Кому служить вiйськова Фемiда?

29 березня 2004 о 09:47 - 1332

Забезпечення житлом військовослужбовців є одним з пріоритетних напрямків реформування Збройних сил України, про що неодноразово ми чули від керівництва військового відомства.

В деяких військових частинах військовослужбовці десятиліттями стоять в черзі на отримання житла, а для багатьох служба є єдиним шансом вирішити свої житлові проблеми. Як реально відбувається надання та розподіл житла у війську та чи існує контроль з боку держави за цим процесом. Питання ці турбують не тільки військових, а й суспільство.

Поблизу моєї прийомної, що на вул.Писаржевського,7 розташувався готель Дніпропетровського гарнізону, як втілення живої черги на житло. Напруженість в гарнізоні з отриманням житла одна з найбільших в Україні.

Державою у будинку по вул. Котляревського, 11–А виділено 47 квартир для забезпечення військових гарнізону згідно з чергою. Що казати, подія не аби яка, адже дехто мріяв про це житло десятиліттями, а в деяких сім’ях діти народилися, повиростали, встигли одружитися, та й набридли їм оті готелі та гуртожитки.

Та не все так сталося, як гадалося. Черговикам дістались тільки 26 квартир. Начальник Дніпропетровського гарнізону, забувши, вочевидь, що діяти йому належить тільки у спосіб, передбачений законом, а власні інтереси керівництва гарнізону не повинні затьмарювати інтереси решти військовослужбовців, видав наказ №52 від 30 жовтня 2003р., яким 21 квартири розподілив як службові, чим перевищив свої повноваження. А це значить, що житло отримують не військові, черга яких надійшла, а ті, що потрапили у наказ та житлових умов котрих ніхто не перевіряв.

Спритно. Адже квартири, вказані у наказі начальника гарнізону, є звичайними квартирами, на які видаються звичайні ордери, їх власники можуть робити з ними що завгодно – приватизувати, продати, подарувати та вчинити інші правочини, а наказ той визначають військові як „фільчину грамоту”, яка слугує кляпом, щоб закрити їм рота.

Та хто ж ті щасливчики, що потрапили у цей славнозвісний наказ. Ось вони: сам начальник Дніпропетровського гарнізону, його заступники, військовий прокурор гарнізону та його заступник – якраз ті, кому законом покладено в обов’язок здійснювати нагляд за дотриманням законів.

Все б так і було, як задумувалось керівниками гарнізону, а сім’ям військових, більшість з яких має пільги учасників бойових дій, ліквідаторів аварії на ЧАЕС, багатодітних, ще довгі роки довелося б чекати на житло, якби не знайшовся один сміливець, С.Ярошевський, який не побоявся гніву самого головного гарнизонника та звернувся з позовом до суду про визнання за ним права на отримання житла у будинку по вул. Котляревського, 11–А, що саме по собі є в наш час подвигом.

Але мати право і звернутися за його захистом до суду в нашій державі ще не означає виграти справу. Та як відомо, вдача йде за сміливими. Справу розглядав суддя військового місцевого суду Дніпропетровського гарнізону Куликов А.В., який своїм рішенням від 29.01.04р. визнав наказ начальника Дніпропетровського гарнізону від 30 жовтня 2003р. №52 неправомірним, а житлову комісію гарнізону зобов’язав переглянути рішення щодо розподілу житла будинку № 11–А по вул. Котляревського з врахуванням вказаних 21 квартири. Рішенням суду, яке набрало сили закону, керівництво гарнізону позбавлене права неправомірного отримання житла. Справу завершено. Та тут все тільки почалося і подальший розвиток подій яскраво висвітлив, кому ж служить військова Феміда та чи щільно у неї закрити очі пов’язкою, та чи справні її терези, – чиї права, ні інтереси, вона реально захищає.

Про цю справу та стан правосуддя у військових судах України я запитав у судді Куликова А.В., який розглядав справу. Хочеться надати йому слово: „У ході розгляду мною справи та після постановляння рішення, мені довелося зустрітися з відвертим перешкоджанням та втручанням у мою судову діяльність з боку керівництва військового суду Дніпропетровського гарнізону. Бо саме керівниками вони себе вбачають. Голова суду та його заступник відверто зайняли сторону начальника гарнізону. Головою суду заборонено канцелярії суду виконувати це рішення. Все стає зрозумілим, якщо на цю справу подивитись з іншого боку. З серпня 2003р. у військовій прокуратурі гарнізону знаходиться моя заява щодо порушення кримінальної справи стосовно голови військового суду Дніпропетровського гарнізону (хоча рішення згідно з законом прокурором повинно бути прийняте у триденний термін), і тільки через 6 місяців, 2 лютого 2004р., військовим прокурором гарнізону складається постанова про відмову в порушенні кримінальної справи. Та якщо співставити дати, то прослідкується ланцюжок. Військова прокуратура гарнізону 29.01.04р. (в день винесення мною рішення суду) відмовляє мені в порушенні кримінальної справи щодо голови суду. З цього часу голова суду починає перешкоджати у виконанні рішення суду, яким військового прокурора та його заступника позбавлено права на неправомірне забезпечення житлом. Що стосується мене особисто, то погрози та свавілля керівництва стали звичним явищем по відношенню до виконання мною своїх повноважень судді по здійсненню правосуддя. Та, користуючись нагодою, я хочу заявити, що совістю я розмінюватися не збираюсь. Всі мої неодноразові звернення до керівництва Військової судової колегії Верховного Суду України, яка повинна здійснювати нагляд за дотриманням законів у військових судах, про те свавілля, що коїться у військовому суді Дніпропетровського гарнізону, зовсім не розглядались та не перевірялись, все віддано на „відкуп” керівництву суду.

Військові суди є анахронізмом, який залишився Україні в спадщину від Радянського Союзу як система військових трибуналів. Про необхідність скасування цієї системи говорить хоча б той факт, що навантаження на суддю у військовому суді гарнізону складає три справи на місяць, а в більшості районних судів міста – до 200. Довіра до військових судів військовослужбовців та тих, хто звертається за захистом своїх прав, практично відсутня. Військовослужбовці не хочуть звертатися у військові суди, а все більше звертаються у районні, оскільки ті не зв’язані вказівками вищестоящого керівництва. Існування системи має на меті збереження посад та особистих привілеїв”.

Важко не погодитись, здоровий глузд тут є. Багато звертається до мене людей, що так чи інакше пов’язані з армією, які не можуть отримати законне житло, захистити своїх синів від свавілля командирів чи знущання вояків старших строків служби. Конституційна незалежність, об’єктивність та неупередженість судді, одягнутого у військову форму з обов’язком віддання честі старшому офіцерові, виглядає як глумління над цими поняттями. Необхідність реформування армії безперечно назріла. Запропонована її концепція торкнеться кожного військовослужбовця від солдата до генерала, оскільки скорочення неминуче, тому кожний з них дбає про завтрашній день, та нахабність і зухвалість дій деяких керівників переходить усілякі межі здорового глузду.

Можливо керівництво Дніпропетровського гарнізону теж потребує поліпшення житлових умов, але є закон, та й люди є, які ще пам’ятають, що офіцерська честь дорожча від грошей.

Хочу запевнити, що ці факти найближчим часом стануть предметом розгляду у Верховній Раді України.

Поділитися: