Закон один для всіх, але тільки не для держави

10 грудня 2010 о 13:23 - 1505

До цього висновку приходиш кожен раз, коли стикаєшся з виконанням державою нею ж встановлених пільг і привілеїв.

Для прикладу: є Закон «Про соціальний і правовий захист військово­службовців та членів їх сімей», який є фактично базовим для соціального захисту військових. Але водночас держава не спроможна забезпечити ті гарантії, які у ньому передбачені. І цю свою неспроможність вона намагається всіма способами приховати. Кожен рік здійснюються спроби ввести правову норму, яка узалежнює надання пільг від наявності ресурсів у відповідного державного органу, на якого покладено фінансування відповідної соціальної гарантії. Зокрема, у 2008 році були внесені зміни до Закону «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», які говорили про те, що «пільги, компенсації та гарантії, передбачені цим Законом, надаються за рахунок і в ме­жах бюджетних асигнувань на утримання відповідних бюджетних установ». Це фактично означало те, що якщо держава не передбачила у бюджеті на відповідний рік коштів на забезпечення певної пільги, то люди, які мають на неї право, залишаються ні з чим.

Потрібно зазначити, що Конституційний суд України визнав таке обмеження неконституційним і це положення втратило чинність.

У той же час, це не збільшило спроможність держави виконати те, що було прописано у Законі. А отже був знайдений інший вихід. Навіщо вносити зміни у спеціалізований закон, якщо побічно такі обмеження можна прописати у законі про державний бюджет на відповідний рік? І тепер в законах про державний бюджет на 2009 і 2010 рік просто записується, що фінансування пільг, зокрема для військових, здійснюється відповідно до бюджетних асигнувань. При цьому навіть не згадується, що відповідного обмеження немає у самому законі, який визначає і регулює надання цих пільг.

Показовою є ситуація з фінансуванням пільг, пов'язаних з перевезенням військовослужбовців та членів їх сімей, їх особистого майна залізничним, повітряним, водним і автомобільним (за винятком таксі) транспортом, які передбачені у вище згадуваному Законі.

Так, у 2010 році людям, які мають право на цю пільгу, відмовляють у зв'язку із тим, що відповідних коштів на фінансування цих пільг не було закладено, і бюджетні асигнування на ці цілі не надходили. І це залишає перед цими людьми тільки один вихід: захищати свої права у суді, що багато із них вже роблять.

Лицемірність державних чиновників не має меж.
З однієї сторони, вони хочуть виглядати в очах народу як благодійники, які піклуються про всіх і про кожного. А з іншої сторони, просто обманюють, оскільки не мають коштів, щоб ці свої обіцянки, втілені у законодавстві, виконати.

Все це ставить під велике запитання принципи верховенства права, оскільки якщо для держави закон є лише літерами на папері, то який приклад це дає громадянам країни…

Максим Щербатюк

юрист Української Гельсінської спілки з прав людини

Поділитися: