ОБСЄ – це така загадкова місія, що упор не бачить російські танки і незахищений кордон. Принаймні, саме таке враження залишається після її коментарів щодо ситуації в Україні.
Гуманітарний напрямок, тобто семінар на мирній території, вдається їй краще. На кшталт – «регіональний тренінг з розробки стратегічних рамкових угод… т. і.». Слухачі з’їхалися з Сум, Харкова, Запоріжжя, Полтави, Бердянська, Мелітополя, Кривого Рога і, звісно, наші. Окрім співробітників ОБСЄ з інформацією виступають мінюст, громадська рада при мінсоцполітики і управління Прес-служби Адміністрації Президента.
Тема останнього – «сучасні стандарти і принципи інформаційних відносин…», щоби доступніше, розмова йдеться про міністерство правди. Президентів посланець для затравки починає з питання: «Як ви вважаєте, Україна програла інформаційну війну чи ні?» Авдиторія ділиться навпіл. Журналісти, захищаючи честь мундиру, вважають, що не програла, а «не журналісти» оцінюють їхню роботу негативно.
Пройдешні вибори тому доказ. Весь схід має нагоду отримати знову регіонські із комуністичними вкрапленнями місцеві влади. Східні активісти просять: «Допоможіть у боротьбі з ватою!», а місцеві журналісти визнають свою роботу цілком задовільною і наголошують на демократичності професії.
Так от, шановні, може чули, що при проектуванні серйозних об’єктів ніхто не відміняв розділ «цивільна оборона»? Виконують цю роботу лише фахівці із дозволом «доступу до держтаємниці». Але є одне уточнення – проект поділяється на дві частини – «у мирний час», «у воєнний час». Ніхто ж не сумнівається, що заходи і методи їх вирішення дещо відрізняються.
Тобто фахівці, кінцевим продуктом роботи яких є схеми та інструкції, з цим згодні, а журналісти, безпосередні борці за душі, заплющують очі на очевидний стан.
Президентів посланець, який, до речі, противник міністерства пропаганди, говорить, що ми такі благородні, ми граємо лише в шахи, ми «в Чапаєва» грати гребуємо і нам не потрібен український Кісіленко. Дуже шляхетно звучить, але мудрість полягає в тому, щоби розмовляти з папуасом мовою жестів, бути обізнаним із правилами всіх ігор і завжди намагатися грати на полі суперника.
Бо послухавши російського телеведучого, який загрожує перетворити Америку в радіоактивний пил, і політика, який закликає російську армію окупувати Європу і встановити над нею владу російського царя, можна прийти до висновку, що є у світі щось більш небезпечне, ніж навіть фашизм або комунізм.
Мова йде про панфобію – тотальну ненависть: навіть не до інших класів, націй або рас, а до світу як такого. Це прагнення диктувати йому свою волю – або знищити його. Божевільна, ірраціональна ідея всевладдя однієї банди приставила до скроні всього людства ядерне дуло.
Ця пропаганда ненависті вже спотворила мозки не одному мільйону східних українців, і її потік досі ллється в наш простір. Спроба нашого Президента створити оруеллівську контору виглядає зовні недолугою, але саме держава має опікуватися своїми інвалідами – зросійщеними телеглядачами, читачами «вєстєй» і панікерами. І журналістам було би добре не про свою свободу галасувати, а як середньовічним докторам, натягнувши шаленого картуза із дзьобом, йти лікувати зачумлених. Жертовно діяти – це гуманітарна складова цивільної оборони у воєнний час. Війна завжди обмежує чиїсь свободи.
До речі, президентів посланець, послухавши всіх, сказав, що під час аналогічного тренінгу у Львові він ще був беззаперечно проти міністерства правди, а відтепер вже «п’ятдесят-на-п’ятдесят».