Він боровся до кінця

22 травня 2009 о 08:41 - 1666

В останньому своєму листі Симон Петлюра писав: «Петлюру, якщо не казати про особу, не так легко знищити…», а ще через кілька місяців його вбивця назве свою жертву «онуком Богдана Хмельницького»…

22 травня виповнюється 130 років з народження Симона Петлюри,    єдиного з лідерів української революції, який пройшов її всю, від утворення Центральної Ради до останніх пострілів…

Інші надломлювалися, через різні причини «сходили з дистанції» — не нам їх судити, не нам дорікати… Але тим більше поваги викликає людина, яка продовжувала боротьбу, незважаючи ні на що.

Молодість Петлюри пройшла за найпоширенішим сценарієм долі молодого україн­ського інтелігента: народився в родині середнього достатку, вчився в духовній семінарії, брав участь у нелегальних гуртках, виключений за те, що не зміг залишатися мовчазним свідком, коли ректор семінарії накинувся з непристойною лайкою на великого композитора Миколу Лисенка… Змінив ім'я з Сімеон (Семен) на Симон — на честь Симона Болівара.

Потім — праця в нелегальній Революційній Українській партії, згодом перейменованої в Українську Соціал-демократичну робітничу партію — і водночас спроби знайти десь якусь легальну роботу, бо українські соціал-демократи, на відміну від російських більшовиків, не грабували банків (навіть ідеї такої не виникало), а отже, на партійну зарплату годі було сподіватися. 

З початком революції Петлюра — член Центральної Ради, з моменту утворення першого українського уряду — Генерального Секретаріату — секретар з військових питань (міністр оборони). Спочатку нічим особливим не відрізнявся, і мало хто здогадувався, що він — єдиний з українських лідерів — у глибокій таємниці створює військову контррозвідку. Саме завдяки наявності агентурної сітки Петлюра восени 1917 року тричі наносить більшовикам випереджувальні удари, і вони опиняються у розбитого корита якраз тієї миті, коли вважали свою перемогу забезпеченою.

Зараз модно дорікати діячам нашої революції за те, що, мовляв, маленькі країни Балтії відстояли свою незалежність, а Україна — ні. Автори цього твердження «забувають», що в згадані країни більшовики вторгалися по одному разу, та, отримавши по зубах, надовго залишили їх у спокої… З України більшовиків тричі придушували, потім повністю тричі вибивали, і четвертий раз — з більшої частини її території. Але вони поверталися щораз з більшими силами.

Як це часто буває в історії, замість подяки Петлюру відправили у відставку. Незважаючи на образу, він продовжує боротьбу з більшовиками. Цікаво, що якраз з моменту його відставки червоні починають називати українських вояків (та й українських патріо­тів взагалі) петлюрівцями.

В якості командира невеликого (в різні часи від 200 до 900 чоловік) загону Петлюра проводить всю першу україно-радянську війну. Після укладення Берестейського миру він намагається звести до мінімуму участь німецько-австрійських військ. Саме загін Петлюри наніс червоним поразки під Ірпінню та Бучею і першим увійшов в Київ. Але знову повторюється те ж саме — Петлюру змусили піти у відставку (за іншою версією, він і сам цього бажав, бо не бажав грати на руку німцям).

В перший місяць після перевороту Скоропадського Петлюра намагається підтримувати з ним «дипломатичні стосунки», пізніше і сам гетьман у мемуарах відгукнеться про нього з повагою. Однак події мали свою ло-гіку. Авторитарний режим не міг допустити існування інакомислячих, а Петлюра не міг мовчати, коли арештовували борців за незалежність України, вчиняли розправи з населенням. Фактично він був чи не єдиним в Україні борцем за права людини. Німецька контррозвідка передала Скоропадському фальшивку, де Петлюра звинувачувався у шпигунстві на користь Антанти. Гетьман повірив чи зробив вид, що повірив…

Після революції в Німеччині Петлюру було звільнено, але через два дні він дізнається про зміст ще не оприлюдненої «Грамоти», якою Скоропадський скасовував незалежність України. На запитання В. Винниченко Петлюра відповів: «Іншого шляху, крім повстання, немає». Того ж дня 13 листопада він виїхав до Білої Церкви, і, входячи до казарм куреня Січових Стрільців, сказав: «Я знаю, що ми всі йдемо на смерть, але наша смерть стане проявленням розпачу народу, який віддають Москві». Він ще не знав, що його заочно обрали членом нового уряду — Директорії.

Всупереч песимістичним прогнозам повстання перемогло, але відновлена Україн­ська Народна Республіка опинилася в оточенні ворогів: червоні, білі, поляки — трикутник смерті. Директорія робить відчайдушну спробу порозумітися з західними державами. Спроба ця була заздалегідь приречена, бо колоніальні імперії Англія та Франція не були зацікавлені ще в одному прецеденті звільнення гнобленої нації. Досвідчені західні дипломати висунули провокаційну умову — усунення від влади лідерів лівих українських партій (тобто найбільш знаних у народі вождів революції). Провокація вдалася на 200% — Грушевський, Винниченко та ще багато інших виїхали за кордон. Не нам, повторюю, їх судити. Але Петлюра призупинив своє членство в УСДРП та продовжив боротьбу. Його вороги казали про «диктатуру Петлюри», забуваю­чи додати, що він не вчиняв переворотів — просто усі інші лідери роз'їхалися.

Петлюра продовжує боротьбу в найтяжчих умовах, коли війська залишається жменька.

Він бореться до кінця. Власне кажучи, сам той факт, що з усіх численних лідерів емі­грації різних народів чекісти вбили лише одного Петлюру, красномовно пояснює, кого вони вважали своїм головним ворогом.

К. Когтянц, член проводу

Дніпропетровської обл. орг. Української Народної партії

Поділитися: