Звичайні люди

29 квітня 2011 о 09:27 - 1842

Нинішнє життя Надії Ярмолюк майже нічим не відрізняється від життя її сусідів, пенсіонерів з села Вовніги Солонянського району Дніпропетровської області. Ті ж клопоти і проблеми: хатня робота – навесні старенька садить город, з якого фактично і живе, і це незважаючи на 90-річний вік. Але працювати їй все важче і важче. Говорить, що вже ледь-ледь вправляється з господарством. Вік вже не той. «Вже і ходити важко, земля не притягує»,– жартує бабуся.

Взимку інша проблема, – як заплатити по рахунках за газ, світло та воду. Незважаючи на субсидії, зручності цивілізації з’їдають половину пенсії Надії Марківни. Хоча і тут бабуся не втрачає почуття гумору. Говорить: «Не буде чим платити – відключать газ – топитиму пічку, покійний дідусь – мій чоловік – дрів з посадки на власній спині наносив вдосталь». Тут перший і останній раз за розмову відчувається, що старенька розхвилювалася. Їй важко зрозуміти, чому нинішня влада зовсім не дбає про своїх громадян. Чому в Європі, наприклад, де працює її донька, доглядає за такою ж старенькою, але чужою бабусею, пенсіонери отримують в 10-15 разів більші пенсії? Щоправда, декілька місяців тому Надія Ярмолюк отримала надбавку до пенсії – 15 гривень, говорить: «Хай Янукович на них собі краще пивка купить. Не треба мені подачок». Привчена батьками з дитинства працювати, вона влітку, ні світ ні зоря, встає доглядати город, який, за словами значно молодшої сусідки, один з найохайніших в селі.

Питаємо, навіщо ви на город ходите? «А у мене ж машини немає, щоб їздити», – і тут знайшлася старенька. Яка, крім себе, тепер сподівається лише на допомогу дітей та онуків. З півроку тому старенька поцікавилась чи не могли б солонянські чиновники їй ворота в двір нові поставити. Бо старі, дерев'яні, вже зовсім похилилися. Але відповіді бабуся чекає до сьогодні.

Біографія ж у Надії Марківни не з простих. Народилася на Рівненщині, при панській Польщі в 1921 році. В 1939 році – внаслідок радянсько-німецьких домовленостей – в її рідному селі на дверях офіційних установ замість польського орла з'явили­ся червоні зірки. А замість панів на західній частині України владою стали «товарищі». Життя ж народу на краще не змінилося. Декого з сусідів Надії Марківни вже тоді розкуркурили і вивезли в Сибір… В 1941 році «прийшли» німці, яких в села не пускали бійці УПА. Але і вони не завжди могли захистити населення від німецького терору… А 1946 році, після перемоги над Німеччиною, радянська влада засудила Надію Ярмолюк на 10 років тюремного ув'язнення. Її судила трійка по свідченню 3 наочників, які стверджували, що Надія Марківна була причетна до українського руху опору. «Один з слідчих тоді говорив мені, що по одному свідку не судять, а у тебе три», – згадує Надія Ярмолюк. І ще: «Был бы человек, а мы статью найдем». З її слів, не було реальних доказів. Потрапила в Норильськ, де і відбула 10-річний термін ув'язнення. «Найбільше запам’ятався перший день, коли мене в 30-градусний мороз, в самому платтячку і туфлях відправили на вуличні роботи. Оце все, до вечора не доживу», – подумала тоді жінка. Але Надія Ярмолюк вижила. І після звільнення більше 10 років прожила там. Той край старенька згадує з теплотою. Там працювали на лісоповалі, потім – баня. Неділя – вихідний. А місцеві люди переважно привітні.

З 1967 року Надія Ярмолюк мешкає в Солонянському районі Дніпропетровщини, де до пенсії працювала на кам»яному кар'єрі. А її чоловік Артем Степанович Ярмолюк працював трактористом у колгоспі. Заробив найбільшу в селі пенсію. По тих мірках великі гроші – 125 рублів. «Останні роки життя мій чоловік тяжко хворів. Але допомогти йому ніхто не поспішав – ані районна влада, ані обласна, – згадує Надія Марківна. – І це незважаючи на статус ветерана війни». В лікарню Артема Степановича возили діти приватною машиною. На державу, яку свого часу захищали ці старенькі люди, покладатися зась.

Чому так? Надія Марківна говорить, що це все тому, що при владі залишилися замасковані комуністи. І тепер вони увійшли у коаліцію з регіоналами і роблять свою справу – руйнують державність України.

На селі ж кожен день нові проблеми: кілька тижнів тому труби прорвало. І старенька кілька днів сиділа без води. Добре, що сусіди допомогли – принесли відро води.

Але в тому, що ми так погано живемо, Надія Марківна звинувачує не тільки владу. «Ось нещодавно дивилася по телебаченню: показували польське село. Там селяни (дрібні фермери) самостійно обробляють землю. І у нас в селі майже у кожного є пай. Та робити зараз ніхто не хоче», – резюмує Надія Ярмолюк.

Поділитися: