Як Донецьк став гіршим за Луганськ

150 км між двома містами і різниця в усьому.

Удвічі більше населення.

У рази чистіші вулиці. Луганську взагалі катастрофічно не щастило з мерами та їхніми розумовими й професійними здібностями, за винятком періоду мерства Олексія Данилова, при якому в Луганську були збудовані кілька знакових об’єктів. Як він це примудрився зробити без децентралізації – загадка.

Квінтесенцією невдачі Луганська з мерами можна вважати колонку Сергія Іванова на v-variant.lg.ua «У разі перемоги Кравченка прошу вважати мене комуністом» часів виборчої кампанії 2010 року, коли, скажімо так, група небайдужих луганчан, щиро закоханих у своє місто, зробила ставку на кандидата в мери комуниста, переконавши його балотуватися і ставши його передвиборчим штабом, тому що чинний мер-регіонал Кравченко та його підходи просто заколупали, і, по суті, виграла ті вибори у нього цім кандидатом-комуністом при всьому його адміністративному ресурсі Партії Регіонів і агітації особисто Януковича за нього на центральній площі міста.

Більше класних кафе і ресторанів. Більше класних магазинів. Банально за речами й взуттям усі їздили з Луганська в Донецьк. Багато хто просто на вихідних їхав у Донецьк. Чимало хто свої машини обслуговував у Донецьку, бо там були офіційні автосалони та СТО, а в Луганську їх не було.

Перший величезний торговельний центр теж з’явився спочатку в Донецьку – Донецьк-Сіті-Центр.

Перші масові борди, що зробили із зовнішньої реклами бізнес та елемент міського ландшафту, причому відразу на розділовій смузі центральної вулиці, теж з’явилися у Донецьку. Авторство було за донецьким РА “Плазма”. У Луганську пішли тим самим шляхом.

Донецькі радіостанції були крутішими за луганські. І виросли у національний холдинг. Чого варте одне MFM з логотипом чітко в стилі MTV та забійним слоганом «Ідеальна станція існує». Це насправді була ідеальна станція.

Зрештою у Донецьку була газета “Салон Дону та Басу”, частини якої ми в Луганську регулярно намагалися повторити.

Готелі. У Донецьку вони були. У Донецьку був Донбас-палац із класним італійським рестораном у ньому, в якому можна було зустріти весь Шахтар. У Луганську п’ятизіркового готелю не було. Тому виконання райдера будь-якого артиста, який приїхав до Луганська з концертом, у частині його проживання це завжди був компроміс.

Донбас-Арена. Звісно, порівнювати з нею наш луганський Авангард, у який зубами вчепилася місцева Облрада, ані копійки у стадіон не вкладаючи, взагалі неможливо.

Шахтар і його успіхи завдяки бізнесмену, який у Шахтар вклався і зробив із цього бізнес. Зорі весь час не щастило з власниками. То якісь мутні вугільники, яким доручили фінансувати Зорю. То місцевий напівкримінальний авторитет. Світла пляма – Валерій Букаєв, щиро хотівший зробити із Зорі справжню команду, на жаль рано загиблий. Урешті-решт Зорю продали донецькому бізнесмену Євгену Геллеру, і саме при ньому Зоря пошуміла в Чемпіонаті України та Лізі Європи.

У списку багатих людей України за версією Форбс та його попередників ніколи не було луганчан, або їх були одиниці, деякі з формулюванням «статки нажиті внаслідок інтенсивних прикордонних транзакцій». На тлі засилля у таких рейтингах вихідців із сусіднього Донецька, кожен із яких володів заводами і пароплавами, Луганськ виглядав як глибока бідна провінція.

Так, той самий аеропорт у Донецьку, відбудований до Євро-2012, і кількість рейсів у ньому. Із Луганська постійний рейс був один – щодня у будні о 7 ранку в Київ, о 7 вечора з Києва. Мінялися авіакомпанії – Мотор-Січ кілька заходів, Дніпро-Авіа, UTAIR, але постійний рейс був один. У Київ і назад. Зрозуміло, що жодні Боїнги до нас не літали, але досвід польотів на АН-24, де можна було курити у багажному відсіку – це безцінно.

Сам аеропорт у Луганську був хитро реконструйований до візиту тодішнього Президента Кучми – будівлю зашили у новий фасад, а всередині не зробили нічого. Президента мали зустрічати біля трапа, у саму будівлю він не заходив, так чого її робити? Пізніше місцева партійна еліта, всі вихідці з КПРС, виділила гроші на ремонт VIP-залу. Просто тому, що вони всі літали регулярно до Києва і захотілося комфорту.

Навіть сам факт оборони Луганського аеропорту, що був точно не менш героїчним і не менш важливим для ходу АТО, ніж оборона ДАПу, якось менш відомий суспільству, хоча про бої за нього й у ньому написана сильна книга і знято документальний фільм.

Загалом, Луганськ завжди був таким значно молодшим братом Донецька, гіршим у всьому. Значною мірою завдяки ідіотським підходам багаторічної обласної влади, яка вважала, що кожен промисловий завод, віджатий у ході маніпуляцій із ціною на газ, треба не розвивати, а порізати на металобрухт. Такий підхід, власне, вони спроєціювали на все. Як тільки хтось молодий і активний із бізнесменів виринав і подавав надію та голос, його тут же прибивали всіма можливими способами. Ібо нефіг.

Чесно кажучи, навіть не уявляв, що має статися, аби в Луганську стало жити краще і комфортніше, ніж у Донецьку. У моїй логіці Луганськ мав розвиватися у десятки разів швидше і сильніше за Донецьк, щоб обійти його за якістю життя. У 2012–2013 роках ми ще будували такі плани.

Виявилося, все значно простіше.

Достатньо занурити Донецьк у комунально-каналізаційне пекло, щоб у ньому зникла вода в будинках, каналізація і гівно банально почало викидатися на вулиці з квартир.

Такого цинічного способу я собі, звісно, уявити не міг.

Але виявилося, що «русскій мір», який прийшов і в Донецьк, і в Луганськ, моє рідне місто у порівнянні з Донецьком пощадив – подумаєш, вирізали всі трамвайні лінії на металобрухт (звички ж лишилися ті самі у зрадників, які залишилися працювати на чужу державу), а от воду в Луганську примудрилися якось не про…бати. Хоча, звісно, ще не вечір…