Повномасштабна війна змінила усе-не лише кордони, економіку чи політичні баланси, вона змінила саму націю.
Сьогодні Україна переживає одночасно два процеси: консолідацію ідентичності всередині країни, і розсіювання українців по світу в безпрецедентних масштабах.
За різними оцінками після 2022 року за кордон виїхало близько 7,5 млн людей, більше 4 млн отримало офіційних прихисток та соціальну підтримку, За різними опитуваннями, більшість вже сформувало свій побут та нові соціальні зв’язку у новій країні.
Війна як каталізатор ідентичності
Парадоксально, але саме війна зробила українську ідентичність чіткою, бо цей процес не відбувається в комфорті, такі зміни можливі лише у стані стресу.
Війна зробила цей вибір чітким.
Українська ідентичність перестала бути абстрактною категорією і стала особистим рішенням кожного.
Ми бачимо це в усьому: мові, переосмислені нашої історії, зміні культурних орієнтирів.
Фактично, саме війна стала тим поштовхом, чого Україні бракувало десятиліттями -усвідомлення себе як окремої політичної нації.
Інша сторона процесу: міграція 30% населення країни. Значна частина цих відсотків- жінки та діти. І саме тут виникає головне питання, й це повернуться вони чи ні.
Головне питання -ким вони стануть через 5–10 років?
Світова практика показує чітку закономірність: перше покоління емігрантів зберігає ідентичність, друге -частково, а третє – інтегрується майже повністю.
Україна зараз ризикує втратити не просто людей.
Вона ризикує втратити третину себе як культурного і національного простору.
І сьогодні вже видно перші сигнали: наші діти навчаються іноземними мовами та неусвідомлено інтегруються в інші культурні коди.
Кожен третій із тих, хто виїхав у 2024 році -це молодь 18–22 років
Це майбутнє країни, яке формується за її межами.
Стратегічна помилка: очікування повернення
Сьогодні декларується наступна логіка :«усі повернуться після війни».
Але цифри говорять інше- після масової міграції 2022го, тенденція продовжує тримати негативний баланс-кожного року виїжджає більше ніж повертається. Це означає, що частина українців уже прийняла рішення жити поза Україною. І це не трагедія, це просто факт . Це нова даність.
Питання в тому, чи здатна держава перейти від логік «повернути всіх» до логіки «зберегти всіх як частину української нації».
Нова модель нації чи втрата української ідентичності?
Якщо мислити категоріями 50 років, потрібно зрозуміти, що одним з пріоритетів держави повинно стати не лише відбудова інфраструктури, а й утримання ідентичності поза кордонами.
Україна більше не є лише територією.
Вона стає глобальною нацією з центром в Україні
І тут виникає принципове питання: чи зможе держава працювати з цією реальністю?
Адже окрім політичної кризи, сьогодні ми гостро відчуваємо брак якісних кадрів в усіх сферах, мізки країни просто мігрують туди де зрозумілі правіла та інституціональна стабільність. І стає не зрозумілим, хто ті постаті, що зможуть сформувати цю дійсно фундаментально-важливу і одночасно таку складну стратегію України збереження нашої ідентичності на десятиліття?
Сьогодні Україна переживає момент, який трапляється раз на століття.
З одного боку у нас формується сильна, усвідомлена нація. З іншого, ця нація фізично розсіюється по світу.
І саме зараз визначається, чи стане це розсіювання втратою, чи навпаки трансформується на нову форму глобальної української присутності.
Автор: Федосова Катерина, доцент НТУ Дніпровська політехніка, директор науково-експертного центру з питань економіки, безпеки управління та реформ