Минуло 26 років з початку чорнобильської катастрофи та 70 років з початку Другої Світової Війни… І та, й інша трагедія знищила людський матеріал моєї країни досить вибірково, посилено інкубуючи і концентруючи на поверхні сірість… Особливо це видно зараз, через роки.
Мені, сину фронтовика, стрілка-радиста важкого бомбардувальника, який прожив усього 63 роки, промучившись від десятка дюралюмінієвих осколків в організмі, що весь час рухались, моторошно і прикро. Де ж ви всі (і ми всі!) були тоді, коли українські базари, підходи до кінотеатрів та стадіонів були забиті безногим, безруким, присмаленим у танках радянським інтернаціоналом переможців, що грали на гроші медалями в «цок» і з гуркотом переміщалися на дощечках за допомогою крадених у радянської влади 412-х підшипниках, які ніде не продавались?
Я їх, Героїв, запам’ятав з трирічного віку – ми зростом були однакові, з ними було весело, вони жили весело, гуртом – сім’ї від героїв вже втомилися – зайвий рот у ті роки був критичним. Коли я пішов до школи в 54-му, їх уже було за половину, а до кінця 50-х Героїв справжніх і очевидних не стало взагалі! 20 років країна-переможець Перемогу замовчувала, тому що залишки народу-переможця не відчували якістю свого життя зміну соціалізмів у вартості трудодня: і в окупації, і до і після звільнення від національного соціалізму соціалізмом інтернаціональним… Всілякі свободи існування переможці нацизму і народ-переможець у зміні соціалістичних режимів теж не відчували…
…Коли в нашому місті Дніпропетровську в кінці шістдесятих звели меморіал «Слави» та прикрасили проспекти, мене, як старосту студентської групи, викликали в деканат гірничого інституту, де вказали при якому бордюрному камені повинні стояти студенти моєї групи, тому що на відкриття меморіалу 9 травня приїде сам Генеральний секретар Леонід Брежнєв.
Було це напередодні. Увечері я вже був у Павлограді у батька, з пропозицією поїхати вранці до Дніпропетровська на святкування дня Перемоги, а можливо, і усміхнутися фронтовику Брежнєву, підполковнику з 18-ої армії. Батько строго відмовився, а коли я почав приставати, він зі сльозами на очах, пояснив, що це не справжні фронтовики, які святкують цей день. Справжнім в цей день боляче і радіти цій Перемозі нерозумно й соромно перед масою загиблих, а особливо, перед вимираючими інвалідами, які проживають в голоді і не в тих стандартах життя, що вони бачили в перемагаємій і частково переможеній Європі…
Разом з тим, кожен рік все більш помпезно святкувалася пам’ять Перемоги і все більша кількість орденоносних кітелів гордо долали ширину проспекту К.Маркса для покладанням квітів, щоправда, вже не біля меморіалу, а біля пам’ятника «Слави» – що не одне і теж! Серед маси орденоносців зустрічалися звичайно і дійсні фронтовики – світла їм пам’ять! Але я особисто впевнений, що у більшості – медалі та ордени – з базару, або з післявоєнної ювілейної тумбочки військкомату. В останньому випадку, нагорода не за здіяне, а за живучість в умовах соціалізму та наявність друзів у владі.
Роздача нагород за давно минулий час та події аморальна. Корисність таких нагород лише у демонстрації сили сьогоднішніх «лідерів», вони нагадують, що вони, підтримуючи подання на нагороду, ще вище, що вони є влада і між ними і Богом нікого немає!
…Або афганський радянсько-інтернаціональний борг. Та країна, що трупами і пораненнями моїх українців роздавала свої борги – навіть ховати учасників легально забороняла на всіх кладовищах СРСР. А незалежна Україна фінансує сьогодні бюджетом легенду-штаб афганців!
…У сусідньому кабінеті працює колишній майор-афганець. «Інтернаціональний борг» віддав афганському Гордезу через 56-у десантно-штурмову бригаду в 1983р. Привезли в Ташкент без пам’яті, прийшов до тями через тиждень, доліковувався 8 місяців у Львові, правий лікоть титановий, дали орден «Червоної зірки», а танк забрали трохи пізніше в білоруському лісі. Таких орденоносців кинули – кредитор інтеробов’язку (СРСР) програв усе і розвалився… Жодного знаку уваги до мого афганця у післяафганський час. І це на тлі добре організованого руху інтернаціоналістів!
Слово ж яке підступне: інтер – це всередину, а націоналізм – це єдиний народ, своя земля, своя мова і культура. Тобто, інтернаціоналізм – змішання зсередини народів, культур, приплив іммігрантів на державні посади і чужі лідери в своє начальство…
З радянської точки зору – з боку соціуму з адресою московського Садового Кільця – це прекрасно і правильно. Всіх інших адреса – не дім і не вулиця! І рухаються колонами, ностальгуючи за кольоровим зображенням чужого життя, побаченого одного разу через танкову щілину, брязкаючи медалями, тільки ті, які відібрані ідеологічно, тобто інтернаціональні бойові учасники тих безглуздих для України подій і знову в напрямку пільг, дерибану нашого українського бюджету. Проте аж ніяк не з бюджету російського правонаступництва від радянського правозлочинства… До всього ще й непобєдімую із Афганістану вигнали! Окупація не відбулася!
Може бути і слава Богу, що сьогодні серед кадастрових інтернаціоналістів мого знайомого Юрія Миколайовича Сороколіта і немає… Ну, брав участь, ну, старався, ну, не загинув, вибачте, перехворіло вже…
Хто мені дав право писати так про це «святе і сокровенне»? Я це право взяв сам, спостерігаючи за металоємністю кітелів повоєнних, згадуючи власною пам’яттю і очима покійного батька з підвищеною різкістю бачення, і, за аналогією, за металоємністю піджачків чорнобильських профі, про які я дійсно маю право судити сам.
ЯК ЦЕ БУЛО НАСПРАВДІ
…У 1986р. 10 травня я був викликаний до Держкомвинаходів СРСР де отримав по загривку за те, що я, як автор способу великотоннажного захоронення радіоактивних відходів не доношу Урядової комісії ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС своє технічне рішення. Зі слів голови Держкомвинаходів та директора ВНДІДПЕ, це єдиний винахід, відмітною ознакою якого є великотоннажність.
Я пояснив, що позитивного рішення по цій заявці, з пріоритетом ще 1983 року, я не отримав, бо на контрольній раді у відділі загальної фізики мені популярно роз’яснили, що я «…винайшов дурість типу: супертанкер для транспортування мармеладу». І що навіть при наявності характерних ознак новизни, авторське свідоцтво на винахід мені не видається, тому що немає практичного застосування цієї ідеї, точніше дурниці, тому що проблема в принципі не може бути великотоннажною…
Того ж дня 10 травня 1986, через 2 години, мені було видано позитивне рішення на винахід, а через добу я був у Києві, у приймальні академіка Походня, який очолював штаб ЛНА на ЧАЕС з фізичних проблем. Потім – Вчена Рада в академічному геологічному інституті у майбутнього академіка В.І. Лялько, потім – нарада у Міністра геології Гавриленко і у Яковлева О. М.
Пізніше, 3 липня 1986р. я доповів свою пропозицію Вченій Раді інституту, погодивши до цього її з фахівцями з ЛНА. Остання постановила: нікуди Швидька П. не відряджувати, почекати закінчення літніх канікул інститутських вчених, створити у вересні свій штаб ліквідації за аналогією з уже створеним на той час штабом в Дніпропетровському сільськогосподарському інституті. Мотивування одне – у нас є всі спеціалісти і навіть гідрогеологи свої. Самі вивчимо і самі запропонуємо технологію ліквідації усіх наслідків…
Це і створило потребу самовільного проникнення в чорнобильську зону, в Урядову комісію до Ведерникова Г.Г., в представництво інституту атомної енергетики ім. Курчатова до А.А.Тутнова. Скрізь я доповів і отримав письмові погодження мого бачення на великотоннажне поховання «рудого лісу» (а.с. № 1426295).
На виході з двоповерхівки Урядової комісії був затриманий співробітником КДБ СРСР унаслідок самовільного проникнення в зону, відсутності відрядження і форми допуску… Пильність майора і блискавичність упіймання пояснювалася просто – я був єдиним у всій 30-ти кілометровій зоні не в білій спецодязі. Отримати її я тоді не зміг – її видавали в обмін на посвідчення про відрядження, у видачі якого в інституті мені було відмовлено голосуванням Великої Вченої Ради!
Це і створило умови майору отримання позачергового звання! Виручив мене випадково підійшовший Гуренко С.І. – заступник голови Ради Міністрів УРСР, перед яким я щорічно звітував як керівник галузевої лабораторії Мінчормету УРСР при Дніпропетровському гірничому…
На моє прохання особистого працевлаштування в ліквідацію наслідків він мене запропонував керівнику штабу ЛНА ЧАЕС, майбутньому Герою Соцпраці, видатній особистості Самойленку Юрію Миколайовичу.
Так мене звела доля з проблемами епіцентру Чорнобильської катастрофи та з командою Самойленко Ю.М., кожен з яких був незамінний як творча особистість в тих аварійних умовах. Було сказано відкрито, що цей штаб на відміну від інших – команда смертників з добровольців – всі до єдиного. Мета цього штабу – максимально мінімізувати колективну дозу опромінення ліквідаторів, використовуючи робототехніку та розробка оптимальної за дознагрузкою технології дезактивації покрівель шириною всього 24 метри та довжиною 72 м між IV підірваним і III енергоблоками (Е/бл) ЧАЕС. Радіопозивний мій був 216-й, у нач.штаба Юрія Миколайовича – 201-й.
Особисто я зробив, придумав, розробив, вирішив і щодня, при цьому, по 12 годин безпосередньо брав участь в ліквідації наслідків аварії, в хронологічній послідовності.
1. Разом із трьома співробітниками Дніпропетровського сільгоспінституту впровадив пристрій дезактивації внутрішніх поверхонь будівель використовуючи енергію твердого ракетного палива на розпилі дезрозчину (вітчизняний – родез та французький бути раль) замість ручної помпи. Особисто дезактивував СРТВ і коридор до ВСРО липень-серпень 1986г. Пристрій розроблений не мною, а фізиками з агроінституту.
Щодня, після роботи, по 5-10 годин безоплатно займалися монтажем крана «Демаг» в частині навісного телеобладнання. Кран монтувався в 300 метрах від розвалу IV Е/бл на поляні рижого лісу.
2. Вперше вивів першу делегація кіношників і кореспондентів (ЗМІ) на дах спільного приміщення між 4 і 3 Е/бл. на зону «Л» і в 7001-ше приміщення 5 вересня 1986р. До цього ЗМІ в епіцентр Зони не допускалися «Центром»… Пройшли швидко по радіоактивним полям потужністю до 50 р/час. Побачивши, що члени бояться підійти до розвалу 4-го енергоблоку з 7001-го приміщення, змушений був підійти без них і попісати з висоти 38 метрів на перевернуту кришку «єлену» підірваного реактора. Струмінь не долетіла, випарувалася, але члени осміліли, розвеселилися, підбігли і почали знімати і його, і розвал реактора в тому числі.
Всі три студійні телекамери ввечері були відібрані на пункті санітарної обробки ПуСО «Дитятки» при виїзді – вони були безнадійно забруднені радіоактивним пилом і дезактивації не підлягали… Після цього випадку телекамери містилися в поліетилен…
3. Особисто і щодня з 4 вересня по 1 листопада 1986р. експлуатував роботи на гусеничному шассі ленінградського «Трансмаш» на зоні «Н» (над розвалом 4-го Е/бл) (вересень, 1986р.) і колісні роботи «місяцеходи» НВО «Робототехніка». Неодноразово і щодня вибігав на покрівлю вириваючи кабель управління з завалу масивом активної зони реактора або будівельне сміття з гусениць, включаючи і рвані ТВЕЛьні трубки.
…11 вересня побачив завислий вертоліт МІ-8 над кутом третього Е/бл, фал якого зачепився кількома витками за громовідвід… Відмітка 57 метрів, внизу обрив – майданчик відстою міксерів бетоновозів і АБК-2. Обломивши нігті я розкрутив дуже жорсткий фал на кінці якого була прикріплена «промокашка» НІКІМПТа з приклеївшимися до неї шматками графіту і опроміненого ядерного палива. Сім разів нависав над прірвою 57 м, маючи під ногами 70 рентген/годину, тримаючись однією рукою за громовідвід, а іншою розмотуючи фал. Вертолітники не бачили громовідводу, бо він проектується зверху в точку і ненавмисно намотали на нього фал, утримуючи вертоліт над «промокашкою», поки її чіпляли до фалу. Отримав за це першу догану, бо вліз в чужу роботу і отримав «чужу» дозу радіоактивного навантаження… Було прикро, розуміючи що «рятувальників вертольотів» на станції все одно немає. Всього доган було аж дві…
4. Особисто організовував і особисто брав участь спільно з резервістами у вирубці плям м’якої покрівлі на покрівлі ВСРО в тих місцях, де активність дорівнювала більше 200 р/год. Плями радіації на покрівлі більше 200 р/год не давали можливості експлуатувати кран «УПАК», який був конче потрібний при підготовці до запуску Е/бл № 3. Кран переміщувався поверхом нижче під покрівлею ВСРО, в 3-х метрах від кровлі до голови кранівника. Роботи проводилися двічі у вересні 1986р. – пролітаючи над розвалом вертольоти забруднювали покрівлю ВСРО пилом, видутим з розвалу Е/бл № 4 – майбутнього саркофага, що і створювало плями з активністю понад 200 р/год.
5. Особисто розробив і впровадив безлюдну дезактивацію покрівель приміщень спільної експлуатації Е/бл № 4 та № 3 за допомогою шахтних скреперних лебідок – чим я щиро пишаюся! У впровадженні брали участь шахтарі-добровольці з шахт Кривбасу, три бригади по 6 чоловік. Кожен з них зробив цією механізацією як 200 осіб, вирубуючих радіоактивну м’яку покрівлю вручну. У розрахунках і монтажі допомагав професор Лепін Георгій Федорович – елітний вчений, безпартійний та безробітний, на той час, громадянин Білорусії і Саверський Сергій Юрійович зі Свердловського політеху, який помер в 2011, радіопозивний – 217, світла йому пам’ять.
З останнім в кінці листопада 1986 ми вдвох відпрацювали в площині вісі[1] №39, в 25 метрах від геометричного епіцентру (вісь № 47) по дві зміни по 36 (!) годин кожна. За особистим розпорядженням аварійного директора ЧАЕС Поздишева Е.А. нам (штабу Самойленка Ю.М.) табелірувалось, як виняток, серед усіх ліквідаторів в особо шкідливих умовах праці (ОВУТ) по 12 год., табеля збереглися, як доказ. Реалізовувалася моя ідея – встановити шахтну скреперну лебідку ЛС-55 (55кВт) двома поверхами нижче покрівель всередині 6003-го приміщення, сховавши таким чином від опромінення скрепериста, а скребок залишити на покрівлі, керуючи ним через телемонітори тросами, виведеними на дах через систему блочків.
У світлий час доби з нами працювали відбійними молотками солдати-резервісти по 10-15 хвилин по 3 людини одночасно з допустимим аварійним навантаженням від 0,4 до 1,5 рентгена (бер), а вночі ми залишалися вдвох – закріплювали блочки в прорубаних отворах і на периметрі очищаємих зон. На нас були дозиметри без таблеток – наша доза зовнішнього опромінення регулювалася лише Богом, славімо його!
Отриманий радіоактивний опік із зовнішнього боку підошви розміром 0,7 см2 – зажив аж в січні 1987р. З тих пір при виході на покрівлі в черевики закладав свинцеву вустілку.
Було приємно відчувати на собі «шипіння через очі» трьох-чотирьох груп професійних «тричі дорогих» столичних робототехніків СРСР, які все життя отримували зарплату і гіпотетично готувалися за щитом секретності средмашу до ядерних аварій, а на перевірку в готовому вигляді нічого не виявилося ні в средмаші, ні в науковому центрі громадянської оборони! Крім людей радянських, які плодилися і завжди були готові виконати «…особливо важливе Урядове завдання, добровільно увійшовши до групи ризику…», – роботи під кличками: «Федя», «Білоярська корова», «СТР» (місяцехід), MF-2; MF-3 (ФРН), самохідний дозиметр на 3-х колесах і роботьонок МВТУ ім. Баумана, всі разом і кожен в окремо – технічна нікчемність, придумана похапцем на паркеті… Доопрацьовувати мало сенс тільки бауманський робот на гусеничному ходу, але й він загинув, впавши з вертолітного фала на кабіну міксера-бетоновоза, що стояв на майданчику відстою біля АБК-2. Щоправда дрімавшого в кабіні переляканого водія спіймали аж метрів за 200…
Основний недолік робототехніки – мала зчіпна вага, а електроніка з оптикою, чутливі та незахищені до жорсткого радіаційного випромінювання. Кварц перетворювався в моріон. Акумулятори гинули на 3-4 добі…
Імпортні роботи «сліпли» ще швидше – цейсівська, високоякісна оптика телемоніторів темніла набагато швидше, ніж наша з автовокзалу з «пляшкового» скла… Ну і про потужність: найпотужніший з наших роботів мав ходову частину потужністю 1,5 кВт! А запропонована мною, як приклад, шахтарська альтернатива – 55 кВт переданих тросами діаметром 18 мм шкребку масою 300 кг і змушують його рухатися зі швидкістю до 2,2 м/с, зрізуючи все на своєму шляху і, практично, без переопромінення оператора, і без усяких мікросхем і нанотехнологій…
6. 12 жовтня 1986 г з двома колегами-дозиметристами нашого штабу на Чорнобильскому острові завантажили в контейнер 70 кг листового свинцю, а всередину «гнізда» металургійними щипцями поклали шматок ТВЕЛу довжиною ≈ 90 см, що випромінював 4 тис.р/год на відстані 1,5 метра. ТВЕЛ впав на острів з гусениць робота ЦНДІРТК, якого вертольотом доставляли на ремонт, на 10-му км від реактора, недалеко від експлуатованої в 86-му році їдальні Чорнобильської ремонтної бази річфлоту. Виявлено це джерело випромінення було випадково…
…Коли контейнер з цим шматочком ТВЕЛа автокраном з освинцьованою кабіною поставили на автоплатформу на дальній від стандартної кабіни водія край (квадрат відстані – кращий захист від любого випромінювання крім нейтронного), а біля кабіни поклали ще три стінки з фундаментних бетонних блоків (біозахист!), то водій відмовився підходити до свого КрАЗу. «Сідай поруч – тоді поїдемо», – довелося їхати зі швидкістю 40 км/ч, 18 км до споруджуваного саркофагу, де краном № 21 «ДЕМАГ» наш контейнер був перекинутий через каскадну стіну в об’єкт «Укриття».
7. Особисто експлуатував роботи: колісні-місяцеходи, як з акумуляторами так і, пізніше, на кабелеукладальниках. Повірте, що за робóту, яку виконували рóботи на ЛНА ЧАЕС, супроводжуючий роботизовану технологію персонал отримував в десятки разів більшу колективну дозу опромінення, ніж якщо б цю ж роботу виконати вручну, лопатою, але, при цьому, набагато швидше, ніж чогось особисто відчепити, приварити, витягнути або перекинути щось біля рóбота. Всі рóботи, які застосовуються на дахах ЧАЕС, були напрочуд «сирими» і недоробленими.
8. Запропонував і впровадив водомет для зрізання м’якої покрівлі разом з шматочками графіту і палива зон «Л», «М», «Н». На жаль, на дах був доставлений інститутом НДКІМТ водомет пожежний, морський замість замовленого шахтного бранзбойту для різання вугілля в шахтах при гідровидобутку.
Робота була небезпечна тим, що надмірно велика кількість води з гідромонітора падала з покрівлі в розвал активної зони реактора, де вона могла, будучи сповільнювачем швидких нейтронів, викликати невеличку ланцюгову реакцію серед вільно лежачих мас урану із збагаченням до 5% по U-235.
Можливість – чисто теоретична, але фізики-ядерники з різних причин у перший день гідромийки кровель на об’єкті не з’являлися… Експлуатували гідромонітор дистанційно удвох із загиблим Сергієм Дєдовим з Дісногорську, позивний 207. Вічна пам’ять.
…Особисто відчіплював на кровлі зони «К» гідромонітор від фала вертольота, з’єднував силовий кабель і роз’єми управління, комутував гідромонітор індійськими пожежним шлангами спільно з Кравченком Ю.В., Швидченко С.Н. (співробітники ДГІ). Чотири рази виходив на зону «К», залазив на гідромонітор, де намагався поєднати роз’єми «ШР». На відстані двох метрів від мене лежав на зоні «М» шматок ядерної збірки, впаяної ще в ніч з 26 на 27 квітня в м’яку покрівлю з десятком ТВЕЛів, що стирчали зміями з 100 мм цирконієвої труби. Найсильніший запах озону, дурманячий, як наркомана куриво травички.
Між іншим, виходячи до 5 разів на день на покрівлі «Л», «М» або «Н», дивуючись особистому нахабству і нікому не видному героїзму, вже після отриманих понад 100 рентген (БЕР), стверджую, що з’явилася потужна тяга в особливо брудні місця з надвисокими ПЕДами[2]. Доба-дві без опромінення – депресія… У цьому пізніше зізнавалися і мої колеги.
В результаті сумарна виписка з книги обліку виходів і перебування в III-й зоні небезпеки, в епіцентрі аварії, перевищила 1500 годин. Це ті зони, з тими ПЕДами, де дозволялася експлуатація резервіста всього один раз на один вихід за все його життя, час перебування вимірювався в хвилинах, а отримана аварійна доза за одиничний вихід обмежувалася 25 БЕРами (діяли з 15 вересня по 5 жовтня 1986). Пізніше, через 2 роки, влада поміняла нумерацію зон: третя стала першою… Творчі прийоми кормчих розвинутого соціалізму заплутувати минуле!
За 1986 р. мене відзначено 12 грамотами, в тому числі двома Урядової комісії. А через багато років була передана грамота від Облдержадміністратора пана Єханурова і орден «За мужність» ІІІ ступеня 28 квітня 2007 року, до 20-річної дати аварії.
Якби без девальвації в часі – це нормально. Але я ж пам’ятаю три подання до інституту, на мене заповнених Урядовою комісією, до більш високих нагород і, головне, більш своєчасних.
