Російськомовні українці: вибір анонімного існування

28 березня 2021 о 15:44 - 1980
Російськомовні українці: вибір анонімного існування

Нещодавно я дискутував зі своєю сусідкою, в якої найкращі роки пройшли у радянські часи. Розмова йшла про закриття російських шкіл. Вона доводила, що Дніпро є природньо російськомовним містом, бо так історично склалося. Авжеж, погодився я з нею, так склалося, що ми всі не володіємо англійською мовою на літературному рівні.

А зараз я розповім, як все це пов’язано.

Колись я зрозумів, що мені необхідно приручити слово. Треба було дати говорити моїй інтуїції та пояснити собі та іншим почуття, якими охоплює мене цей світ (когось вони не могли спіймати, а мене завжди ловлять). Тоді Україна дрімала, а я ще не міг осягнути своє місце, бо зрозуміти своє місце – то велика дорога і не довіряйте тим, хто у 20 років знає, хто він є та нащо його закинуло у цей світ. Того часу всюди була постколоніальна пустеля, а по таких пустелях зазвичай гуляють примари колишніх імперій і зваблюють довірливі душі величчю Великої культури. Роки, дні, години згаяного життя на російську мову, що обіцяла коли-небудь подарувати квиток у Вічність, а натомість прив’язала мої таланти до не рідної для країни. О, якби ви знали, які інтуїції я вмію одягати у слова! Та ви й самі мабуть їх читали. І не те, що я про це жалію, але нащо воно мені зараз? Ні для чого. З якого боку не підходь, але літературна російська на теренах України – це периферійна мова і щось непериферійне нею можна написати лише у метрополії.

Але ні. Якщо ти оволодів літературною російською – це не просто як той куплений диплом про вищу освіту, що лежить собі у шафі та їсти не просить. Не буду говорити за всю Україну, але в Дніпрі склалася мовна ситуація, яку можна назвати «імперіалізмом російської мови». З одного боку, російська мова з самого початку незалежної України авторитарно поставила себе в Дніпрі як корінну місцеву мову («рідна мова та, якою думаєш»), перетворивши вивчення української на «громадянський обов’язок» і створивши дивних «російськомовних українців». З іншого боку, російська має себе за мову «Великої культури», на яку перекладені геть усі значущі іншомовні тексти. Але нещодавно я зробив деякі підрахунки, які мене вразили. Не менше половини художньої літератури, що я прочитав – це російські переклади з англійської. Майже весь прочитаний non-fiction – це російські переклади з англійської. Більшість фільмів, що я подивився – це російський дубляж англомовного кіно. У моєму плейлисті зараз немає жодної російської пісні, лише англійські. Увесь суспільно-політичний дискурс, у якому я варюсь – україномовний за невеликим виключенням. Тобто виходить, що при об’єктивному світовому домінуванні англомовної культури я сприймаю її у російському перекладі. Так, я ретельно вчив англійську десь три роки і непогано в ній орієнтуюсь, але з моїми мовними здібностями трохи вищими за середні мені потрібно було б вкластися в англійську так само, як в російську, щоб читати в оригіналі Селінджера.

А зараз питаннячко: якщо би я змалку був в українській мові як в рідній, а російська була би лише однією з іноземних мов, то в яку іноземну мову я б тоді вкладався? Відповідь очевидна. І я гадаю, що моя ситуація не унікальна, тому дозволю собі узагальнення: якщо б усі дніпряни з дитинства мали українську мову за «мову думок», то панівною мовою «міжнаціонального спілкування» замість російської була б англійська. І слухав би я зараз Боба Ділана без перекладу, читав би мій улюблений роман Сільвії Плат в оригіналі та власними очами пересвідчився б у нечитабельності «Поминок за Фіннеганом» Джойса. Мені страшно навіть уявити що було б, якби я міг одягати свої інтуїції в англійську мову… Але це ще попереду.

І якщо вже йти до кінця, то яку екзистенцію дозволяє виказати тутешня російська мова? Що таке існування у Дніпрі крізь російськомовну свідомість? Коротка відповідь – це німота засліпленої людини.

Для розлогої відповіді звернусь до іншого прикладу. Я трохи дотичний до дніпровської напівбогеми, що складається з молодих художників, поетів та музикантів. Мабуть, не менше половини з них творить російською мовою. Щоб зрозуміти, в чому проблема (бо є теза, що мистецтво не мусить себе обмежувати і вільне обирати будь яку мову), треба зважити на дві речі. На провінційність тутешніх мистецьких процесів з їх відставанням від світового авангарду. Та на те, що Дніпро не є епіцентром російськомовної культури, бо для неї є своя метрополія, тобто Росія. Така подвійна периферійність робить тутешніх російськомовних митців «творцями з дитбутинку», що одягаються у поношені художні форми з культурного секонд хенду. З цього всього виходить взірцева манкурт-культура: манкурт-поезія, манкурт-рок, манкурт-перфоманс… Вибачаюсь за неповагу до місцевих російськомовних авторів, але маю право на спостереження. Інша справа з українською мовою. Не хочу повторювати банальності про «свою хату», але єдиний не провінційний дискурс в Україні – це україномовний. Якщо просто віршуєш чи розповідаєш українською, то говориш від імені хоч і локальної, але автентичної, невторинної та панівної культури, яка має всі шляхетські родові права господарювати на власній мовній території. Або, якщо обійтись без метафор, бути суб’єктом української культури можна тільки якщо користуєшся україномовним дискурсом. Якщо мова є домом буття, як вчить нас Heidegger, то в Україні буття має свій дім тільки в український мові, а всяке іншомовне існування — це щось схоже на екзистенційне бомжуваня.

Людина може мати прекрасну душу та неймовірні таланти, але у Дніпрі російською мовою вона завжди розповідатиме про одне і теж – про анонімне ізольоване існування. Тоді як, наприклад, українська поезія навіть посередніх поетів вже простим фактом свого написання є матеріальним свідченням українського буття.
————————————————
Кадр: «Похоронна процесія троянд», 1969

Сергій Климчук

Поділитися: