Швейна рота з 250 кравчинь шиє для поранених бійців.
Про це розповіли кравчині у “texty.org.ua”.
Ксенія Самойлич — інженерка-геологиня за фахом, а Марина Пальченко — фінансистка, обоє мешкають у Дніпрі. Раніше бачилися на гуртку шиття — спільне хобі й дало старт їхній волонтерській справі. Зараз майже рік, відколи від початку повномасштабної війни вони зібрали майстринь, щоб шити для бійців ЗСУ. Кравчині вбирають воїнів, які після поранення потребують у шпиталях спеціального, “адаптивного” одягу.
“Ми робимо те, що треба”: як усе почалося
Торік у середині грудня пораненого бійця Юрія з 63-ї окремої механізованої бригади, добровольця з Закарпаття, евакуювали з поля бою в Бахмуті. Осколок потрапив йому в ногу та в пах, розтрощив пів стопи. Відтоді Юрій переніс уже чотири операції й тепер чекає в шпиталі у Черкасах, поки йому “зберуть” ногу — попереду ще заживлення рани, фіксація кісток, нарощення пластини.
“З Бахмута мене привезли голим — весь одяг був посічений”, — пригадує Юрій.
Місцеві волонтери передали йому спеціальний одяг, виготовлений кравчинями “Швейної роти”: штани й шорти на липучках — із такими пораненнями, як у Юрія, ці речі одягати легше, ніж звичайні.
“Першого день я ридала, другого — панікувала, третього — боялася. Далі вирішила щось робити, бо можна було з’їхати з глузду”, — згадує той час Марина.
Їй у сторіз потрапила інформація від знайомого: він шукав, хто вміє шити. Марина вміла, тому відгукнулася. Потрібно було пошити набір балаклав для ТрО. За пів години вони вже разом шукали тканину. Марині знадобилася підмога, і нею стала Ксенія — вони були знайомими, але не близько, — на вихідних відвідували той самий гурток шиття.
Ксенія працювала інженеркою-проєктувальницею на будівництві. Її робота передбачала багато відряджень по Україні та зведення різних об’єктів. Зокрема її компанія багато будувала в Маріуполі, з незавершених споруд на початок великої війни залишився стадіон у Сєвєродонецьку й об’єкт на “Азовсталі”. Ксенія читала новини й не знаходила собі місця, тож пропозиція Марини шити разом трапилася їй вчасно. Ксенія також підключила до роботи невістку, вони кинули клич по друзях, які також уміли шити.
“Якби не було таких штанів і шортів — не знаю, що і як я одягав би. Ці речі пошиті добротно, на совість і з якісної тканини. Також вони для мене означають турботу”, —каже боєць.
З ним погоджується боєць на псевдо Тарік із 93-ї бригади. Він оговтувався після поранення вдома, а тепер приїхав до лікарні швидкої допомоги в Черкасах, щоб зняти спиці з ноги — носить апарат Ілізарова. 25 квітня Тарас отримав осколкове поранення в селі Велика Комишуваха на Харківщині — утримували Ізюмську трасу, щоб інші бійці не потрапили в оточення. Має перелом правої гомілки, вже довго носить апарат для фіксації. Спеціальні адаптивні шорти стали його новим повсякденним вбранням — каже, вони комфортні та зручні.
У Дніпрі, в приміщенні, де Ксенія з Мариною та іншими майстринями зі “Швейної роти” створюють одяг, так тісно, що важко розминутися. Столи займають більшість простору. Найцінніше — 12 швейних машин — щоразу ховають після роботи від можливих обстрілів та осколків — у район уже прилітало.
З цього невеликого, але єдиного їхнього офісу засновниці проєкту «Швейна рота» координують 250 майстринь. Кравчині живуть по Україні та світу, лік пошитого ними перейшов за кільканадцять тисяч екземплярів різного військового гардеробу. Ця справа досі тримається на волонтерстві, а кураторки проєкту вперто відмовляються ставати бізнесом.
Усе почалося з паніки й сліз 24 лютого, пригадує Марина. Вона в команді — засновниця, відповідальна за організацію роботи, постачання матеріалів тощо. Ксенія координує майстринь, а також зв’язується з госпітальними волонтерами, які повідомляють про потреби, веде соцмережі.
24 лютого в Марини за планом була співбесіда в одну компанію на посаду фінансиста, але почалася велика війна.
За перший місяць роботи до швейного волонтерства приєдналося зо 30 майстринь. Хтось приходив на кілька годин, а хтось шив від 7-ї ранку й до комендантської години. Шили здебільшого балаклави та спіднє, потім взялися за термобілизну — в місті, враз паралізованому війною, закрили всі магазини, тому прості речі стали дефіцитом. Виробництва зупинилися, але ТрО й патрулі потребували теплих речей у холодну пору року.
А самі жінки зносили техніку: розпошивальні машини (техніка для роботи з трикотажем), оверлок (зшиває деталі, обрізає надлишки матеріалу й водночас обметує краї), звичайні домашні. Серед дорослих прийшла одна школярка — 11-класниця, якій батьки щойно подарували швейну машинку, відточувала навички разом із іншими волонтерками.
Оренду приміщення оплатив місцевий підприємець, власник компанії — і він разом з іншими спонсорами давав гроші на тканини. Їх доводилося шукати вдень із вогнем: швейні цехи виїхали, з магазинів тканин залишився працювати один. Дівчата бігали за матеріалами по складах і боялися, що невдовзі завершаться, бо запит ось-ось зникне. Але так не сталося — навпаки.
Вони розкладають на столах чоловічу білизну барвистих кольорів з казковими візерунками та з персонажами з Гаррі Поттера. Спершу дефіцит тканин зумовив таке рішення, а потім виявилося, що так веселіше — хоч якесь розмаїття серед військового пікселю.
Пошите відносили у великий волонтерський центр “Допомога Дніпра”, а також передавали на передову — у Сєвєродонецьк та інші гарячі місця. Якось Марина йшла з баулами до волонтерського центру, і її перепинили бійці Тро: “Що несете?”. Вона згадує, що коли бійці почули про термобілизну, то передавали це слово одне одному, мов чарівне — її теж тоді годі було знайти. Це надихнуло Марину: вона вперше почула безпосередній відгук про їхнє шиття від тих, кому його було призначено.
“Для мене це було усвідомлення: вау, ми робимо те, що треба”, — каже жінка.
Оговтавшись від першого шоку, місто повернулося до звичного життя. Волонтерки кинули шиття й пішли на роботу. А Ксенія й Марина вирішили, що не готові залишити справу. Дякують своїм рідним — живучи їхнім коштом, можуть досі не повертатися до робіт, а й далі шити.
Розвиток подій на фронті та розташування Дніпра як найближчого до війни обласного центру підказали їм майбутню швацьку нішу.
Раніше «Лица» також писали про те, що в Україну завезли 354 тисячі генераторів, сукупною потужністю як один енергоблок АЕС.