Музей «Багричівська садиба» з Харківщини представить свою колекцію на Волині.
На сайті Міністерства культури та інформаційної політики України є розділ «Зруйнована культурна спадщина України». Наразі в ньому зафіксовано 553 пошкоджених та зруйнованих об’єктів культурної спадщини і культурних установ з 11-ти областей.
З Харківщини – 113. Серед них восьмеро – пошкоджені та зруйновані музеї:
- Харківська муніципальна галерея, де вибухом пошкоджено фасад та вікна;
- історичний трамвайний вагон МТВ-82 1948-61 років, який зберігався в Салтівському трамвайному депо. Бомбардування частково знищило його;
- пам’ятка архітектури – будівля Харківського художнього музею 1912 року, де вибух пошкодив фасади та вікна;
- Ізюмська фортеця 1681 р. Обстрілами пошкоджені ділянки культурного шару пам’ятки археології, знищені кілька скульптур «кам’яних баб»;
- Ізюмський краєзнавчий музей, колекція якого була частково пограбована російськими окупантами;
- Меморіальний будинок Григорія Сковороди у селі Сковородинівка. Знищений ракетним вогнем і наступним вогнем. Згоріла також експозиція Національного літературно-меморіального музею Г.С. Сковороди, який знаходився в цій будівлі;
- Краєзнавчий музей в Балаклії. Вікна та фасади пошкоджено внаслідок обстрілу, під час окупації міста російські військові викрали частину колекції;
- внаслідок обстрілу зруйновано будівлю музею Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди (Університет імені Сковороди). Стан музейних експонатів наразі невідомий.
Власник приватного Музею ремесел, побуту та традицій «Багричівська садиба», який розташовувався у місті Дергачі Харківської області, в 20 км від кордону з росією, Олег Яровий вивозив колекцію під артилерійськими обстрілами. Вивезти вдалося не все, бо одних старовинних швейних машинок було дванадцять штук.
Ми зустрілись з Олегом 17-го червня у Волинській області, на території Музею історії сільського господарства Волині.
Музей-село, дружній до дитини
«Виставкова експозиція в стаціонарному музеї буде. Але трішки пізніше. Бо я фізично не встигаю цими питаннями займатися. Тим більш, паперові питання – для мене найважчі. Облік, правильно розкласти експонати, підписати. Вітрини потрібні, а це кошти. Зорієнтувати екскурсовода. Тобто, це величезна робота», – каже власник музею-переселення з Дергачів.
Нещодавно випускники в Дергачах станцювали вальс на фоні зруйнованого унаслідок бойових дій палацу культури. «Багричівській садибі» пощастило: будинок зберігся. Але ризикувати культурною спадщиною не варто, тож Яровий залишається поки на заході України.
Минулого року, ми про це писали, «Багричівську садибу» прихистив Кременецький краєзнавчий музей в Тернопільській області.
Нині ж експонати зберігаються у Волинській – у кімнаті другого поверху адмінбудівлі Музею історії сільського господарства Волині-скансена, що в смт Рокині Волиньскої області.
«Скансен» – це «музей просто неба», «музей-село». Територія – 17 гектарів. Відкрився у 1979 році, належить Луцькій міській раді.
У скансені представлені старовинні хати, льох, курник та конюшня, вітряк, кузня та будинок гончара, клуня-стодола, курна хата, каплиця тощо. Переважно це споруди XIX століття.
Стаціонарна експозиція займає вісім залів і розповідає про історію волинського села, розвиток сільського господарства Волині в різні періоди, про природу і екологію краю.
«Автобусів десять в день привозять людей на екскурсії. З Волинської та Рівненської областей. Варениками пригощаємо, на конях катаємо, майстер-класами розважаємо. Цільова аудиторія – діти», – розповідає Олег Яровий.
Він веде у одній з хат майстер-класи по роботі зі шкірою для дітей від 4-х років.
«Я роблю заготовочку брелоку, а діти – обшивають. В цілях безпеки я не даю їм ножиці», – каже майстер декоративно-ужиткового мистецтва.
Шабля яка годує
«Вдень я вирішую якісь питання, а вночі працюю руками», – показує мозолі на поколотих долонях Яровий.
Сумки, ремені, рукавиці, брелоки, гаманці, портфелі й іншу шкіряну галантерею Олег шиє та ремонтує.
Дуже дякує своїм 100-річним швейним машинкам, що вони ручні/ножні і працюють без електрики. Це дуже виручало шевця в часи блекаутів.
Окремий вид роботи майстерні – аксесуари для козацтва. Прямо зараз Яровий обтягує шкірою піхви (ножни) козацької шаблі. Замовлення отримує як через Facebook, так і по рекомендаціях знайомих та бувших клієнтів.
Зароблені майстернею кошти йдуть на проживання та купівлю матеріалів, а частина – відкладається на ті ж самі вітрини для експонатів.
«Під експозицію приміщення невелике дали – квадратів тридцять. Мені поки достатньо», – каже Олег.
А ще він хоче створити сайт, щоб експонати «Багричівської садиби» можна було побачити з будь-якої точки планети.
Питаю, де він навчився створювати шкіряні вироби.
«Зі шкірою працював мій рід, моя сім’я. Хоча дідів я не застав, але ж гени! Ще з дитинства мене цікавили шкіряні речі. Почав вчитися, – розказує майстер. – Купував в секонд-хендах взуття, розбирав, дивився, як воно влаштовано, і знову збирав. Потім відкрив майстерню по ремонту взуття та шкіряної галантереї, навчився перетягувати салони автомобілів».
Тобто, в Музеї історії сільського господарства Волині для Ярового не робота, а розміщення.
«Це дякуючи директору скансена Роману Ковальчуку. Він мені дає можливість працювати. Зарплату тут я не отримую, але постійно допомагаю і, я вважаю, це правильно», – каже Олег.
Тим часом в харківські Дергачі люди потроху починають повертатися, відкрилася «Нова пошта».
«Але ж Гайворон поруч, Шебекіно теж, – називає чоловік російські прикордонні міста неподалік від Дергачів. – Як туди їхати? Прильоти все одно є».
Тож повертатися додому Олег Яровий поки не планує. Хіба що з’їздить подивитися, як сильно посікло осколками його садибу.
В майбутньому хоче, щоб основа музею «Баграчівська садиба» залишилася у Рокинах, а в Дергачах – відкрити філіал. Але зараз про це замислюватися рано.
Та й думки зайняті! У скансені зараз повним ходом йде підготовка до літнього дитячого табору. Очікується, що у наметовому містечку житимуть до двохсот дітей. Організатор таборування – луцький спортивний клуб козацьких бойових мистецтв «Герць». Як то кажуть, слідкуйте за оголошеннями.
Петро Грицаюк