Ми нарешті остаточно руйнуємо УРСР і готові будувати нову, модерну країну.Саме архітектура і є такою візитівкою.
Спочатку – декілька слів про Київ. Вперше про пам’ятник Небесній сотні говорятьвсього через чотири дні після вбивств на Інститутській – 24 лютого цього року.
Київська спільнота – громадські діячі, фахівці з історії, психології і архітектури на волонтерських засадах проводять десятки обговорень про доцільність, умови та засади конкурсу. А коли міжнародний конкурс все ж таки оголошено, і головний архітектор Києва пан Целовальник дає інтерв’юВВС, то з’ясовується, що коментарі краще не читати.
Бо архітектори, виявляється, «негідники», яким треба дати по лопаті та відправити в АТО. Тобто, Вакарчук нехай співає, Жадан нехай пише вірші, а от розбудовувати візитівку країни – Майдан, це вже занадто! Знову в одному котлі закипає зупчик із незадоволення власне київським мером, проблем всієї країни, із тролями на бульйон і зі спеціями антисемітизму та лайки. Отаке обличчя показує громадянське суспільство щодо теми пам’ятника Небесній сотні. Це при тому, що в героїзмі цих хлопців не сумніваються ні люди, ні держава. При тому, що ніхто не ставить під сумнів, що пам’ятнику стояти саме на Майдані.
Спостерігаючи за Києвом, з пересторогою хочеться привернути увагу шановної громади, що Дніпропетровськ – прифронтове місто, яке стає центром і символом спротиву зовнішньому ворогу. Що саме тут з часом має бути головний меморіал Перемоги. І що архітектори та представники громадськості Дніпропетровська вже провели перше публічне обговорення про умови і етапи проведення конкурсу в нашому місті.
Саме в Дніпріскладається головний центр боротьби з інтервенцією, тут формуються добровольчі батальйони, тут лікарі рятують поранених, волонтери беруться до будь-якої роботи, сюди привозять звільнених з полону.Унас проводжають у останню путь невпізнаних героїв. Біля тимчасової металевої пам’ятки Небесній Сотні вояки складають присягу на вірність Україні й їдуть на війну.
Чи на часі розмова про меморіал? Так, на часі, бо якби на цій війні загинув навіть один воїн, ми маємо унаочнити наш уклін перед подвигом. А наших загиблих хлопців – сотні. Чи не варто почекати на закінчення бойових дій? Не варто, бо наш обов’язок вшанувати вже загиблих.
Де якнайкраще визначити місце? Безумовно, алея Небесної Сотні біля ОДА вже сама по собі і є меморіальною зоною, місцем скорботи і молитов. Але який запропонувати масштаб? А, може, варто обговорити й інші місця?
Чи буде це пам’ятникНебесній сотні, чи Героям Майдану,чи вже загиблим в АТО? Чи єдиний? Тоді який?В який спосіб це має відбутися. Як увічнити пам’ять у просторі міста, але зробити це максимально обережно.І щоби емоційно меморіал викликав відчуття катарсису. Бачите, скільки питань, і це без суто технічних.
До речі, і пан Целовальник, і дніпропетровці наголошують, що меморіал має бути побудовано на народні гроші, добровільні внески. Пропонується відновити дореволюційний досвід збору коштів всією громадою, як, наприклад, на пам’ятники Богданові Хмельницькому і Магдебурзькому праву в Києві та Пушкіну в Дніпрі. Навіть американці з їхніми ресурсами будували пам’ятник жертвам 9.11 десять років.
І як було би добре, щоби наші містяни долучилися до обговорень цих питань і запропонували достойників для роботи у складі оргкомітету і ради громадських експертів, а не почали варити кашу на другу страву до київського зупчику.