Диктаторський Кодекс

04 грудня 2003 о 10:40 - 1124

Колись Леонід Данилович Кучма з приводу одного з періодів свого політичного життя сказав майже афористичну фразу. Звучить вона приблизно так: “Бывали более трудные времена, но более подлее я не помню”. Документ, про який піде мова, за своїм змістом теж відноситься до “времен более подлее”. Розмова йде про такий собі “Кодекс поведения…”, підготований для співробітників одного з наших університетів. Для якого саме – вказувати не будемо. По-перше, вуз є одним з найстаріших у місті. А по-друге, вищевказаний документ прийнятий явно по рекомендації або й під тиском діючої влади: чи то держадміністрації, чи то давно монополізованого есдеками об’єднаними Міністерства освіти та науки.

А от про зміст самого кодексу сказати варто. Варто хоча б тому, що він безпрецедентний не лише для демократичної держави, але й для часів існування так званої “імперії зла” – СРСР. А ще це наочний приклад того, до чого може зкотитись наше суспільство, якби опозиція вже декілька років не проводила запеклої боротьби проти наступу на громадянські права з боку діючої влади.

Зазвичай будь-який документ прийнято коментувати від початку. Але ми почнемо із заключних положень. Вже давно так повелось, що наші люди до будь-яких підзаконних актів та відомчих інструкцій ставляться абияк. Адже зі школи ми навчені, що верховним законом є Конституція. А дарма.

Ось згідно нашого кодексу: “Порушення правил… є підставою для застосування комплексу заходів громадянського впливу, передбачених чинним законодавством, зокрема Законом про працю. Ці питання має розглядати Дисциплінарна рада… Рішення Дисциплінарної ради є рекомендаційними для ректора”. Якими можуть бути ці рішення, думаю, ясно всім: включно до звільнення з роботи. До речі, Кодекс починає діяти вже від прийому на роботу. Якщо ти не виявиш згоди з положеннями цього документу, то це буде розглядатись “…керівництвом вузу як відмова працювати в даному колективі”. Не більше й не менше. І добро, якби покарання слідувало за порушення пунктів, що дійсно йдуть врозріз з усталеними моральними або юридичними нормами на зразок отримання хабарів або розголошення державної таємниці. Але справа в тому, що кодекс має й більш цікаві пункти.

Так, співробітник вузу не має права “використовувати службове становище у власних цілях, з метою задоволення приватного інтересу для себе особисто або для членів своєї родини, близьких родичів, друзів чи осіб та організацій, з якими він мав спільні ділові, політичні та інші зв’язки”. В принципі, загалом все це вірно, особливо все, що торкається власних чи ділових й корисних інтересів. А от що робити у випадку, коли, наприклад, лектор на лекції, тобто використовуючи своє службове становище, викаже перед студентами своє позитивне ставлення, скажімо, до якоїсь з опозиційних партій ?

Ви спитаєте, як же бути з базовими конституційними правами на свободу слова, політичних поглядів, на право їх вільного вираження? Ні, все нормально. “Працівники…, як і інші громадяни, користуючись своїм конституційним правом, можуть, звичайно, мати власні політичні погляди, думки, позицію, брати участь у суспільно-політичному житті регіону, країни, але… лише поза межами службових повноважень і в поза робочий час”. Правда, неясно, як це буде на практиці. Як викладачеві, який цікавиться політикою або, й того більше, є симпатиком тієї чи іншої партії, роздвоїти власну свідомість на службову та позаслужбову? А що робити, коли студенти попросять те чи інше теоретичне положення проілюструвати конкретним прикладом нашого сучасного суспільно-політичного життя, або коли ти оприлюднюєш свою власну думку перед колегами під час обідньої перерви?

Але ви не подумайте, працівників вузу під час виконання своїх посадових обов’язків зовсім не виключають з політики! Вірніше, трохи не виключають. Бо, з одного боку, “Працівник… повинен: утримуватися від участі в незаконних страйках, мітингах, демонстраціях, акціях громадянської непокори чи інших діях, що перешкоджають нормальному функціонуванню вищого навчального закладу, органів державної влади та управління, призводять до дестабілізації внутрішньовузівської й загальної суспільної атмосфери”. Тобто мова явно йде про заборону будь-якої підтримки дій опозиції. Бо лише вона влаштовує зараз “дестабілізуючі”, заборонені владою акції. Проте, з іншого боку, “працівник повинен: всіляко підтримувати честь і гідність України, Президента, Уряду, Верховної Ради, …рішуче виступати проти будь-яких спроб антиконституційної зміни існуючого в Україні державного і суспільного ладу, дій політичних сил чи окремих фізичних осіб, що загрожують стабільності й порядку в країні, регіоні або безпеці громадян”. Нехай би автори даних положень одночасно й написали б, як взагалі можна підтримати “честь і гідність” нинішнього керівника Уряду, в молодості відсидівшого за карні злочини, Віктора Януковича. До речі, взагалі, як вимога підтримувати його узгоджується з вимогою “брати участь у суспільно-політичному житті регіону” лише в позаслужбовий час. Адже вищезгаданий Віктор Янукович, крім того, що є керівником Уряду, ще й очолює горезвісну Партію Регіонів, тобто політичну структуру.

Соромно. Соромно, що документ подібного роду прийнято в такому значному культурному та інтелектуальному центрі як Дніпропетровськ. Соромно, що документ подібного роду приймається у вищому навчальному закладі, структурі, яка в самі “глухі” часи реакції була опорою вільної неупередженої думки. Соромно нарешті, що документ подібного роду приймається у державі, яка, хоча б формально, вважається демократичною, і керівники якої раз за разом твердять про свій демократичний вибір.

Поділитися: