Варiацii на християнськi теми

07 січня 2003 о 22:00 - 1130

Олена ГарагуцОлена Гарагуц


Сьогодні в нашому духовно знекровленому десятиліттями червоного тоталітаризму та, на додаток, замордованому одинадцятьма роками жовто-блакитної кланократії суспільстві особливо гостро стоїть проблема моральної деградації населення. Багато людей (і, вочевидь, не безпідставно) бачать порятунок в релігії, зокрема, в християнстві. Дехто сповідує московське православ’я (незважаючи на його відверто політичний підтекст), хтось стає під знамена Київського Патріархату, роблячи це з щирого патріотизму (хоча істинне вчення Христа трактує національні почуття, як витівку диявола). Комусь до вподоби екзотичний, як на нас, католицизм, а ще хтось, намагаючись відокремити зерно від полови, студіює Біблію в товаристві якого-небудь протестанта (організації яких діють сьогодні у надзвичайно широкому асортименті). Дехто впадає в спіритизм. А комусь це все набридає, і він починає поклонятися “зеленому змієві”. Та хто ж з них, в решті-решт, знаходиться на вірному шляху?
Навряд чи у всесвітній історії можна знайти приклад людини, наслідки суспільної діяльності якої справили більш істотний вплив на людей, ніж це було з Ісусом Христом. В довіднику “The Historians’ History of the world” говориться: “Історичний результат діяльності [Ісуса], навіть, якщо дивитися виключно зі світської точки зору, набагато переважає досягнення інших історичних осіб. Рік його народження став початком відліку нової ери, визнаної ведучими цивілізаціями світу”.
Та при ближчому обговорюванні такого питання богослови багатьох християнських конфесій акцентують надто надмірну, на мою думку, увагу на питанні історичності або не історичності особи Ісуса, хоча воно, мабуть, уже вирішене.
Невигаданість цього історичного персонажа засвідчив свого часу авторитетний римський історик І століття Корнелій Тацит, котрий писав: “Христа, від імені якого пішла ця назва (християни), стратив при Тиберії прокуратор Понтій Пілат”. Окрім того, юдейський історик Йосиф Флавій писав про Якова, “брата Ісуса, званого Христом”. Отже, очевидно, нема вагомих підстав сумніватися в реальності існування такої історичної особистості, як Ісус.
Цікавить дещо інше. Як на мене, за акцентами цих спеціалістів з теологічного PR проглядають погано приховані намагання відволікти увагу від більш актуального запитання: а чи не розділив Ісус Христос долю того ж Будди (Гаутами), біографія якого з часом обросла неймовірними легендами, а сам він перетворився згодом з філософа-протестанта на божество? Інакше кажучи, чи не відбулася міфологізація дійсності, пов“язаної з життям молодого проповідника з Назареї на ймення Ісус? І чи не була його страта звичайнісіньким політичним вбивством, інспірованим юдейським духовенством?
Залишаючи ці запитання без відповіді, зазначу, що (і це, я думаю, цілком логічно і зрозуміло) в разі, коли б хоч десята частина тих чудес, що творив Христос, були реальними, то це спричинилося б до, без перебільшення сказати, соціально-політичного перевороту, що за своїми наслідками перевершив би вплив усіх земних релігій, разом взятих. Ну й, цілком ясно, згадки про Ісуса в офіційних істориків були б тоді не такими, м“яко кажучи, куцими.
Взагалі, з точки зору безбожника, ситуація виглядає наступним чином: майже 2000 років тому скорумпований релігійний провід єврейського народу зіштовхнувся зі сер“йозним опонентом – молодим юдеєм-фанатиком Ісусом, котрий, скориставшись напруженою атмосферою очікування євреями приходу Месії, оголосив себе Божим посланцем, помазаником Єгови. Проповідуючи релігійну чистоту, він викривав фінансові оборудки та цинічне лицемірство священиків, підриваючи таким чином їхню владу над мирянами; необхідність його нейтралізації стала для духовників очевидною. Зазнаючи безнадійної поразки в організовуваних ними ж самими релігійних диспутах, що мали за мету здискредитувати Ісуса морально, фарисеї, книжники та інші духовні особи, вдаючись до брудних політичних інтриг, домоглися страти проповідника. Христові ж учні (яких на той момент нараховувалося лише декілька сотень) під враженням від смерті наставника доповнюють “месіанізований” життєопис Ісуса красивими легендами про Воскресіння та Вознесення (не забувши викрасти його тіло) та передають Новий Заповіт – твір у стилі “фентезі” – у спадок наступним поколінням християнських адептів.
Отже, таким чином, релігія, що протягом значного періоду часу стояла на чолі європейської цивілізації, взяла початок у протестантизмі проти духовної стагнації та пристосовництва і базувалася на міфові. Та, не дивлячись на чистоту своїх підвалин, вона невздозі опинилася в таборі свого колишнього ворога – корупції. Злившись у IV сторіччі з державою, церква стала на шлях компромісів та розкладання, яким вона прямує і сьогодні. Одразу ж уявляється образ римського понтифіка, який з рабською відданістю тисне руки Адольфу Шикльгруберу та Беніто Мусоліні, або московського патріарха, що підлабузницьки всміхається ще одному тиранові, але вже червоному.
Так зване загальновизнане християнство настільки скомпрометувало себе століттями релігійних воєн та інквізиторських репресій, ксенофобного деспотизму та прислужництва перед світською владою, що немає нічого дивного у тому, що сьогодні для багатьох людей слово “християнство” асоціюється з чимось вкрай одіозним.
Але сама церква, до слова б сказати, і не спростовує – а навіть, підтверджує цей свій негативний імідж, бо чого ж варто саме лише співробітництво Московської православної церкви з російськими спецслужбами в радянські часи та підтримка нею колоніальної політики Кремля сьогодні; або цей жахливий масовий скандал зі священниками-педофілами, який нещодавно сколихнув римсько-католицьку церкву.
Британський публіцист Малком Магерідж у своїй книзі “Кінець християнства” влучно підмітив: “Можна сміливо визнати, що ще перед зародженням загальновизнаного християнства сам Христос скасував його, сказавши, що його [Христосове] царство – не із світу цього”. Як наслідок тотального занепаду – галопуючи темпи секуляризації (в знач.: освобождение общественного сознания от влияния религии – ред.) суспільства, яку можна вважати абсолютно виправданою з огляду на сер`йозно “підмочену” репутацію церкви та її несучасність. Відомий громадський діяч, індус Мохандас Ганді якось сказав: “Я люблю Христа, але зневажаю християн, тому що вони живуть не так, як жив Ісус”.
Отже, зовсім не дивно, що на фоні цієї духовної руїни динамічні протестантські рухи виглядають просто ковтком свіжого повітря після смороду культових споруд загальновизнаної церкви. Символізуючи собою певне відродження, вони намагаються нагадати людям, що починалося все дещо по-іншому, ніж ми звикли. Взагалі, скидається на те, що протестанізм є своєрідною формою інстинкту релігій до самооновлення та самоочищення. Але не варто обнадіюватися – при цьому істинне християнство залишається все ж християнством. Я, звісно ж, не збираюся заперечувати його конструктивної ролі у справі відбудови духовного фундаменту сучасного суспільства, але, як на мене, слід звернути увагу й на деякі інші аспекти християнського вчення, окрім високої моралі.
Російський філософ-утопіст Олександр Герцен писав: “Для істинних християн цей недосконалий світ є лише вимушеною зупинкою на шляху до Божого царства”. Безумовно, я далекий від того, щоб стверджувати буцім-то наша держава має проблеми від надлишку високодуховних людей, та все ж постає запитання: а чи актуальна сьогодні в нашій ситуації така ідеологія? Ідеологія, яка таврує цей суперечливий світ як “організовану та керовану Сатаною людську спільноту”, і в якості панацеї пропонує людині самоусунення від участі у “диявольській системі речей” та абсолютно примарну, на мою думку, надію на воскресіння у майбутньому. Читаючи Святе письмо, починаєш дуже добре розуміти, звідки ростуть ноги у римського папства та московського абсолютизму. Дивна річ: релігія, яка, здавалося б, засуджує будь-яке зловживання владою, сама ж і підштовхує людей до цього. Нещодавно гортаючи сторінки видання, що належить одній протестантській організації (яка, як мені здається, вирізняється з поміж інших особливо інтенсивними темпами прозелітизму (стремлением обратить других в свою веру – ред.) серед громадян пострадянських країн), наштовхнувся на цікаву ілюстрацію до Ісусової притчі про праведних овець та неправедних козлів. На тлі ніжно-кольорового силуету вівці зображені привітними, охайно одягнененими людьми, що твердою ходою прямують до вічного життя; в той же час на отруйно-кольоровому тлі цап`ячого силуету – озброєні транспарантами та прапорами, безнадійні грішники галасливо йдуть, судячи з усього, прямісінько в небуття. От вам і “цезареві – цезарево”. Мені навіть здалося, що цей малюнок є сильно концентрованим екстрактом будь-якого християнства.
Ну зовсім гарна річ виходить: тільки-но людина вирішує вийти зі скотячо-аполітичного стану та надавати по пиці знахабнілій, безвідповідальній владі, її запрошують повернутися назад, запевняючи при цьому, що “влада – від Бога”! А змарноване під олігархічним ігом життя пересічного українця, виходить, диявольського походження? Абсурд!
Та, зрештою, й деякі інші постулати християнської доктрини вимагають, принаймі, сер“йозних пояснень. Зокрема, незрозуміло, чому у вченні, яке на кожному кроці декларує любов, зустрічається така дикунська і, безперечно, язичницька річ, як старозаповітне жертвоприношення, скасоване, на щастя, Новим заповітом. Або, чому Ісус ніде й словом не обмовився про неприйнятність аморальної практики використання рабської праці, хоча й частенько розповідав притчі, персонажами яких були раби. І з якого це дива, Єгова уклав контракта саме з юдеями, а не з якимось іншим народом (якщо він дійсно “єдиний Бог”)? Також хотілось б знати, яким чином в релігії, на перший погляд, пронизаній егалітарними тенденціями, з“являються перли, на кшталт “небесного народу царів-священиків”? Чи не заважає така велика кількість явно реакційних пережитків розповсюдженню “Божої істини” серед більш-менш демократично налаштованого люду?
І хоча безбожництво залишає відкритим дуже важливе питання про сенс людського буття, все ж важко повірити в те, що він полягає у бездумно-пасивному спостереженні за тим, як хтось вершить твою долю.

Підписуйтесь на наш телеграмм

Поділитися: