Він боровся до кінця

22 травня 2009 о 08:41 - 1691

Олена ГарагуцОлена Гарагуц


В останньому своєму листі Симон Петлюра писав: «Петлюру, якщо не казати про особу, не так легко знищити…», а ще через кілька місяців його вбивця назве свою жертву «онуком Богдана Хмельницького»…

22 травня виповнюється 130 років з народження Симона Петлюри,    єдиного з лідерів української революції, який пройшов її всю, від утворення Центральної Ради до останніх пострілів…

Інші надломлювалися, через різні причини «сходили з дистанції» – не нам їх судити, не нам дорікати… Але тим більше поваги викликає людина, яка продовжувала боротьбу, незважаючи ні на що.

Молодість Петлюри пройшла за найпоширенішим сценарієм долі молодого україн­ського інтелігента: народився в родині середнього достатку, вчився в духовній семінарії, брав участь у нелегальних гуртках, виключений за те, що не зміг залишатися мовчазним свідком, коли ректор семінарії накинувся з непристойною лайкою на великого композитора Миколу Лисенка… Змінив ім'я з Сімеон (Семен) на Симон – на честь Симона Болівара.

Потім – праця в нелегальній Революційній Українській партії, згодом перейменованої в Українську Соціал-демократичну робітничу партію – і водночас спроби знайти десь якусь легальну роботу, бо українські соціал-демократи, на відміну від російських більшовиків, не грабували банків (навіть ідеї такої не виникало), а отже, на партійну зарплату годі було сподіватися. 

З початком революції Петлюра – член Центральної Ради, з моменту утворення першого українського уряду – Генерального Секретаріату – секретар з військових питань (міністр оборони). Спочатку нічим особливим не відрізнявся, і мало хто здогадувався, що він – єдиний з українських лідерів – у глибокій таємниці створює військову контррозвідку. Саме завдяки наявності агентурної сітки Петлюра восени 1917 року тричі наносить більшовикам випереджувальні удари, і вони опиняються у розбитого корита якраз тієї миті, коли вважали свою перемогу забезпеченою.

Зараз модно дорікати діячам нашої революції за те, що, мовляв, маленькі країни Балтії відстояли свою незалежність, а Україна – ні. Автори цього твердження «забувають», що в згадані країни більшовики вторгалися по одному разу, та, отримавши по зубах, надовго залишили їх у спокої… З України більшовиків тричі придушували, потім повністю тричі вибивали, і четвертий раз – з більшої частини її території. Але вони поверталися щораз з більшими силами.

Як це часто буває в історії, замість подяки Петлюру відправили у відставку. Незважаючи на образу, він продовжує боротьбу з більшовиками. Цікаво, що якраз з моменту його відставки червоні починають називати українських вояків (та й українських патріо­тів взагалі) петлюрівцями.

В якості командира невеликого (в різні часи від 200 до 900 чоловік) загону Петлюра проводить всю першу україно-радянську війну. Після укладення Берестейського миру він намагається звести до мінімуму участь німецько-австрійських військ. Саме загін Петлюри наніс червоним поразки під Ірпінню та Бучею і першим увійшов в Київ. Але знову повторюється те ж саме – Петлюру змусили піти у відставку (за іншою версією, він і сам цього бажав, бо не бажав грати на руку німцям).

В перший місяць після перевороту Скоропадського Петлюра намагається підтримувати з ним «дипломатичні стосунки», пізніше і сам гетьман у мемуарах відгукнеться про нього з повагою. Однак події мали свою ло-гіку. Авторитарний режим не міг допустити існування інакомислячих, а Петлюра не міг мовчати, коли арештовували борців за незалежність України, вчиняли розправи з населенням. Фактично він був чи не єдиним в Україні борцем за права людини. Німецька контррозвідка передала Скоропадському фальшивку, де Петлюра звинувачувався у шпигунстві на користь Антанти. Гетьман повірив чи зробив вид, що повірив…

Після революції в Німеччині Петлюру було звільнено, але через два дні він дізнається про зміст ще не оприлюдненої «Грамоти», якою Скоропадський скасовував незалежність України. На запитання В. Винниченко Петлюра відповів: «Іншого шляху, крім повстання, немає». Того ж дня 13 листопада він виїхав до Білої Церкви, і, входячи до казарм куреня Січових Стрільців, сказав: «Я знаю, що ми всі йдемо на смерть, але наша смерть стане проявленням розпачу народу, який віддають Москві». Він ще не знав, що його заочно обрали членом нового уряду – Директорії.

Всупереч песимістичним прогнозам повстання перемогло, але відновлена Україн­ська Народна Республіка опинилася в оточенні ворогів: червоні, білі, поляки – трикутник смерті. Директорія робить відчайдушну спробу порозумітися з західними державами. Спроба ця була заздалегідь приречена, бо колоніальні імперії Англія та Франція не були зацікавлені ще в одному прецеденті звільнення гнобленої нації. Досвідчені західні дипломати висунули провокаційну умову – усунення від влади лідерів лівих українських партій (тобто найбільш знаних у народі вождів революції). Провокація вдалася на 200% – Грушевський, Винниченко та ще багато інших виїхали за кордон. Не нам, повторюю, їх судити. Але Петлюра призупинив своє членство в УСДРП та продовжив боротьбу. Його вороги казали про «диктатуру Петлюри», забуваю­чи додати, що він не вчиняв переворотів – просто усі інші лідери роз'їхалися.

Петлюра продовжує боротьбу в найтяжчих умовах, коли війська залишається жменька.

Він бореться до кінця. Власне кажучи, сам той факт, що з усіх численних лідерів емі­грації різних народів чекісти вбили лише одного Петлюру, красномовно пояснює, кого вони вважали своїм головним ворогом.

К. Когтянц, член проводу

Дніпропетровської обл. орг. Української Народної партії

Підписуйтесь на наш телеграмм

Поділитися: