“Не вмер Данило, так болячка задавила”

13 січня 2004 о 14:45 - 2949

“Народный учитель должен у нас быть поставлен на такую высоту, на которой он никогда не стоял и не стоит в буржуазном обществе. Это – истина, не требующая доказательств. К этому положению дел мы должны идти систематической, неуклонной, настойчивой работой и над его духовным подъемом… и главное, главное и главное – над поднятием его материального положения”.

В.І. Ленін

Важко не погодитися з цими словами. Міра цивілізованості будь-якої держави, її готовність відповісти на виклики глобалізації і війти в число розвинутих країн світу завжди оцінювалась по ставленню державної влади до науки та освіти, а зокрема – до вищої школи. Бо (ризикую образити інших освітян) саме від вузівської освіти, вибачте за високий слог, залежить майбутнє кожного без винятку суспільства. Адже загальновідомо, що в сучасних інформаційних і технологічних війнах перемагають країни, де не є більші запаси корисних копалин, а де продукують нові інтелектуальні ідеї. І в цьому сенсі новій Україні начебто судилося опинитися серед найбільш розвинених країн світу. Ще з часів СРСР Україна успадкувала розвинуту освітянську та вузівську систему, а її наукова галузь досягала світового рівня. Наприклад, на середину 90-х років 93% всього зайнятого населення мали середню та вищу освіту. Досить високий освітній рівень забезпечувався добре підготованим викладацьким корпусом. Так, майже 85% педагогічних працівників загальноосвітніх навчально-виховних закладів України мали вищу або незакінчену вищу освіту. Близько 60% викладачів вищих освітніх закладів 3-4 рівнів акредитації (університети, академії, інститути, консерваторії) мали науковий ступінь чи наукове звання. Схожою була ситуація і в науці.

Але освіта й наука, як і багато інших галузей народного господарства, що не розраховані на отримання швидких прибутків, найбільш потребують державної уваги та підтримки, і найбільш і найперш потерпають за її відсутності. На жаль, у суверенній Україні до влади прийшли люди, яким, мабуть, за власною природою не можна було підступатися до державного керма. Під час війн за отримання більшої частки при розпаюванні державного майна де вже було турбуватися про стратегічні галузі держави.

Наслідки не забарилися. Престиж науки та освіти неухильно падав (лише в 1995 році намітилася не тільки стабілізація, а й незначне зростання кількості абітурієнтів до вищих навчальних закладів). З початку 90-х років з наукової та освітньої сфери розпочався з кожним роком зростаючий відтік кадрів. Здебільшого виїздили за кордон. Причому не лише на благополучний Захід, але і в Росію. Виїздили найбільш кваліфіковані та цікаві в науково-педагогічному плані люди. Потік цей вдалося загальмувати аж в самому кінці 90-х років. Проте за сухими статистичними даними не ясно було, чи то ситуацію з відтоком мізків вдалося стабілізувати, чи то виїздити вже просто не було кому. Та що вже тут казати, коли навіть офіційна державна установа – Національний інститут стратегічних досліджень – в одній зі своїх щорічних доповідей змушений був визнати, що попри наведені приклади “та суттєві позитивні зміни, що сталися у сфері освіти, ситуація далеко не безхмарна. У кожній з ланок системи освіти виникли непрості проблеми, породжені недостатнім фінансуванням, необхідністю структурної перебудови та змінами в освітніх пріоритетах”.

Але найбільш науковці та працівники вузівської сфери потерпали від суто прозаїчної причини – низької оплати праці. Погодьтесь, коли доцент із значним стажем праці отримує всього 350-360 гривень, тут вже не до якісного викладання. А скільки шкоди завдають пошуки підробіток та підчиток! Звідси й низький престиж освітянської та наукової діяльності серед молоді.

Щоправда декларативні заяви високих посадовців включно з Президентом про важливість для держави та суспільства науки й освіти лунали весь час існування незалежної України. В середині 90-х прийнято навіть Державну національну програму “Освіта” (“Україна XXI століття”), перед президентськими виборами 1999 року в піку одному з ведучих опонентів Леоніда Кучми Олександру Морозу спішно приймається стратегічна програма розвитку держави “Україна-2010”. Адже ж Мороз ще на початку 90-х пропонував прийняти на державному рівні таку всеохоплюючу програму розвитку України. Отже для замилювання громадського ока нашвидкоруч прийняли власну. В ній, до речі, було чітко сказано, що “інтенсивний розвиток економіки можливий лише за умови широкого використання результатів наукових розробок, зміни технологій практично в усіх сферах життєдіяльності суспільства”. Проте мало визнати. Ситуація з зарплатами продовжувала нагадувати відому криловську байку. “А воз и ныне там…”. Якщо на початок 90-х років середня зарплата доцента або наукового співробітника в еквіваленті дорівнювала 100 доларам, то в кінці десятиліття – 50-60. Для формування якісної, високоінтелектуальної молодої зміни таких коштів явно недостатньо.

Ситуація на краще змінилася за останні півроку. Оплата праці таки вийшла на старий рівень. Правда, не у науковців, але добре, що хоч у викладачів. І всі начебто повинні бути задоволені. Вузівці – підвищенням зарплати, громадськість – самим фактом піклування держави про освіту. Уряд… Ну в нього свої інтереси. Віктор Янукович сьогодні є найбільш вірогідним кандидатом на посаду президента від партії влади. Отже, підвищення зарплати – це ще й вдалий пропагандистський хід. Бачите, мовляв всі попередні прем’єри, включно з головним опонентом Януковича Віктором Ющенко, цим питанням не займалися, а от ми знайшли необхідні резерви.

Щоправда, широка громадськість, на жаль, не знає, за рахунок чого проходяться подібні підвищення. Мало хто знає, що практично відразу за підвищенням зарплати у вузи, зокрема дніпропетровські, прийшла вказівка почати скорочення викладацьких ставок. Тобто самих викладачів. Отаке-то піклування. “Не вмер Данило…”.

Поділитися: