Страйк, бунт – чи імітація?

29 грудня 2011 о 11:12 - 2717

Рабів до раю не пускають.
Кошовий отаман Запорізької Січі
Іван Сірко

Страйком це можна назвати з великою натяжкою, але ця подія спонукала до певного журналістського розслідування для того, аби зрозуміти, що стало причиною невдоволення трудового колективу ДАРЗ.

І виявилось, що ситуація на заводі є відображенням ситуації в державі, але в мініатюрі.

Що я маю на увазі? Спробую пояснити. А уважний читач проведе необхідні паралелі.

Є 18-річний, чи то справжній, чи то номінальний, господар цього заводу, котрий мешкає в США і з труднощами зможе показати на мапі, де знаходиться Дніпродзержинськ, і вже тим більше, напевно, не знає специфіки свого заводу.

І є два його ставленники на цьому заводі, (щоб було зрозуміліше, речі називатимемо своїми іменами) два чісто-канкрєтно реальних пацана з Донбасу (смотрящіє): директор Вінник Олег Миколайович і голов­ний інженер Щурін Сергій Олександрович.

І є «мартишкі, которих надо дрєсіровать», – вислів Щуріна.

Але це не все. Є ще державний тендер на виробництво 500 мікроавтобусів швидкої допомоги до Євро-2012. Здогадайтесь, хто його виграв? Звичайно, підприєм­ство, котре навіть у часи свого найбільшого розквіту мало колектив, котрий не перебільшував 200 чоловік, і котре займалося ремонтом автобусів «Ікарус». Але ж, як відомо, «Донбасс порожняк нє гоніт», і тому ця справа хлопцям, виявляється, по плечу. І хлопці беруться за справу з завзяттям. Закуповують у французького «Рено» напіввантажні буси, ставлять туди голландські люки, роблять вікна, ставлять зроблене в Україні значно дешевше європейських аналогів медичне устаткування і – ГОП! Маємо український автомобіль швидкої допомоги, тільки допомога кому? Звичайно, собі. Дешево, сердито, економія коштів неабияка, а грошей багато не буває…

Аякже, кожна праця мусить бути належно оплачена, це ще Карл Маркс сказав.

А те, що за майже півроку зібрали тільки 5-ть бусів – це дурня, головне зекономити кошти, а там наженемо, часу вистачає.

Ну а що ж колектив? А колектив, як і весь народ України, пробує вирішити свої проблеми самотужки. Не отримуючи по 3-4 місяці зарплату, хтось іде на лікарняний, хтось – у неоплачувану відпустку, а хтось звільняється. А ті, хто лишився, випилюють дерева на території заводу, щоб хоч-якось опалювати собі цехи, а як же? Економія. Тільки господарі економлять не на собі, а на робітниках, адже за парканом підприємства є велика кількість бажаючих влаштуватись на завод.

…І врешті народ прорвало, вийшло «страйкувати» аж біля двох десятків людей.

Чому так мало? Тому що сьогодні на заводі увесь колектив – це до п’ятдесяти чоловік разом з охороною і прибиральницями. Із них половина – працівники адміністративного апарату, котрим і так більш-менш непогано живеться, порівняно з іншими.

Але ж, страйк 20-ти добре орга­нізованих та знаючих чого вони хочуть людей, готових іти до кінця, відрізняється від страйку рабів, котрі вимагають поліпшення умов праці та покращення якості похльобки. Страйки в Європі проходили під гаслом: «Якщо на заводі не працює вентиляція, треба спалити помешкання директора». Страйки в США проходили по принципу: «Якщо тебе ображає сусід і ти звертаєшся у страйком по допомогу від свавілля сусіда, спали йому двері і принеси попіл, якщо ж ні – ми допоможемо твоєму сусіду тебе гнобити».

Я ні в якому разі не закликаю до насильства, але на цих прикладах я хотів показати, що такі страйки, як на ДАРЗ, а тим більше, не дай Бог, можливе голодування – це апеляція до совісті так званих власть імущіх. Але у тих, хто сидить на золотих унітазах, совість відсутня за визначенням! Той, хто купує собі черевики із страусячої шкіри, ніколи не зрозуміє того, хто по ночах скрегоче зубами від безсилля, тому що не може прогодувати свою родину. І тому з такими так званими господарями життя треба говорити зрозумілою для них мовою сили. Бо вони пишуть закони для нас, а самі на ці закони плюють, бо, як відомо, живуть по-понятіям. Ми, народ, маємо усвідомити просту істину: якщо їхні закони суперечать законам Божим, то ми їхні закони повинні розглядати як правила поведінки для рабів та, відповідно, інструкції для наглядачів. А ми – не раби.

І на останок. Народ, котрий бореться за щось, а не за все, що йому належить – не отримає нічого. Допоки ми цього не зрозуміємо, доти ми і будемо жити у злиднях.

Поділитися: