ОСОБЛИВОСТІ ВЕДЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОГО СІЛЬГОСПБІЗНЕСУ Серія друга. Як окупувати водоймище

24 грудня 2010 о 12:18 - 1965

Олена ГарагуцОлена Гарагуц


Першу письмову згадку про чарівну річку придніпровських степів Самоткань у 1594 році залишив тодішній німецький посол в Росії Еріх Лясота. Пізніше, у 1635 році, французький інженер Гійом де Боплан також побував у «місцині, яка дістала назву Самоткань». І бачив «багато гаїв, густо порослих вишневими деревами», котрі «займали цілих півмилі в довжину і ширину». А в річці і тих кількох озерах, що на її берегах, писав Боплан, «дуже багато риби».
Так багато, що «вона аж задихається у жарку погоду». А вже у радянські часи писали, що «ще 400 років тому тут дійсно водилися ведмеді, а сайгаків та диких коней – тарпанів – можна було бачити і 100-150 років тому». І що у селах вздовж Самоткані «можна було спостерігати, як на солом'яних та очеретяних покрівлях гніздилися і виводили своїх пташенят лелеки», а «на річках, ставках і озерах багато водилося диких качок і гусей та іншої водоплавної птиці».

А вже зовсім недавно, три роки тому, в еколого-краєзнавчому журналі «Свята справа» мешканець тутешнього села Водяне Микола Тесленко написав: «Як же дізнатися, кого запитати, де все звідси поділося, куди зникли краса і радість? Де колодязі-журавлі? Де ставки і озера? Чому тепер не літають дрохви? Куди зникли великі зграї куріпок і перепілок? Сонце світить, як і світило, дощі йдуть, як і йшли, однак, перефразовуючи поетесу Ліну Костенко, ще назва Самоткані є, але річка з її колись мальовничими берегами, плесами і пляжами зникає – уже нікуди майже і не тече, сохнуть довкола неї трави та дерева, обминають цей закуток дикі качки і там та тут залишають свої гнізда горді лелеки».

Таки справді, промовляє тепер мені інший старожил іншого тутешнього села Перше Травня Олег Єфремов, не стало верб, осокорів і тополь, дубів і кленів, тих сінокосів і густих гаїв, які я пам'ятаю з дитинства. А над степом кружляли соколи та яструби, продовжує Єфремов, в гаях виспівували солов'ї, у небі жайворонки, навесні простір напоювали пахощі білої акації, влітку – липового цвіту.

– Та тільки ж сьогодні уже і нам, селянам, нашим дітям і внукам місця немає на цій землі, – раптом вигукує, обриваючи свої спогади, Олег Єфремов. – У нас зараз відбирають останнє, що для людей ще залишилося після нищівної аграрної реформи – річку з її водосховищем!

І аби нагадати мені, чому жителі усієї Першотравенської громади, і в першу чергу створена нею громадська організація самозахисту та порятунку (СГО) «Самоткань», запросили до себе кореспондента, Олег Григорович каже прямо:

– Нас усіх звідси виживають нині, випихають у спини, щоб зникали зі своїх сіл слідом за лісами, гаями та луками, птахами і дичиною, котрі давно зникли-пропали. Мешканців одразу п'яти сіл залишають зараз без права на берегах Самоткані жити і працювати, народжувати і виховувати дітей, черпати наснагу з усього, що нас оточує і завжди належало селянському люду. Таке враження, що, не оголошуючи, намітили і здійснюють остаточну і від народу «зачистку» і так уже достоту сплюндрованого колись райського куточка землі. Щоб жодної і людської живої душі незабаром тут не лишилося…

 

Почнемо тепер з того, що 50 років тому у верхів'ї Самоткані на місці Вільних Хуторів виникло місто Вільногірськ. Тут знайшли поклади титанових руд і звели гірничий комбінат, який зайнявся їх добутком та збагаченням. А Самоткань перегородили греблею і створили 154-гектарне водосховище. Щоб з відстійників комбінату скидати у нього промислові стічні води. Гребля зветься водорегулюючою, бо не давала і не дає сховищу переповнюватися понад міру. «Лишки» щоразу перекачуються у Дніпро. Ось і вийшло, що п'ять розкішних сіл, котрі з обох боків гніздилися колись по берегах річки – Підлужжя, Тарасівка, Самоткань, Перше Травня і Новогригорівка – тепер тісно оточили рукотворне водосховище. Людські городи крайніх вулиць у всіх них виходять прямісінько до води. Якщо піднятися в небо і поглянути звідти, то це зараз як одне село, посеред якого – водоймище. Тим паче, що зараз це й одна сільська рада. Все той же Олег Єфремов обвіз нас довкіл сховища. Чарівними, принадними, подумалося нам, виглядають населені пункти селян і нині. Жити біля настільки «великої» води – хіба не задоволення і не радість? Та й переваги очевидні. Для поливу, інших потреб вистачає. А риби, кажуть, ще недавно лови скільки завгодно – її не меншало.

– Але ще в кінці літа 2005 року на берегах водосховища, – розповідає Наталя Олександрівна, зав­бібліотекою, – раптом появилися таблички: «Ловити рибу віднині категорично заборонено». І не тільки. «Хазяйнувати» на воді та розважатися біля неї також зась. Водоймище, мовляв, переходить в оренду…

Одразу стало відомо, що це зазіхнув на «ціле море» Сергій Палагута. Він тутешній, але якийсь час десь вчився і десь працював. Недавно «завернув голоблі додому» – у якості приватного підприємця. У балці Воєводці взяв в оренду ставок. І, мабуть, рішив, що його для нього замало. А коли народ сполошився і зажадав пояснень, ще й обурився. Заявив усім роздратовано і в очі, що «а хто ви такі, щоб вам карти розкривати?» Не ваше це діло – і квит. Далі й гримнув, щоб «язики прикусили». Бо до весни пообіцяв водоймище, й «обнести огорожею». Так що коли там чиїсь човни прив'язані або сховані напоготові, забирайте їх мерщій – нікому вони надалі не знадобляться!

– Зламати опір людей через коліно Сергій Палагута намагався ще на початку 2005 року, коли у січні явився несподівано на сесію сільської ради з вимогою покірно передати йому водосховище у тривале користування, – розповідає депутат Першотравенської сільради Григорій Єфремов. – Заявив, наче від депутатів потрібна формальна згода, бо все інше він «уже погодив там, де треба».

Сільраду тоді тут очолював Михайло Найда. І для нього, не кажучи уже про депутатів, «ініціатива землячка» з одного боку була, як сніг на голову. З іншого – вони не могли заперечити того факту, що від тих пір, як титановий комбінат у Вільногірську потрапив у приватні руки, а їхні села розчавучила аграрна реформа, водосховище на Самоткані опинилося в дивному становищі безгоспного. Догляду ніякого, зате знайшлося чимало ласих влаштовувати тут тотальний вилов риби та засмічення й руйнування берегів. Отож дійсно треба було бігом щось робити. І депутати «на всякий випадок» вволили таки клопотання Сергія Палагути. Але тільки в частині «виготовлення проектної документації». А далі, мовляв, буде видно. Та не минуло й трьох місяців, як обранці схаменулися. Це ж все одно водойма на їхній річці – вважай, разом з річкою – «дістануться орендарю, а не громаді». Тому на сесії, котра відбулася у квітні, відмінили попереднє рішення. А голові сільради доручили готувати «свої документи». Щоб усі – як права, так і обов'язки – користуватися водосховищем дісталися територіальній громаді.

То й поготів не важко тепер зрозуміти, чому восени 2005-го року, коли «непроханий підприємець» розставив таблички, у всіх п'яти селах народ збунтував. «Скажу й більше, – говорить зав­бібліотекою Наталя Саржан,  – громадську організацію «Самоткань» та її раду ми заснували для того, щоб боротися за водоймище, не дати його нікому у нас відібрати». І дуже добре вчинили: хотіли чи ні, мусили тепер рахуватися з волею селян і в районних інстанціях, і в обласних. Так, принаймні, людям здавалося. Адже звідусіль: районної та обласної держадміністрацій, з управлінь як земельних і водних, так і рибних ресурсів їх заспокоїли. Що боятися не слід. Першотравенське промислово-регулююче водосховище – не ставок, щоб його можна було передавати в оренду. Такого не буде! А по-друге, у цьому водосховищі водяться золоті карасі – ще їх називають червоними або круглими. А вони занесені до Червоної книги. Тому про рибогосподарське використання водойми, тим паче, мови не може йти! Нарешті і третє: чинне в Україні законодавство стосовно місцевого самоврядування дійсно дозволяє у даному випадку територіальній громаді «перебирати ініціативу на себе». То селянам, виходить, і карти в руки?

 

Однак цілих п'ять років після сільська рада і пальцем не поворушила, щоб водосховище залишили у розпорядженні громади. І п'ять літ поспіль тільки селянська громадська організація «Самоткань» з усіх сил бореться за людське «останнє добро» –  водойму. І триває ця неоголошена війна з ранньої весни 2006 року, коли одного дня водосховище раптом… запалало вогнем. Не в переносному – у прямому значенні цих слів. І не синиця з байки Глібова, яка колись хвалилася море підпалити, розвела тут жахливе вогнище. Це Сергій Палагута не інакше, як таким чином вирішив викурити з берегів місцевий народ. Взяв і випалив майже на 50 гектарах довколишніх заплав очерет. Дим піднімався до хмар. За десятки кілометрів було його видно. У Першому Травні одразу зібрали народ на сходку. Ось що на ній говорили.

Ірина Сич: «Через цю пожежу мої корови ледве не згоріли. Як я змогла, не побоялася вивести їх з вогню, сама не знаю».

Віктор Невмивака: «А я на попелищах потім нарахував мало не сотню спалених лелечих та качиних гнізд зі згорілими в них шкарлупами яєць».

Василь Ліщенко: «Це що, земля уже горить під нашими ногами?»

Останнім же виступив, мов висловив заповіт землякам, літній віком на той час, а нині уже покійний, Григорій Луценко, який колись тут багато років очолював сільську раду. «Слава Богу, – сказав Григорій Іванович, – що наша громада проснулася. Якщо після розпаювання колгоспів залишилися голими без майна, так хоч водосховище тепер не віддавайте!» А виступив Луценко після свідків, котрі на власні очі бачили, як Палагута «зі своїми людьми» палив очерет. «І знаєте, як пояснював, навіщо він це чинив? – запитували свідки і відповідали. – А з якого боку не вийде тепер до водойми, звідки не погляне на неї, звідусіль наскрізь бачитиме, чи хтось там не поліз у його володіння».

Резолюцію з вимогою негайно покарати підпалювача сходка відіслала у природоохоронну прокуратуру. Реакції, гадаєте, чекати довго не прийшлося? Та ні, чекають на неї до цих пір. Прокуратура резолюцію, мов проковтнула та вдавилася нею, і мовчить, як води у рота набрала. Зате Палагута відреагував швидко. Уже у травні 2006 він тикнув людям межи очі унікальний документ – «Тимчасовий договір», який уклав з Верхньодніпровською адміністрацією «в особі першого заступника голови Старостенка В.І.». РДА, виявляється, дала «дозвіл на розробку техдокументації та передачу земельної ділянки в оренду… ставок площею 154 га для рибогосподарського використання за рахунок земель Першотравенської сільської ради».

Активісти СГО «Самоткань» читали цей договір і очам своїм не вірили. З якого дива водосховище на річці назвали ставком, залишалося невідомим. І якщо його віддали в оренду «за рахунок земель сільської ради», то чому без згоди сільради? А найцікавіше, що «в зв'язку з довготривалою процедурою оформлення документації, яка необхідна для укладання договору оренди», С. Л. Палагута «зобов'язується сплачувати плату за фактичне користування до укладання такого договору».

Що далі треба сказати? Що громада у Першому Травні таки не в тім'я бита. Підняла ціле повстання. На знак протесту закликала людей перекривати автомагістраль, що тут з обласного центру веде на Київ. Забила й на сполох в усіх інстанціях. І це подіяло. У червні відбулося екстрене засідання районної комісії з земельних питань, на якому «на підставі висновків держуправління екології та природних ресурсів області про неможливість передачі діючого водосховища в оренду» вирішили «відмовити в надані об'єкту приватному підприємцю».

 

Отже, крапку поставлено? Уявіть собі, отим пунктом у «Тимчасовому договорі», який дозволяв С. Палагуті хазяйнувати на водоймі «до укладання постійного договору», він одначе прикривався ще три роки.

А тим часом районні органи влади приголомшили селян: хоч «топографо-геодезичні роботи на водосховищі та прилеглій території і не проводилися», однак «слід вважати, що вказана водойма знаходиться не в межах, а за межа­ми ваших населених пунктів». Це значить, по-перше, що коли досі твердили у своїх офіційних документах про приналежність водосховища до земель сільської ради, то наче помилялися – тепер доводиться виправлятися. А по-друге, це значить і те, що водосховище для територіальної громади все одно, що приший коневі хвіст. Вона ним не може розпоряджатися. Отака дивина! Виходять у двори та на городи люди зі своїх будинків, бачать, не сліпі ж, що водоймище у межах їхніх сіл, а їм кажуть, щоб не вірили своїм очам.

То в чім же, загукали люди, проблема? Зробіть топографо-геодезичні зйомки, і все стане видно, як на долоні! Більше того, сільрада слідом подала і клопотання про узаконення «відповідним документом» водосховища у межах територіальної громади. Так в районі спершу її навіть на сміх підняли. Щоб таке зробити, потрібні, мовляв, великі гроші, а їх немає. Далі ж район, не інакше, як також води з  водосховища у рот набрав, – залишив без розгляду клопотання. Отака шана громаді!

Зате не ховається, навпаки, чимдалі сильніше «показує норов» Сергій Палагута. Позаторік, скажімо, селяни раптом дізналися, що не комусь, а саме йому доручили здійснити контрольний вилов риби, аби з'ясувати, водяться тут чи ні червонокнижні золоті карасі. Так Сергій Леонідович доповів, наче їх і близько немає, і це прийняли за чисту монету. Довелося активістам СГО «Самоткань» домагатися незалежного обстеження. А воно дуже розгнівило район. Бо підтвердило наявність у водосховищі «золотої рибки», котра має перебувати під охороною держави. Одначе «орендар» і не збирався складати руки. Зусиллями СГО «Самоткань» було здійснене зариблення сховища та на сесії сільради схвалено програму його охорони, а «орендар» тим часом по 16 сіток «ставив і трусив за добу».

Торік же навесні і геть зовсім ошелешив мешканців сіл Палагута. Тих, точніше, чиї садиби на берегах водойми. Вийшли вони на свої присадибні ділянки, а там стримлять кілочки – «городи їм повідрізали». Разом з луками і пасовищами. З чийого ж дозволу? Уявіть собі, за документами «загадкового походження» готувалося відведення земельних ділянок – кожна по 75 соток – під забудову півтора десятка індивідуальних маєтків. Саме там, куди люди вернули 42 пари лебедів, знайшлися охочі аж бігом зводити «фортеці». Чого коштувало громаді «завадити руйнувати заповідну зону» – це сюжет для окремої детективної розповіді.

А перипетії цього протистояння з осені минулого року обернулися новим «сюрпризом». Відтоді Палагута виступає уже не приватним підприємцем, а уповноваженим чи й одним з засновників ТОВ «Альфа-ТЕКС» – є таке, що займається промисловим виловом риби, але не тут, у Верхньо­дніпровському, а у Петриківському районі. Тепер же появилося і в Першотравенській сільраді. Щоб «селюки» не сумнівалися і не плекали надій, Палагута подав у сільраду «Режим рибогосподарської експлуатації Першотравенського водосховища», втілювати який довірено, ясна річ, ТОВ «Альфа-ТЕКС». За що товариство і взялося швидкими темпами. На водоймищі з'явився причал з моторними човнами, біля нього «вагончик». Заступила на вахту й охорона. З народом тепер спілкується не скільки Палагута, стільки його ніби помічник – якийсь Віктор Ребрик.

Та тільки у сільській громадській організації «Самоткань» зібралися не лякливі. Своє подання з вимогою «розібратися з непрошеними гостями» вони адресували тепер не лише в місцеві органи влади, міліцію та прокуратуру, а і в СБУ. І не випадково. Мають на це підстави. «Режим рибної експлуатації» підготовлено за матеріалами досліджень біоресурсів водосховища, які ніби здійснив Інститут рибного господарства Академії аграрних наук України. Та фахівців аж з Києва насправді тут не зустрічали мінімум впродовж двадцяти останніх років! А ліцензія на виробничу діяльність, надана ТОВ «Альфа-ТЕКС», дозволяє йому рибу ловити лише «на промислових ділянках рибогосподарських водойм».
З яких же пір та за чиїм велінням водосховище на річці Самоткань потрапило в число промислових для рибальства – не сказано. Загадка. Таємниця. Документів з цього приводу, переконалися селяни, в природі не існує.

Що ж зараз відбувається тут, як зреагували високі посадовці та грізні правоохоронці? Якийсь час здавалося, що «не залишили селян у біді». Сюди порізно і гуртом виїжджали посланці чи не всіх служб з охорони природи і водних ресурсів, ті ж іхтіологи та гідробіологи, слідчі прокуратур і ті, що борються з економічною злочинністю – кінчаючи аж офіцерами Міністерства з надзвичайних ситуацій. Гамір здійснявся неабиякий! І якщо одні обережно висловлювалися – що документи, з якими ТОВ «Альфа-ТЕКС» «зайшло на водойму, сумнівні» чи «такі, які містять плутанину і чітко не визначили порядок господарської діяльно­сті», – то інші говорили й відвертіше. Що це – «незаконне захоплення водосховища».

Та далі все стихло. Запал згас. І вже зовсім недавно, у листопаді, СГО «Самоткань» одержала два листи. З райдержадміністрації їй повідомили, що «Вашій сільській раді запропоновано звернутися з цього приводу до суду для отримання судового рішення». Райуправління МВС продублювало цю мудру пораду, пояснивши, що «у відносинах ТОВ «Альфа-ТЕКС» і громадського об'єднання «Самоткань» вбачаються ознаки цивільно-правових відносин, які вирішуються у судовому порядку».

– Нас кинули, як відіслали подалі, залишили наодинці з нахабними ділками, – мало не плаче Олександра Саржан. – Ще й телефонують услід, «підказують»: поки ми єдині триматимемося, водосховище лишатиметься не загарбаним. А здамося – нас потоплять у нашій же водоймі і не оглянуться…

Дивно, правда ж? Чом усім забаглося, аби селяни якомога швидше подавали позов? Відчиняється скринька просто. Відчинив її саме помічник Палагути Віктор Ребрик. Бо яке буде рішення суду, у його «благодійників» сумнівів не виникає. Буде воно на користь ТОВ! Бо кому ви, злидарі, потрібні, якщо є ті, хто щедро заплатить за потрібне рішення?!

Ось чому, кажуть активісти селянської «Самоткані», до суду не збираємося ми і не спішимо. Нинішньому суду – оце дожилися! – довіряти селяни не можуть. Краще, говорять, братися за вила і стояти до останнього! Поки ще живі – стояти! Але ми все-таки б радили першотравенцям судитися. Тільки не з Палагутою чи «Альфа-ТЕКСом». Є усі підстави судити держчиновників з райадміністрації і її численних служб, тих же правоохоронців з міліції та прокуратури. За те, що вони, маючи повноваження, більше того, що зобов'язані були цей «вузол» розв'язати, насправді не просто самоусунулися, а ще й сприяли тугіше затягувати зашморг. А якщо держава наділила очільників гілок влади обов'язками, а вони на них чхають і, як ті прихвосні, за червонці служать ділкам – треба нести відповідальність.

Інакше чи є і у нашій державі влада, яка розбудовує «Україну для людей», а не «зачищає» її територію від свого народу?

Микола Нечипоренко

См. серію першу. Бєзпрєдєл по-новомосковськи – http://www.the-persons.com.ua/news/seljanin/4306/

Підписуйтесь на наш телеграмм

Поділитися: