Смертельний удар по селу

18 червень 2010 о 08:21 - 2040

Ще в 1998 році, працюю­чи в якості заступника голови райдержадміністрації з питань соціальної політики одного з найбільших і найбагатших з 22 сільських та фактично 9-го міського району — Дніпропетровського, я мав змогу остаточно впевнитись, що осердям будь-якого села, центром соціальної інфраструктури, серцем територіальної громади є школа. Так звані структуроутворюючі господарства, що прийшли на зміну колгоспам і радгоспам, в кращому випадку брали все ліквідне — техніку, виробничі приміщення, майстерні та людські паї в обробіток, в оренду; в гіршому — цілі сільсько-господарські комплекси пішли на металобрухт. Вони категорично відмовлялись утримувати неприбутковий «соцкульт­бит». КСП, ТОВ-и, АФ-и, ВАТ-и і ЗАТ-и разом із злодійкуватою владою правдами й неправдами намагались здихатись, передати на баланс «злидням» — сільраді, райвно чи ЦРБ залишки «соцреалізму» — котельні, лазні, бібліотеки, дитсадки, позашкільні заклади, Будинки культури, кінотеатри, стадіони, табори праці та відпочинку, піонерські табори, ФАП-и і т.д. В кращому випадку все це знецінювалось після передпродажної підготовки — запустіння, розкрадання, зміни цільового призначення , а потім продавалось потрібному клієнту. В гіршому — залишався лише фундамент та непотріб. І тут вина не тільки недалекоглядних «тубільців» чи ненажерливих столоначальників, а насамперед державної політики.

Другий удар «на всихання» село отримало після кількох так званих оптимізацій мережі закладів сільської охорони здоров'я, передачі сільських амбулаторій та ФАП-ів на злиденний бюджет злиденних сільських та селищних рад. Було порушено головний принцип фінансування та управління — галузево-цільовий. Держава відмовилась від сільської медицини, а заодно і від своєї основи — села. Безслідно і назавжди зник основний форпост сільської медицини — ФАП (фельдшерсько-акушерський пункт). Саме тут фельдшер чи акушерка надавали таку необхідну першу долікарську допомогу — зупинка кровотечі, знеболювання, початок боротьби з різного виду шоками, отруєннями, опіками, приймали фізіологічні пологи, виконували функції сімейного лікаря, про якого ми вже й не мріємо. Далі «під ніж» потрапили сільські амбулаторії та дільничні лікарні — почали зі скорочень штатного розпису, неефективної роботи ліжкомісця, а закінчили закриттями стаціонарів, спеціалізованих відділень. Останніми зникли аптеки та надії на хоча б невідкладну, а не те що спеціалізовану допомогу. За попередження вбивства простого українця трьома головними захворюваннями-кілерами — серцево-судинними, ендокринними та онкологічними — відповідати нікому та й ніде. Тонометр Ріва-Рочі став такою ж примарою, як глюкозометр чи мазок на цитологію. Профілактичні огляди населення, щеплення дітей пішли у небуття разом зі статтею Конституції про безкоштовну медицину.

 

ЦИТАТА

«Табачник хочет закрыть маленькие школы

Маленькие школы будут закрывать. Об этом в Донецке заявил министр образования и науки Дмитрий Табачник.

Как передает канал «СТБ», по мнению министра, лучше оставить меньше школ, но обеспечить качество образования в них. «Маленькие школы, особенно в сёлах, не в состоянии обеспечить достаточный уровень образования, — сказал Д.Табачник.

«Если учитель пения в остальное время преподаёт физику и математику, что это даёт? Фактически мы калечим психику маленького украинца. В Канаде, а это страна с высоким уровнем образования, расстояние от места жительства ученика до школы бывает до 70 километров. И это правильно. Нужно комплектовать школы хорошо, а проблему решать за счёт программы «Школьный автобус», — считает он.

«Необходимо, чтобы каждый украинец, живущий в городе или селе, имел доступ к качественному образованию. У нас сейчас в маленьких школах ученикам на пальцах объясняют основы информатики», — добавил Д.Табачник».

ИАЦ «Лига». 27.05.2010

 

Якось в обласному онкодиспансері я зустрів лікаря-легенду, хірурга від Бога, справді заслуженого й справді народного, колишнього багатолітнього головного акушера-гінеколога Дніпропетровської області — Ірину Юліанівну Туз. У відповідь на моє безглузде запитання: «Чи дійсно породіллі з Софіївського району краще народити не в своїй ЦРБ, а їхати з переймами на попутці за 70 км до Кривого Рогу, чи за 100 км до Дніпропетровська?» — вона лише невтішно і зажурено похитала головою.

Зростаючи у сім'ї педагога з п'ятдесятирічним стажем, маючи певний досвід викладача, доцента, хотів би поділитись своїми думками і з приводу чергової реформи — в освітянській царині.

Тож третій удар — атемі, останній, смертельний.

Школа — храм і підвалини освіти та науки. Це державне материнське лоно майбутніх громадян будь-якої країни. Саме тут формується світогляд, первинний базис знань, інтелект, еру­диція, відбувається культивація особистості з урахуванням загальних людських цінностей, національних традицій, здорового способу життя, ­культури в широкому розумінні. В школі отримується перший неоціненний комунікативний дос­від міжособистісних, суспільно-корисних, соціально значимих відносин, закладаються зародки професійних навичок.

Нині школа виконує сумарну функцію всіх знищених за 20 років соціальних закладів села. В школі проходить не тільки учбовий процес, а й огляди художньої самодіяльності, відзначаються державні, молодіжні, релігійні свята, ювілеї, спортивні змагання. В приміщені школи проводять не тільки батьківські збори, випускні вечори, а й загальні збори села, виборчі кампанії і навіть поминки, бо іншого просторого діючого теплого приміщення територіальної громади вже просто не лишилось.

А тепер уявіть, що школи не стало, дітей повезли на комфортабельних автобусах десь за 70 км, матері всі щасливі — там, мабуть, дадуть глибокі знання, а не так, як тут — один вчитель викладає все — від співів до фізики. (Правда, й зараз завідуючий райвно не знає, де взяти на теперішній не комфортабельний автобус, якщо він справді взагалі є, а паливно-мастильні матеріали, запчастини, штатні одиниці та дороги, на яких не повибиваєш зуби). А що далі? Приміщення зникне разом з головною державною і територіальною інституцією — школою. Це ослін, який можуть вибити з під ніг українського народу на шибениці сучасної історії. На відміну від вишів, у школах вчителі вчать, а викладачі у вишах викладають. Батьки віддають дітей до школи з надією, що все, що не отримано в сім'ї, буде допрацьовано педагогами. Мати дає найдорожче — свою дитину тому, кому довіряє — вчителю, класному керівникові своєї сільської школи, до якої, як правило, ходила сама. Доки вона на роботі чи порається вдома, дитина на заняттях десь недалеко поруч, на сусідній вулиці під наглядом — на душі спокійно. Та найголовніше — не треба бути зв'язаним з транспортом і турбуватись про постійну небезпеку в дорозі, холод і завірюхи.

А що ж треба зробити владі насправді? Не знищуйте останній осередок не те, що освіти, а ледве жевріючої цивілізації в селі. Дайте в село один комп'ютер з Інтернетом на один клас! Вся славозвісна Болонська система базується на самостійному та дистанцій­ному засвоєнні матеріалу, використанні безлічі учбових, науково-популярних програм, фільмів, теле-, відеоматеріалів, конференцій і т.д. Вчителів, особливо старших класів, регулярно і перманентно навчайте всьому новому, вклоняйтесь їм в ноги за їх подвижницький альтруїський труд. Щоб приїхали в село і лишились молоді спеціалісти — дайте їм зарплатню, не як у суддів, а навіть втричі меншу, хіба вони роблять менш важливу справу для країни, ніж ті, що звикли «засівати» кабінети!? Кожен молодий спеціаліст повинен автоматично отримати хоч якесь житло, хай відомче, земельну ділянку під індивідуальну забудову власного житла, земельний пай. Крім цього, мати комунальні пільги, можливість отримати пільговий кредит на будівництво та споживчі цілі.

Тоді це буде дійсно державницька політика, діюча каб­мінівська програма, переможні партійні реляції, — а не двадцятирічні експерименти, провокації і пустопорожня балаканина.

К. І. Писаревський,

голова Громадської Ради незалежних організацій Дніпропетровщини,

кандидат медичних наук

Поділитися: