Де починається повага до суду?

10 серпня 2011 о 12:28 - 1371

Останнім часом в суспільстві розгорілась запекла дискусія стосовно поведінки лідера опозиції в Печерському суді: відмови звертатись до судді «Ваша честь», відмови вставати перед судом, відвертої критики дій головуючого в судовому засіданні. Одна частина оглядачів і коментаторів вбачає у цьому зневагу до закону, інша – протест проти судового свавілля.

Юридичні науки схильні до схоластики, тому з цієї точки зору дебати можуть тривати до безкінечності. Насправді ж це питання є не стільки правовим, скільки соціальним.

Політична боротьба між командою чинного Президента та лідером опозиції вивела на передній план проблему відсутності в Україні правосуддя як явища.

Ні для кого не є таємницею те, що український суд не є незалежним, як і те, що він не опікується справедливістю і законністю. Більше того, українські судді в переважній більшості не страждають від такого стану, оскільки взамін на лояльність до влади їм надають можливість щедро годуватись з корупційного корита.

Останні двадцять років судову система радянських часів, яка й так була далека від свого призначення в демократичному суспільстві, розбещували грошами та робили інструментом «узаконення» протиправного перерозподілу власності. Те ж, чим власне повинні займатись судді, було побічної функцією цієї системи, і тому, як вони це роблять, цікавило переважно постраждалих від судової недбалості та різного роду зловживань.

Слава Богу, в суді були далеко не всі громадяни. Слава Богу, більшість з тих, хто стикався з судами, потрапляв туди з незначними питаннями – розлучення, стягнення невиплаченої заробітної плати, штрафи за порушення Правил дорожнього руху. Інакше в суспільстві давно відбулася б революція, через ті кривди, що їх «Іменем України» щедро освячують вітчизняні суди. Якщо ж комусь і пощастило з отриманням «законного і обґрунтованого рішення в розумні строки», то переважно через те, що справа не була резонансною, гроші з іншої сторони ніхто не заносив і телефонним правом не користувався.

Отож, сьогоднішні події в Печерському суді поставили на порядок денний питання, чи буде у нашій державі правосуддя, чи система «судово-прокурорських органів».

Безпосередньою перевагою Юлії Тимошенко як державного і політичного діяча є можливість озвучити в обличчя судді те, про що більшість громадян змушені шушукатись в коридорах. Це відповідь знахабнілій системі, яка вже навіть не намагається робити вигляд, що грається в законність, а рішуче крокує в своїй системі координат, в якій не важливо, що ти робиш і які рішення ти приймаєш, головне, щоб їх підтримали у вищій інстанції.

Дивує навіть не зневага судом принципу змагальності і відверта праця в тандемі з обвинуваченням – це не є чимось новим і українські адвокати давно вже звикли до такого стану речей, дивує, що в цій ситуації суд так болісно переживає небажання підсудної проявляти зовнішні ознаки поваги до нього.

Але ж повага до суду не може виникати лише тому, що так записано в законі. Це є частина ставлення до суддів, яке сформувалось в суспільстві через повсякденну взаємодію судової влади і громадян, яких ця влада має обслуговувати. І якщо внаслідок цієї взаємодії у громадян є відчуття ошуканості та невдоволення, піднімати авторитет правосуддя штучними методами – одягненням мантій, нагрудних знаків, використанням спеціальні звернення – марно. Звичайно, закон повинен передбачати певні заходи впливу стосовно порушників порядку в судовому засіданні, але він не може змінити оцінку громадою суддівства в цілому.

Власне кажучи, можна прийняти закон, який зобов’язуватиме служниць будинків терпимості називати «непорочними дівами», і навіть встановити покарання за невиконання такого закону, але ставлення до проституції від цього не зміниться і виконання такої вимоги супроводжуватиметься неприхованими посмішками.

Сьогодні в Печерському суді йде не лише процес над Юлією Тимошенко але й процес над українською судовою системою, де присяжними виступає українське суспільство і демократичний світ. Вже зараз можна передбачити, що вердикт буде не на користь судочинства «по-українські».

Слід зазначити і те, що опозиція також несе величезну відповідальність за цю ситуацію, оскільки під час перебування при владі не зробила нічого для повернення судової системи «у лоно права», більше того, опозиційні лідери не цурались «рейдерських прийомів» у державному управлінні з використанням судів. І сьогодні закономірно відчувають зворотні наслідки відсутності правосуддя. А значна кількість наших громадян не підтримують дії Юлії Тимошенко не через довіру до Печерського суду, а внаслідок сумнівів у боротьбі опозиції за справедливість, а не за збереження власної шкури.

Тому сказавши «А», треба казати і «Б». Якщо опозиція заперечує проти суддівського свавілля і наруги над правом, вона має довести щирість своїх намірів змінити ситуацію на краще: ініціювати законодавчі пропозиції, що посилювали б захист прав людини в суді, ставити питання про притягнення до відповідальності суддів, які порушують закони (і не лише стосовно публічних політиків, а й за зверненнями пересічних громадян). І не важливо, що зараз опозиція не має достатньої кількості голосів для прийняття відповідних рішень, головне довести суспільству готовність будувати справедливе правосуддя. Інакше ці рішення прийматимуться іншими політиками.

Сьогодні діагноз української судової системи очевидний, залишається питанням, хто готовий виступити її лікарем та повернути її у стан, коли звернення «Ваша честь» буде природним для кожного учасника судового засідання.

Поділитися: