридцять убік від траси – для ночівлі. Коли з’явилися два літаки, які летіли дуже низько. Склалося враження, що вони обробляють лани. Насправді виявилося ще гірше – таким способом велася боротьба з енцефалітними кліщами, яких розвелося до нестями. Це я зрозумів з помаранчевої (ось таке співпадіння) хмарки, що повільно розпливалася. На біду вона виявилася ще й токсичною – усвідомив по запаху. Отож мусив зробити для себе та пса примітивні респіратори з мокрих ганчірок і пошвидше вибиратися з небезпечної місцини. Але одяг настільки просяк отруйною речовиною, що його довелося спалити.

Ще одна проблема – дикі звірі. Дорога, незважаючи на те, що називається федеральною, ними просто перенасичена. Мені, зокрема, довелося спостерігати, як її переходили декілька лосів. Автомобілі сигналять, пригальмовують, а вони ніякої уваги на це не звертають.

Ті ж вовки теж ходять вздовж траси вільно. Саме з ними у нас сталася дуже неприємна сутичка. Мороз тоді вже сягав 30 градусів. Я розбиваю намет, мій пес звично оббігає територію у радіусі до ста метрів. Коли чую – немовби вовтузяться собаки. Схопив ліхтар, сокиру, ракетницю – і з жахом побачив, що на мого Румба напали вовки. Спеціально пошиту для нього шубку вже розірвали на шматки. Найагресивнішого вовка я добряче огрів сокирою і вистрілив з ракетниці – зграя відбігла вбік. Свою ж жертву я, звичайно, добив. Після цього відійшли метрів на триста, де й розбили табір. Румба з намету я вже більше не випускав. Коли ж уранці пішов до місця сутички, то побачив лише криваві сліди та трохи шерсті. Вбитий мною вовк став харчем.

З наркоманами серйозний інцидент стався під Уфою. Там я, чесно зізнаюся, порушив власне правило – ніколи не входити до міста після п’ятої вечора. Бо знаю, що саме в такий час починають тусуватися угрупування наркоманів. Може, я потрапив на них тоді, коли вони не мали грошей. Як би там не було, від першої атаки з Румбом ледь відбилися, а надалі виручили далекобійники.

«ЖИТТЯ ТОГО НЕ ВАРТЕ, ЩОБ ЗА НЬОГО ТАК ТРИМАТИСЯ»

– Складається враження, що Ви зовсім позбавлені відчуття страху. Чи справді жодного разу не лякалися?

– Ви знаєте, найбільше я злякався, коли дізнався, що в Україні буде переголосування на президентських виборах. Бо дуже запахло порохом.

А страх залишається завжди. І кожен з вищеописаних епізодів добряче попсував мені крові. Щодо цього у мене є принцип, без якого мандрівник-одиночка вирушати в подорож не може: «Життя того не варте, щоб за нього так триматися».

Страх не може мене зупинити й ще через одну причину, – мандрівник є фактором надії для людства, для цивілізації.

– Ви весь час побоювалися, що Ваш вірний лабрадор Румб такого випробування може не витримати. У дійсності все складається добре…

– Мій Румб – пес дивовижний. Якщо є речі, про які не знають навіть кінологи, то його це стосується повною мірою. Адже адаптувався мій улюбленець просто відмінно. Незважаючи на те, що ця порода має тонку шерсть, – рухався навіть за температури мінус 50. При цьому жодного разу не захворів, що засвідчило неабиякий потенціал породи.

Більше того, Румб став вже мало схожим на лабрадора, адже покрився солідним шаром шерсті. Однак свої звички зберіг. Коли я кудись відлучаюся, залишаючи його біля візочка з речами, то він розуміє, що має наше добро охороняти. Це завдання він настільки прекрасно виконує… Коли, приміром, під’їздить автомобіль, і з нього виходять люди, то вибігає назустріч і рішуче гавкає, хоч є псом далеко не злим. Таким чином засвідчує, що ніхто не має права ходити по довіреній йому території.

– Сергію Івановичу, запланований Вами маршрут надалі змін не зазнає?

– Ні в якому разі. Японія, Сахалін, Аляска… Дійти до кінця я просто зобов’язаний.

Підписуйтесь на наш телеграмм

Поділитися: