До присяги народного Президента Ющенка лишилися лічені дні. Сьогодні, після рішення Верховного Суду, після переголосування другого туру і проголошення ЦВК офіційних результатів виборів, перемога демократичної опозиції сприймається як доконаний факт, який вже завтра стане ще однією сторінкою української історії.
Ще трохи, і розпочнуться тяжкі робочі будні нової влади, яка зіштовхнеться з усіма болячками і проблемами, залишеними старим режимом.
Ще трохи, і закінчиться череда свят, привітань, салютів, а вчорашні учасники помаранчевої революції остаточно повернуться до мирного життя, щоби знову стати студентами, викладачами, бізнесменами, службовцями та робітниками, щоби кожен на своєму місці відстоював виборену свободу і будувати нову, Нашу Україну.
Вже сьогодні сказано багато про події, які сколихнули Україну і показали всьому світу новий образ нашої країни – не отруєного Чорнобилем кримінального відстійника на межі Європи і Росії, а нової, свободолюбної, європейської нації, наповненої світлою, позитивною помаранчевою енергією і волею до перемін.
Мирна, ненасильницька Помаранчева революція довела людям їхню силу, переконала, що справжніми господарями України є її громадяни, а не купка олігархів, корумпованих чиновників та московських політтехнологів. Революційні події на майданах і вулицях Києва, Дніпропетровська, інших міст і містечок повернули нашим людям, здавалося б, назавжди втрачені почуття власної гідності, взаємодопомоги, солідарності, терпимості й любові до ближнього.
Ніколи ще не доводилося бачити стільки мужності, стільки теплоти і добра від тисяч і тисяч самих різних людей. Ми змінилися, і вже ніколи не будемо такими, як раніше.
Особисто мене надзвичайно приємно вразили земляки-дніпропетровці, які своєю жертовністю, своєю боротьбою і підтримкою повернули мені і всім, кому дорогі принципи свободи і демократії, гордість за рідне місто.
До останніх подій прийнято було вважати, що Дніпро – це відносно сите, зневірене й байдуже міщанське місто, яке живе тільки егоїстичним приватним інтересом і далеке від київських політичних баталій і пристрастей.
Та коли влада, нахабно сфальсифікувавши вибори, спробувала проголосити свого ставленика нашим президентом, десятки тисяч дніпропетровців вийшли на мітинги протесту, прикрасили свої машини, одяг, будинки, ціле місто у помаранчевий колір свободи і непокори владному свавіллю.
Це була масова народна самоорганізація, яку неможливо інспірувати жодному штабу, жодній партії, жодному політику, і цій народній стихії безсила була протистояти вся владна машина, яка ще по інерції пробувала зганяти людей на підтримку свого кандидата, пробувала не випускати студентів із гуртожитків чи не впускати їх у вузи з помаранчевими стрічками, яка, будучи сама смертельно переляканою, пробувала погрожувати людям переслідуваннями і розколом України.
Величезний внесок у “помаранчеве диво” у Дніпропетровську зробили активісти опозиційних політичних партій, депутати місцевих рад, які не побоялися піти проти кримінального режиму, представники штабів Ющенка, члени дільничних виборчих комісій, офіційні спостерігачі, агітатори, члени громадських організацій, журналісти незалежних ЗМІ.
Їх багатьох я знаю по іменах і прізвищах, ці люди були першими, хто наважився вголос говорити правду і відверто кинув виклик кучмівському режимові в самому його лігві – на “родінє застоя”. Багато з цих людей позбулися свого робочого місця, одержували погрози розправи або навіть були піддані бандитським нападам. Вони прийняли перший удар системи, вони вистояли, вони пробудили громадянську свідомість і надію у сотень тисяч дніпропетровців. Честь їм і шана. Завдяки ним і багатьом іншим відомим і невідомим солдатам Оранжевої революції ми всі змогли відчути себе людьми і відстояти свою перемогу.
Як невимовно приємно було бачити на мітингах старих знайомих, однокласників і друзів, з якими не зустрічався роками. Як нагорталися сльози від щирого ентузіазму студентської молоді, яка у перші дні навчила нас, начебто “професійних революціонерів”, гаслам революції, які ми кричали до хрипоти і зриву голосу: “Схід і Захід разом!”, “Свободу не спинити!”.
Як хочеться зараз обійняти всіх їх, всіх, хто вів, організовував і приходив на мітинги, всіх, хто мерз у наметовому містечку на площі Леніна, хто годував і поїв чаєм не тільки наметове містечко, але й міліцію, яка дійсно його охороняла.
Як хочеться потиснути руку всім, кому ми, штабісти або партійці, не змогли чи не встигли подякувати, всім, кому, на жаль, не вистачило посвідчень учасника Помаранчевої революції…
Насправді все тільки починається – для України, для демократії, для всіх нас. Символом початку нової ери є навіть по-весняному тепла зима, розтоплена горінням сотень тисяч сердець на численних Майданах Незалежності нашої країни.
Втім, не варто й заспокоюватися. Перемога демократії далеко не остаточна – ще попереду нові випробування, попереду спроби олігархічного реваншу на виборах-2006, кланової контрреволюції і масового перефарбовування вірних янучар-кучмістів в кольори нової влади. Попереду і нові перемоги. А головне – є віра, що все це не даремно, що Україна ТАКи є і буде!
Мы победили!Мы победили, друг ты мой, мы победили, Андрей Прудников, Днепропетровск, ул. Янтарная |