Я ж пам’ятаю і обласну газету «Зоря», яка двічі виходила в 1986 році й третій раз в 1988р., де з першого абзацу до останнього йшов перелік сотень прізвищ земляків-учасників, нагороджених орденами і медалями, за участь в ЛНА надісланих у Чорнобиль з нашої області… Забув, правда, що я тоді відчував і як пояснював своїм дітям свій старт та свою багаторічну (4,7 року) участь у тій ліквідації…
9. 1 жовтня 1986 року брав участь, один з дванадцяти осіб почесного супроводу трьох колег, які полізли на вентиляційну трубу, у місії підйому червоного прапора з нагоди закінчення першого етапу дезактивації кровель. Тоді вже скинули з кровель вручну понад 70% за масою високоактивних фрагментів підірваного реактора РБМК № 4 «Чорнобильської АЕС ім. Леніна, що працює на комунізм».
В цей день, зрізаний у травні після аварії, цей напис на даху АБК-1 був знову приведений у вертикальне положення і знову приварений, як виявилося, знову – тимчасово. Наші успіхи ми відзначили прапором на висоті 144 метри, а станціонники, запустивши в цей же день 1-й Е/бл – відновили приведений напис на АБК-1!
І ВСІ, І ВСЕ було дуже вистраждане і було дуже щиро …
10. Вилетівший з корпусу реактора масив активної зони, рикошетом від підлетівшої кришки реактора масою 4,5 тис.тонн, впав на три майданчика «Л», «Н» і «М», кожний з яких розміром 24 на 24 метра але на різних відмітках: 68, 72 і 58 метрів, відповідно. Цей масив складався в основному з цілих та подрібнених блоків графіту кладки активної зони, труб ядерних збірок і ТВЕЛьних трубок з опроміненим паливом та будівельного сміття.
Видалити цей навал робототехнікою з бульдозерним лопатами, – шляхом зіштовхування його назад, за вертикальну площину вісі № 40, в простір саркофагу, – було неможливо через пожежний оконтуруючий контур усіх покрівель АЕС сухотруб діаметром 219 мм. Крім того, сухотруб був піднятий і міцно закріплений на бетонних плитах товщиною 300 мм, розміром в плані 400х400мм, через кожні 4 метри, що не дозволяло робототехніці здолати його.
Була пропозиція прапорщика з Кривого Рогу: розстріляти сухотруб розривними кулями. Брався за це, як завжди, сам автор – він був армійським чемпіоном зі стрільби.
Ця пропозиція була відхилена, тому що постріли на даху могли вразити осколками канати трьох дуже дорогих кранів «Демаг», які працювали цілодобово і оточували будівельний майданчик «Укриття».
Я запропонував кумулятивне різання сухотрубів подовженим кумулятивним зарядом (ПКЗ) плакірованним міддю і, знаючи, що цією технологією краще за всіх володіє спецпідрозділ інституту зварювання ім. Патона, звернувся до представника АН УРСР у чорнобильській зоні т. Діденко (вересень 1986 р.)…
Реалізацію була заборонено особисто Б. Е. Щербиною. Керівники високого рангу дивилися ширше, і вибухи на дахах ЧАЕС, невидимі знизу, могли підняти паніку в Європі балаканиною дембелів-резервістів в електричках домашнього напряму.
Наявність цих сухотрубів в кінцевому підсумку нейтралізувало працездатність всієї робототехніки, що і призвело до рукопашної великотоннажної «дезактивації» покрівель від високоактивних фрагментів підірваного реактора шляхом переміщення їх лопатами і металургійним щипцями за сухотруб у простір майбутнього об’єкта «Укриття».
Реалізацію кумулятивного різання сухотрубу вісі № 40 дозволили аж у грудні 1986 р. Здійснив її особисто Л. Волгін – керівник СКТБ інституту зварювання ім. Патона разом зі своїм водієм.
Більше 5 тис. молодих людей, відібраних за критеріями: вік від 35 до 40 років, обов’язкова наявність сім’ї з одним, але не більше 2-х дітей, – були переопромінені до і понад 25 БЕР разовим виходом, – не чим-небудь, а наявністю у вересні заборони з руйнування сухотруба кумулятивними вибухами! А без ліквідації сухотрубу іншого виходу в 1986 р. просто не було.
Крім того, були замовлені Львівському пожежному училищу 30 курсантів для зачистки шести майданчиків на вентиляційній трубі, яка обслуговувала 4-й і 3-й енергоблоки. Вона стоїть на зоні «М» на позначці +72 м і сама заввишки 72 метри, а вісь її зміщена щодо епіцентру розвалу всього на 54 метра.
Літом 1986 р., коли дивишся на розвал реактора РБМК-1000 з 7001 приміщення, то не можеш навести різкість зору… Перший раз, бачачи цей циклопічний розвал, бере жах від арматури, труб, сміття і все ворушиться!!!
Міраж пояснюється, звичайно, не радіацією, а тепловим градієнтом повітря з різним коефіцієнтом оптичного злому в атмосфері. Але розумієш це пізніше і то, за умови, що пощастило зі шкільним вчителем фізики…
Простих резервістів запускати на таку висоту над розвалом було лячно. Крім того, головний захист від переопромінення – це тільки швидкість виконання завдання, швидкість підходу і відходу, тобто швидкість лазіння по трубі – через що і були покликані пожежники. Свинцева білизна та тюбетейки тут не допомагали, а шкодили своєю масою, уповільнюючи рух виконавця.
Зі Львова приїхали молоді курсанти 20-30 років, усі майстри спорту різних видів, у тому числі і прикладних. Цвіт нації!
Самойленко Ю. М. влаштував скандал супроводжуючому… Виявилося, що ректорат не зміг відбитися від масового агресивного патріотизму-націоналізму. Знову вперед йдуть не всі громадяни, і навіть не ті, кого можна було б «використати» в інтересах всіх, а йдуть ті, які повинні бути недоторканими і по совісті, і навіть за чинною інструкцією, затвердженою усіма інстанціями на термін до 5 жовтня 1986 р., – з разовою аварійної дозою до 25 БЕР!
…Сьогодні ж хочу звернутися до всіх учасників ЛНА на Чорнобильській АЕС: якщо Ви йшли на ЛНА добровільно – не скигліть! Якщо Вас зловив воєнком і відвантажив в Зону – вважайте, що за все заплачено предоплатою, ще в 1917-му, пострілом «Аврори» – не грабуйте сьогоднішній робочий клас і селян – вони основа бюджету.
Коли я бачу ліквідаторів в п’яному вигляді на щорічному «церковному туризмі» на 26 квітня, коли чую голоси, що за сьогоднішню владу вони ніколи не пішли б на ЛНА, то я щиро хочу ВАС всіх образити – ВИ ж і не були ніколи добровольцями, нікуди ви не ходили – вас везли, ви – реєстровані резервісти військоматівських облікових карток на прийнятій присязі!
Не вигадуйте – світ ВИ не рятували і нічого не гасили! Ми всі разом у чомусь страшному і гидкому брали участь і були ми всі використані втемну. Нічого б з людською популяцією не стало б, якби до ліквідації наслідків підійшли через декілька років з виваженими рішеннями та технологіями, з фахівцями, а не з резервістами, які більшу користь зроблять на роботі, вдома…
Коли 18 лютого 1987р. вперше зволили відвідати зону самі Горбачов та Щербицький, то не вас виставляли потриматися за гудзик Генсека і поцікавитися майбутнім Зони чи Країни, а вони привезли з собою статистів, переодягнених у нові і чистеньки спецівки ліквідаторів. Кортеж урядових членовозів об’їхав на трасі «засідки» ліквідаторщиків і співробітників ЧАЕС – цей масив громадян завжди був незрозумілий «крємльовскАй прАпіске».
11. Далі, спасибі аварії, голова профкому ЧАЕС Березін В. А. 4 листопада 1986 р. дав по дві путівки бажаючим відпочити в Хості, в санаторії «Хвиля», на 24 дні безкоштовно!
Мій відпочинок – перший раз за 39 років життя. Одну відпустку в інституті я, щоправда, використував – 9 днів в с. Орлівщина в профспілковому брезентовому наметі армійського дизайну інститутського табору зі всією родиною у 1981 р.
Весь 22-річний стаж «науково-технічної революції» на той час був у мене без відпусток і відгулів…
Через тиждень «рай» перебування в Сочі з чорнобильськими братами-«фронтовиками», та ще й з дружинами, але з дефіцитом озону в атмосфері і російського мату, швидко скінчився викликом покійного нині Кулекіна В.С. з Волгограду. Новим керівником штабу, за підписом голови Урядової комісії Ведерникова Г. Г. у вигляді урядової телеграми на адресу головлікаря санаторію «Волна», зачитанням тексту і попередженням про зняття з постачання на завтра трьох сімей-ліквідаторів, і моєї в тому числі, по причині – «…прибути негайно на Чорнобильську АЕС у розпорядження Урядової комісії!». Урядова телеграма збереглася, рішення № 321 Урядової комісії від 25 листопаду 1986 р. – теж…
Об’єктивності заради і від душі – спасибі радянським профспілкам за тижневе перебування в санаторії «Хвиля» – і після аварії, за 25 років, жодного разу мені не вдалося отримати жодної путівки навіть до Моршина чи Трускавця через «Союз Чорнобиль».
Їжджу, щоправда, щорічно за більш ніж 100% оплату, підтримуючи свої «героїчні» тельбухи кваліфікацією заслуженого лікаря України Четайкіної Любові Миколаївни з санаторію ДП «Моршинський». Зичу їй здоров’я та наснаги!
…14 грудня 1986 р. почався другий етап дезактивації покрівлі кумулятивною різкою сухотруба та впровадження скреперної безлюдної дезактивації кровель, в якому я теж приймав участь. Керував штабом ЛНА Кулекін В.С.
12. 1988 рік – для мене особисто – новий об’єкт – машзал, 7-й і 8-й турбогенератори, що відносились до аварійного 4 Е/бл. Тут графіт і паливні збірки, проваливши покрівлю, лежали й на турбогенераторах, і на грунті з 26 квітня… Не планувалася дезактивація цієї частини машзалу– її відгородили у 1986 році від 6-ї і 5-ї турбіни третього Е/бл суцільною стіною, а провал в даху над 7-м турбогенератором накрили профільованим металом з опорою на південну стіну 4-го енергоблоку і на спецопори із зовнішнього південного боку машзалу (вісі 45-49).
В цей час в Країні Рад зібралися світові християнські лідери святкувати 1.000-річчя Хрещення Русі. І, як завжди, забули, що тоді – 1.000 років тому – і Москви не було, і Росії не було, а було село Кочкіно і жили в ньому вепси, і що хрещення було не в Яузі, а в Дніпрі, в Києві, але з’їзд кліриків проводили таки в Москві.
І, можливо, з причини історичних спотворень процесу Хрещення Русі (а Бог все бачить!), а, може, й з причини втрати стійкості, – внутрішньої стіни машзалу, остання, почала зміщуватися всередину машзалу, погрожуючи тим, що нова післяаварійна покрівля впаде, а в атмосферу піднімуться радіонукліди, погрожуючи як світовим гостям, так і мешканцям України.
На засіданні урядової комісії всі, хто володів «секретними», на той час, технічними рішеннями переміщення великотоннажних радіоактивних елементів реактора в полях до десяти тисяч рентген і мав право приймати рішення, прийшли до висновку, що про спеціалізовану робототехніку слід забути, а застосувати необхідно шахтарську технологію, запропоновану автором – а раптом вийде!
Необхідно було розчистити від високоактивних фрагментів реактора майданчик шириною лише 20 метрів впоперек машзалу в районі 7-ї турбіни. На цьому зачищеному майданчику силами резервістів вже можна буде звести конфорсную стіну перпендикулярно стіні, яка втратила стійкість, щоб зупинити її рух і зберегти її як опору аварійній покрівлі машзалу над провалом в стелі.
Завдання ускладнювалась тим, що 25-БЕРні допустимі аварійні навантаження на ліквідатора за разовий вихід були вже заборонені… Піднялася тріскотня дрібненьких людців про покарання розробників, підписантів і реалізаторів Інструкції – «…жорстоко маленькіє судять больших з повінною головою»!
Керівною конституційною роллю, нагадую, тоді узаконено хизувалася КПРС і більшість з 18-ти мільйонів її членців… Московське керівництво і тут знайшло відповідальне рішення!
Рішення просте – привезли з Узбекистану резервістів, зібраних з кишлаків, вибираючи тих, хто не знає загальнодоступного язика. Ці бідні хлопці, відчуваючи небезпеку, роботу виконували стоїчно. А головне, з точки зору головних організаторів ЛНА, – ці виконавці нічого і ніде не зможуть розповісти…
Істинно: немає фортець, які б не здавалися справжнім більшовикам! Я розумію, що узбек взимку 1988 р. теж мав конституційне право отримати дозове навантаження в 25 БЕР/вихід, як і українець літом 1986-го, але, чесно зізнаюся, що не все в порядку з моєю совістю в цьому епізоді…
Узбекові записувалося до 1,5 БЕРа в день. Більше не можна. Керував роботами Кокін Е. А.
Злочинність використання узбеків в 1988 р. в машзалі була в тому, що згадана Інструкція вже була анульована в жовтні 1986-го, на наступний же день, коли всі до єдиної вільнолежачі високоактивні радіоактивні окремості з дахів були вже скинуті вручну в простір аварійного блоку, а особливо брудні зони були підметені, помиті гідромонітором і залиті спеціальним клеєм з вертольота, для виключення аерозольного пилення…
Клей і технологію розробив і впровадив особисто ст. лаборант Володимир Чуприн, киянин, студент-заочник, без співавторства маститих тричі дорогих радянських вчених свого хімічного академічного Київського інституту.
Помер в 1993 році, світла пам’ять! Був особистістю серед громадян. Позивний – 204.
Конфорсна стіна після зачистки від РАВ була зведена вчасно і, надіюсь, що без переопромінення виконавців, тому що площадка була сумлінно зачищена криворізькими скреперистами шахтної лебідкою «ЛС-55». Були засунуті в бік до «ТГ-8» високоактивні РАВ, зірвано разом з пластикатом з підлог все, що заважало зведення підпірної стіни.
Маючи свій особистий (неврахований) дозиметр, працюючи нарівні з криворізькими скреперистами, за 8 днів отримав всього 22 БЕРа, що на 17 БЕР більше офіційної облікованої дози дозиметричним контролем. Загалом на січень 1987 р. в управлінні дозиметричного контролю за мною значиться 219 рентген. А пропрацював я після цього в Зоні у м. Прип’ять ще 4 роки, проживаючи у м. Чорнобиль, на вул. Сов’єтскій, а один місяць – у Прип’яті, в гуртожитку ПО «Спецатом», де я на той час працював.
Цікаво – стіна таки відійде і кровля таки впаде, але аж через 25 років – в рік 1.025-річчя Хрещення Русі, 12 лютого 2013 року… Кореляція з ювілеями Хрещення?
З кінця лютого 1987р. по початок травня лежав у клініці № 6 у Москві. Поклала мене туди невідома мені лікар Кузнєцова з Києва на підставі побаченої дози переопромінення в архіві Управління дозиметричного контролю. Лікували найкращі лікарі СРСР: Комарова і Гусєва Ангеліна Костянтинівна. Дай Бог їм щастя і здоров’я!
…З лікарняної бібліотеки серед лежачих бродила брошурка англійських орнітологів про життя горобчиних. Пам’ятаю, що за нею була черга на прочитання. Думаю, що всім подобалося те місце, де за допомогою швидкісної кінокамери показувалося, що хижак, пікіруючи на конкретну пташку в зграї – завжди відлітає з іншою жертвою. Саме інша пташка, бачачи шуліку з уже висунутими кігтями, кидає своє тіло в них, жертвуючи собою. Виявляється, за її осиротілими пташенятами потім зграя доглядає колективно. Факт і те, що тільки з цього гнізда виростають бійці (якщо виростають!) – охоронці зграї, які заплановано жертвують собою…
Все з теорії, як і у людей, – дитя буфетниці облвиконкому ніколи не буде поранене в бою і завжди буде «зайвим» при наборі на ліквідацію наслідків… Але воно завжди буде «учасником» будь-якої пільгової події з максимальним використанням цих пільг за усих… А от серед горобців так не буває.
…14 квітня 1987 на день мого 40-річчя до мене – лежачого в лікарні № 6 3-го Головного Управління – пустили дружину. Вона побачила в сусідній палаті й три дні забезпечувала газетами, кефіром двох хворих супергероїв – Марка Давидовича та Юрія Татара. Останні перенесли по десятку операцій ампутації своїх кінцівок, уражених гангреною, як функцією переопромінення у далекому минулому. Перший, молодий фахівець, брав участь у ліквідації прориву води першого контуру реактора першої ядерної аварії на доробку плутонію. За страхувальну мотузку його тримав особисто самий відповідальний виконавець ядерного циклу СРСР товариш Берія Л.П… Мужній «есесерістий» громадянин – зі слів Марка Давидовича.
Коли на день-два у 1986 році приїжджав на ЧАЕС Рижков М. І., то він привозив з Москви свого кухаря, зі своєю курятиною і оселедцем. Достовірно знаю, сам бачив і куштував, – каюсь, – на другому поверсі АБК-1 у директорській їдальні, де усього 12 посадочних місць. Тисячі людей їли під дійсно пильним і результативним дозиметричним контролем, але як треба себе любити, щоби, будучи лідером імперії, їздити зі своєю куркою!
Другий, Ю. Татар, чергуючи біля рівня важкої води в технологічному процесі заводу «А», надливав черпаком частину продукту з розчиненим плутонієм в скляну посудину для відправки на завод «В» для отримання металевого плутонію, пройшов між посудиною і основною ємністю. А ось тіло цього патріота складалося, в основному, з води. А вона ж є сповільнювачем швидких нейтронів в його тілі, яке стало епіцентром, викликала мимовільну ланцюгову ядерну реакцію між правим і лівим скляними судинами, які миттєво розвалилися – ядерним вибухом!
Всю решту життя йому багаторазовими малими операціями ампутували кінцівки – в 1987 р. була при ньому одна рука з двома пальцями… І він самостійно керував спеціально переобладнаним «Жигулем» (з його слів).
Це – істинні Герої ядерного щита, це особистості!
Моя дружина, перебуваючи з Марком та Юрієм 15-17 квітня 1987 р., надивилася і наслухалася, й спрогнозувала жіночою дурістю мою найближчу перспективу…
13 серпня 1987 р. вона померла з діагнозом рак шлунка, IV ступінь – ні разу не наблизившись до чорнобильського реактора, отримавши стрес від примірки свого чоловіка до «чужих трун»…
Коли повернувся додому 8 травня, діти мені розповіли, що мама після Москви постійно плаче ночами.
Тривалий стрес привів до раку… А якщо б її не пустили в порядку винятку в закриту лікарню № 6, можливо, все було б по-іншому!
13. 10 січня 1987 я разом із дев’ятьма криворізькими скреперистами знаходився в 6003 приміщенні в очікуванні станційного електрика, який повинен був переключити нашу лебідку на інші шини. Во 11-й подзвонили з військового штабу опергрупи особливої зони (ОГОЗ) підполковнику Бичкову, закріпленому за нами для зв’язку з штабом ОГОЗ, і через нього наказали – всім залишити об’єкт. Він і я знали, що до нас вже з годину, як вийшов станційний електрик.
Вирішили не виконувати наказ, а дочекатися, бо він не знатиме, що робити. Телефонували вдруге, втретє… До цього часу я дізнався, що електрика відкликали з маршруту і його не буде. Голос начальника хімцеху Шовкошитного В. був схвильованим, трубку кинув на півслові. Шкода було втраченої зміни і ми пішли до АБК-1 митися і переодягатися.
Потрапивши в так званий «золотий» коридор, помітили, що ніхто не йде назустріч і ніхто не обганяє, а повинно, як завжди, бути багатолюдно. Я через рацію зв’язався з генералом-афганцем, начальником ОГОЗ Віктором Петровичем (прізвище не пам’ятаю). Дізнавшись, де ми і що нас 11 чоловік, наказав не йти, а бігти до АБК-1. Криворізькі гірники вже самі помітили, що й за вікнами ніякого життя немає. Немає людей на теренах станції зовсім, і жодна машина не рухається. Все на Чорнобильській АЕС завмерло.
Виявилося, що всі люди з усієї станції вже евакуйовані. Було дійсно страшно бігти по безлюдному коридору вже евакуйованої ЧАЕС у січні 1987 року…
Наступного дня о 7 ранку у приймальні директора ЧАЕС Сорокіна я почув через прочинені двері голос головного інженера Штейнберга М. О. (секретарів ще не було, що створило випадкові умови «прослушки»), який комусь голосно доповідав, що був викид нейтронного потоку щільністю 5-7 тис. на 1 см. квадратний в секунду, тобто в розвалі Е/бл № 4 в той час йшла ланцюгова реакція. Ми ж перебували в самому епіцентрі з «захистом» у вигляді однієї стіни товщиною ~ 0,9 метра простого залізобетону, що для нейтронного потоку прозоро! Ближче нас до джерела нейтронного потоку і довше нас в часі під нейтронним опроміненням нікого на станції не було.
Цієї ж ночі 4-х скреперистів відвезла з Чорнобиля до Києва швидка допомога – блювота. Перша ознака суттєвого переопромінення. Дозиметри, якими ми були забезпечені постійно і цілодобово, нейтронне опромінення взагалі не реєструють… На станції виявився всього один діючий датчик на нейтронний потік.
…Втручання Штейнберга М. О. підключило лебідку, роботи були незабаром завершені по частковому зняттю м’якої покрівлі, а 17 лютого свою технологію ми демонстрували новому директору ЧАЕС Уманцю М. П. під час його знайомства з ЧАЕС.
14. 19 вересня 1986р. я був прийнятий кандидатом в члени КПРС.
Запитали в Прип’ятському міськкомі на вулиці Радянській в м. Чорнобиль про демократичний централізм…
В Прип’ятський міськком надійшло подання на мене від керівництва УС-605, що будувало саркофаг, на нагороду міськкомівскою грамотою за пропозицію заміни болгарської бентонітової глини на глину Черкаського родовища. Глиною заливалася щілина 0,8 м шириною і глибиною 37 метрів до першого гідроупора, створюючи таким чином стіну штучного вертикального гідроупора в грунті на східній стороні ЧАЕС для запобігання проникнення розчинних солей радіонуклідів опроміненого палива водоносними горизонтами в річку Прип’ять.
Щілина в грунті створювалась італьянською технікою «Касагранде».
Дізнавшись, що я безпартійний, горкомівці запропонували вступити. Загалом, в ряди кандидатів в аварійному порядку для особливого заохочення вступило 58 людей за весь період ЛНА на Чорнобільській АЕС.
…Інститутські ж комуністи, отримавши копію протоколу Прип’ятського міськкому із вказівкою «…взяти на облік кандидата в члени з 19 вересня 1986р.» – категорично відмовилися. А ідеологічний замсекретаря доцент Алексєєв заверещав: «Неподобство! Це якщо кожен поїде в Чорнобиль і повернеться звідти кандидатом?! У нас діє черга серед справжніх громадських діячів! І більше того, зі Швидьком в Чорнобилі не було двох, хто знає його не менше трьох років!»
Брати на облік відмовилися. Бог їм суддя! Було прикро, але на ображених воду возять! Я – в ЦК. Прийняв Пелех – я не пам’ятаю, ким він працював, був черговим по ЦК. Я розумів, що партійність мені вже не потрібна і бути членом КПРС у 1986 році навіть було вже й трохи соромно. Я вже розумів, що в партію ідуть тільки ті, хто самостійно не годен себе нагодувати…
…Моє аргументоване бажання стати доцентом на моїй профільній кафедрі показало голосуванням усіх членів: нерозуміння, страх і навіть боязку ненависть до мене як претендента на вакансію… Один доцент помер, йдучи додому з першої співбесіди в ВБРСВ (ОБХСС) про свою роботу в приймальній комісії – вакансія утворилася без мого втручання. Кількість моїх наукових праць, впроваджень у виробництво наукових звітів, дисертація, винаходів у 20 разів перевищувало довідки конкурента… Плюс, на той час, річна, самостійна та досить творча участь в ЛНА ЧАЕС виявилася не плюсом, а величезним мінусом!
В інститут приходили на мене протягом 1986-1988 рр. три подання на Урядові нагороди, вже заповнених Урядовою комісією і ОГОЗ – до нагород орденами Трудового Червоного Прапора, Дружби народів, Заслуженого діяча науки і техніки. Нагородні листи з Чорнобиля тоді йшли через основне місце роботи, де повинні були заповнювати перший абзац: поступив на роботу, виявив себе, переведений на.. і т. д. – загальні відомості з відділу кадрів…
Жодне з подань з інституту не повернулося в Урядову комісію… Був такий стан, начебто я працював не в Чорнобилі на ліквідації, а служив в Освенцімі біля печі, де нагрівав найближчих родичів інститутського трикутника…
Звичайно, багато колег ставилося до мене рівно, по-дружньому, що до, що після. Але пліснява припарткомівська і гниль жовтневорайкомівська концентрувалася, отримавши з обкому підтримку – не пущать до лав! Навіть оригінал виписки з протоколу Прип’ятського міськкому з друкарським «Секретно» і мокрим штампом на конверті «Секретно» парторг дав мені в руки зі словами: «Бережи, як рідкісний сувенір!». Став таки кандидатом у члени начебто як кандидатом у майстри нового, невідомого, але явно важкого «олімпійського виду спорту для закритих приміщень»…
…На засіданні парткому (вони сидять, а я стою) мимовільно і вперше зі стіни парткому впав засклений в рамці важезний портрет Леніна площею до 2-х метрів квадратних. Гуркіт, переполох!.. Запитали про демократичний централізм, дозволили і розбіглися.
Здав я партквиток рівно через 900 днів – в Прип’яті, 1989 року, парторгу ВО «Спецатом», де я на той час керував спеціальними інженерними роботами, за рік до заборони КПРС.
Це було тоді, коли Ігналінська АЕС стала незалежна, а незалежні литовці, начебто, ввели на станції литовську мову… Акцентуйоване співтовариство ліквідаторів тут же розділилося: одні – збирали гроші для допомоги російськомовним ядерникам Ігналінської АЕС, а парторг ВО «Спецатом» Фомін зі Смоленської АЕС – збирав у добровольців партквитки на утилізацію їх в Прип’ятському міськкомі…
15. Пізніше, з 1987 р. по 19 серпня 1990 р., працюючи у м. Прип ‘ять на території колишнього заводу «Маяк» в ПО «Спецатом» на посадах від заступника начальника цеху спеціальних інженерних робіт (СІР) до начальника відділу СІР, беручи участь в розробці технології ліквідації блоку Білоярської АЕС до «зеленої галявини», особисто запропонував: алмазне канатне різання радіоактивних об’єктів з дистанційним управлінням, що пізніше було впроваджено італійською фірмою «Діамонд-сервіс» в атомній енергетиці США.
У 1987р. я випросив установку вартістю 57 тис. доларів у господаря фірми для випробувань в «саркофазі». Обіцяв йому акт впровадження. У 1989 р. я вибачився перед ним на виставці в Москві, що акту не буде з політичних причин – до простору саркофагу не допускають. Випили мій коньяк під його каву. Виявилося, що він уже два роки як забезпечує своїми установками всі атомні станції США і дуже мені вдячний за новий бізнес – за нового споживача його послуг…
Щоправда, за цей час ми в ПО «Спецатом» зробили свій алмазний канат за допомогою співробітника Інституту надтвердих матеріалів Кізікова. Випробування, проведені мною на Саянському кар’єрі, показали велику стійкість в порівнянні з будь-якими імпортними канатами, особливо якщо заповнювачем в бетоні були чавунний скрап, борит, арматура діаметром 67мм, ст.65ГС арміровкою 200 мм і цемент китайський марки 1200.
Керував програмою «Аварія-2» в збереженні досвіду ЛНА ЧАЕС в частині розробки технічних рішень та технологій в ліквідації гіпотетичної ядерної аварії в майбутньому…
…Всього не перелічити! Залишилися поза своєчасною увагою нагородних відділів різних областей та країн мої колеги: Галущак В.С., Лепін Г.Ф., Ністряну А.В., Пшеничних В., Над’ярних Г.І., Дєдов С., Саверський В.Ю. Останній – нагороджений лише Московським патріархатом за місяць до смерті.
Вони всі активно працювали в зоні з травня 1986 р., 10 з 18 добровольців – померли ще до 10-річчя ювілею аварії…
Важко закінчити підняту тему, випадково не образивши кількох людей, котрі ще живуть, дійсних Героїв нашої країни… Бракує слів! Бракує пам’яті!
Владо! Якщо ти влада від цього народу, то не смій нагороджувати «фальшивомонетників-довгожителів», не девальвуй нагороди на «кітелях-піджачках», не зробивши, на жаль, це своєчасно! Не самостверджуйся новими нагородами учасників війни та ліквідаторів, у яких участь в минулому, з твоєї подачі, перетворилася сьогодні в професію.
Краще зверни всю свою увагу і можливості, нічого «не забуваючи», на сиріт і вдів!
Хто нагороджений на 26 квітня в 2012 р. в Дніпропетровській області? Троє! Двоє з яких професіонали-«чорнобильці» – голови районних осередків «Союз Чорнобиль»… Уявіть – це ж вони самі на себе заповнювали всі абзаци нагородних листків, мотивуючи тим, що в їхніх осередках – кращих, ніж вони самі, немає! Істинно – печатка-то в їх кишенях!
Я був одним з 15-ти осіб ВО «Спецатому» та ДП «Комплекс», які у вересні 1988 р. писали статут цієї організації, обговорювали його в першому читанні з станціонниками… Очолював цей рух Лепін Г. Ф. і Юрченко А. С. Ніхто тоді не думав, що створюємо робочі місця для пристосуванців і «колишніх при цьому»!
Ще згадка. 1987 року я став багатодітним батьком-одинаком. Країна захлиналася від захоплення з великотоннажною світовою допомогою чорнобильцям та причепним до ЛНА. За весь час я був один раз запрошений до дніпропетровського «Союзу Чорнобиль» – на 26 квітня 1989 р., де у Палаці студентів мені вручили 7 апельсинів, згущене молоко, пакет із гречкою і одні повзунки імпортні!
Я не був ніколи бідним і хворим. Батьки навчили працювати і дали, слава Богу, гідну генетику. Я все це, що ви читаєте, пишу не про себе і не для себе, а трансформую на тисячі тих, кому пощастило набагато менше, а зробили, можливо, і більше, і менше…
Який бюджет і апельсини можуть забезпечити натовп «штурмовиків» Зимового, «захисників» Брестської фортеці, загород – батальйонщиків, ЧКістів, НКВДистів, МГБістів, КГБістів та інший елітний приплід червоноголової влади?
Згадаймо, як приклад, що штурмували Зимовий 300 осіб, загинуло всього 6, а персональних і дуже ситих пенсіонерів в СРСР за цим епізодом жовтневого перевороту було більше 1.500 чоловік!
Владо! Направ, будь ласка, своїх КРУшніков, ревізорів, співробітників станції 1986р. на зграю фальсифікованих учасників усіх воєн, інтернаціональних кредиторів та інших пільгових учасників – поповнення нашого бюджету виправдає очікування. Перевірте фактичну участь у ліквідації наслідків усіх тричі дорогих пенсіонерів!
Владо! Припиніть нагороджувати учасників усіх подій минулого. І ці, й інші нагороджувані вже в часі – негідні нагород. Нагороди осідають тільки серед членів нагородних відділів, їх товаришів по чарці, друзів.
Приклади наочні – кількість орденів і медалей у штатних працівників «Союзу Чорнобиль» перевищує кількість днів, а може і годин, їх персонального перебування (а не участі в ЛНА!) в Зоні в «бойовому чергуванні»!
Розженіть спілки «учасників»!
Дайте країні зітхнути від «героїчного» минулого!
Ліквідуйте всі й усім пільги! Держава повинна мати тверді розцінки на героїчні вчинки, навіть на кулю в серці, і за кожен рентген, отримані тільки усвідомлено при досягненні мети побороти ворога або ліквідації наслідків, тай то за умови, що рентгени перевищують допустиму дозу опромінення…
У США пільга є тільки у 12 Героїв, нагороджених орденом «Білий орел». Ця пільга: президент країни повинен першим віддати честь Герою з цим орденом. І це в дуже багатій країні!
Їх колишній президент Гаррі Трумен всіх героїв, які поверталися з Другої Світової війни, свого часу наділив пільгами: всі бажаючі були зараховані до ВНЗ, а всі нужденні отримали безкоштовне житло в шикарному на той час спальному районі Нью-Йорка – Гарлемі. Які з них вийшли пільгові фахівці, історія замовчує, але у що вони перетворили за безоплатно відібраний своїми пільгами у буржуїв-орендодавців Гарлем, багато з наших вже побачили…
Пільги завжди ведуть до нетрів існування. А в українському випадку, вони ще і в рази перевищують можливості бюджету країни. Для всіх, що мають право, вони нереальні! Держава повинна розраховуватися грошима з родиною загиблого за твердими світовими розцінками. Таким же чином повинні компенсуватися каліцтва, втрата здоров’я і кожен рентген наддопустимого.
Держава обов’язково повинна піклуватися про сиріт, вдів і батьків, які втратили годувальника.
Паради, пільги і шоу «Нагорода знайшла героя» мають бути ліквідованими!
Нічого б не сталося, якби аварійна ЧАЕС кілька років побула під арештом, нікому і нічим вона вже не загрожувала після 26 квітня 1986 року… Не вкрали б більше, ніж вкрали, бо вкрали абсолютно все! Період напіврозпаду радіонуклідів істотно убезпечив би подальшу роботу по «неаварійній» ліквідації наслідків пізніше – в майбутньому…
Але де тільки після моїх спогадів в історії України має значитися той реєстровий козачок, що натискував кнопку зупинки ЧАЕС та зняття її з експлуатації?! Скільки мужиків-українців заплатило рухливістю своєї сперми за дезактивацію та пуск чорнобильських трьох блоків мільйонників! Чи і в цьому випадку знову геноцидна мета і знову досягнута секретарем парткому з Чайкіно?!
Понесені людські та матеріальні витрати на дезактивацію і запуск ЧАЕС і будівництво об’єкту «Укриття» ніяк не корелюється з ліквідацією енерогенераціі Чорнобильської АЕС в майбутньому.
Навіщо? Якщо конструкція реактора «РБМК-1000» дійсно дефективна – то інша справа.Але в такому випадку потрібно зупиняти, в першу чергу, Смоленську АЕС. Тому, що три її блоки «РБМК-1000», аналогічні чорнобильським, стоять на березі р. Десна, без ставка-охлоджувача (на ЧАЕС ставок-охолоджувач 25 км²) воду другого контуру скидають прямо в р. Десна в основний водозабір м. Києва, Чернігова та ін.!
Але про це ніхто не говорить ні на київських пагорбах, ні на брюссельських тусовках в Європі. Значить, справа не в надійності конструкції реактора «РБМК-1000»!
Друге. Станцію ліквідував Данилович, перевівши її з енергогенеруючих об’єктів в енергоспоживаючих, але аж ніяк не в радіаційно безпечний стан. І всім це сподобалася! Все вирішилось вмить! Значить, для Європи і для недовірливих в керівництві України достатньо було її перейменувати! Ефект міг бути той же.
Один реактор «РБМК-1000» генерує електроенергію за добу вартістю до $4 млн. У разі Чорнобильської АЕС ця енергія була експортноорієнтована! Валюта, правда, йшла до «Внешторгбанку» в Москву. Відкинувши місяць на планово попереджувальні ремонти, три Е/бл, ліквідованих Л. Кучмою, могли би полегшити роботу поповненням бюджету сьогоднішнього уряду прибутком на $3 млрд. на рік, замість збитків на утримання в безпечному стані Е/бл і об’єкта «Укриття» в розмірі 700 тис. грн. на рік, що випливає із Закону про Держбюджет на 2012-й!
Яку мету переслідувала та влада, прискорено ліквідуючи наслідки аварії, починаючи з першого ж дня після аварії, переопромінивши колосальну кількість українців і прикомандированих із братніх республік? А коли дезактивація будівель та споруд території, машин і механізмів, реакторного та енергетичного та інших господарств стала задовольняти санітарним нормам – то вже ця і знову (не наша?) влада, оновлену і модернізовану станцію вивела з експлуатації?
Очевидно і те, що 3000 км² українських земель виведено з сівозміни, сіножатей, скотарства, полювання та риболовлі, назавжди, а один гектар в тій зоні за слаборозвиненою культурою землеробства тих років давав до $150/га річний прибуток. Тож збиток від ліквідації тільки посівних (12% від 3.000 км²) площ склав більше $5 млн/рік.
А скільки ліквідовано робочих місць ядерних енергетиків з височенною додатковою вартістю, і це після того, як наслідки аварії на ЧАЕС дійсно були ліквідовані!
…Важко пишеться історія розвалу України поколінням, до якого належиш і ТИ сам!
[1] ЧАЕС пронумерована зі сходу на захід умовними вісями (по російські – осями), відстань між якими – 6 метрів, це полегшує координацію робіт. Усього довжина станції – 51 вісь, що дорівнює – 306м.
[2] ПЕД – потужність експозіціонної дози, випромінення. В ті часи оцифровувати радіоактивні поля заборонялось – вживалось: «…сверхвысокая МЭД…»