Оксана Забужко: «Люди, які вдають, що правлять цією Україною, нас усіх «козлять»

10 квітня 2009 о 09:13 - 1660

На початку квітня в Дніпропетровську побувала Оксана Забужко — поет, прозаїк, есеїст, філософ. Письменник Забужко існує всупереч нашій парадоксальній реальності. Її видають чималими накладами, перевидають, перекладають за кордоном. Її поважають чи сприймають як одіозну особистість. Захоплено читають чи, не обов'язково читаючи, оголошують вдало розкрученим брендом. З нетерпінням чекають на нові твори чи зустрічі з письменницею.

Дніпропетровську пощастило. Оксана Забужко приїхала до нас, щоб у Палаці дітей та юнацтва провести свій єдиний безкоштовний творчий вечір. Але напередодні в ІА «Новый мост» вона зустрілася з журналістами і відповіла на різноманітні питання. Забужко можна слухати годинами — до того розсудливо і розумно вона розмірковує… ну буквально про все!

 

ДОВІДКА

Оксана Забужко народилася 19 вересня 1960 р. в Луцьку в родині філологів. В 1968 р. переїхала з батьками до Києва. Друкуватися в літературній періодиці почала з 1972 р. (вірші). Закінчила: Київ­ську середню школу №82 (1977), філософський факультет Київського університету ім. Шевченка (1982) та аспірантуру при кафедрі етики і естетики цього ж університету (1986). 1987 р. захистила дисертацію «Естетична природа лірики як роду мистецтва» на звання кандидата філософських наук.

В 1986-1988 рр. викладала естетику та історію культури в Київській консерваторії ім. Чайковського. З 1988 р. — співробітник Інституту філософії Академії Наук України. В 1992-1994 рр. перебувала в університетах США (Пенсильванському, Гарвардському, Пітсбурзькому) як «за­прошений письменник» та Фулбрайтівський стипендіат. Від 1996р., коли було видано «Польові дослідження з українського сексу» в Україні та «A Kingdom of Fallen Statues» у Канаді, провадить кар'єру професійного літератора. Має низку громадських навантажень — Віце-президент Українського ПЕН-центру, член Наглядової Ради Міжнародного Фонду «Відродження», член багатьох редколегій, журі, конкурсних комітетів в Україні та за кордоном.

 

— Що Вас привело до Дніпропетровська?

— Мабуть ні що, а хто. До вашого міста мене запросила мистецька агенція «Арт-Вертеп». Я колись була тут ще у незапа­м'ятні часи, за часи історичного матеріалізму, дівчинкою, проїздом. Єдине, що запам'яталося, потрясаючи скіфські баби перед історичним музеєм. І найперше, що я запитала, вивантажившись на вашій гостинній землі: «Як там маються скіфські баби?» Виявилося, що вони все ще тут. Стоять і далі під відкритим небом, під снігом і дощем. Що, як на мене, трошки не по-господарському. Бо це приблизно так саме, як би єгиптяни ви­ставили свої мумії під відкритим небом.

Ідея була ще півтора роки тому — зробити виїзну презентацію «Notre Dame d'Ukraine» у Дніпропетровську, коли книжка тільки ви­йшла. Але тоді не вийшло. І тепер в проміжку між книжками (новий роман вийде восени) з'явилася можливість зустрітися з читачами і поговорити за все на світі.

— Крім скіфських баб, що Вас ще вразило у нашому місті?

— Чесно кажучи, що найбільше вражає по приїзді з Києва, це номенклатура назв вулиць. Панове, дніпропетровці, ну перейменуйте вже нарешті ваших самих почесних громадян міста- всіх цих товаришів карлов марксів, дзержинських, ульянових-леніних, кірових і всіх інших неудобовспоминаємих. Справді, якась подорож в часі виходить… Просто-таки back to the USSR!

Я розумію, що ви на це не звертаєте уваги. Воно, напевне, так притерлося вже до вуха, що вас це не шокує і не вражає. Але це створює враження застиглого сколка минувшини. Для того щоб зсунути це минуле, по-моєму, десь на Київщині та під Одесою зробили свого роду скансени (музей під відкритим небом — авт.) — куди звезли з областей всі пам'ятники Леніну і зробили справжню туристичну абстракцію. В різних форматах воно робить якесь фантасмагоричне враження, і закордонні туристи з величезним задоволенням ці місця відвідують. Але жити в скансені — це все ж таки не здорово…

— На вашу думку, сучасна література повинна виховувати читача, чи тільки відображати життя таким, яким воно є?

— Важко сказати, що література відображає. Вона працює з тим матеріалом, який є. І в ньому міра зіркості і зримості художника має і мусить бути на перспективу, на майбутнє. Тобто, в такий спосіб вона певним чином, безперечно, формує читача.

Література завжди була, є і буде дуже інтимним видом культури. Це завжди дуже індивідуальний діалог: «я-ти», «автор-читач». Ми завжди вдвох. Не дурний той, хто сказав, що кожна книжка має стільки версій, скільки людей її прочитало. В кожного з людей на світі є свій Гамлет! В кожного з тих, хто прочитав Забужко, є своя Забужко!

Відповідно, цей самий діалог іде, як свого роду зустріч співрозмовників, які незнайо­мі між собою, але безперечно це є саме той контакт, який найглибшим і найтоншим чином впливає на свідомість. І звичайно, що вона формує людину.

— Що нового з вашої творчості може очікувати читач?

— Це взагалі має бути щось страхітливе. Вже є біля 500 сторінок і зараз я на останній стометрівці — залишилося останніх сторінок 50. Це роман, над яким я працюю починаючи з 2002 року, «Музей покинутих секретів». Це книжка, котра має на меті охопити історію трьох поколінь однієї родини. Як в наш час, так і в сорокові роки. По суті це така спроба через love story однієї пари наших сучасників: вона — журналістка, він — бізнесмен, колишній фізик, який сьогодні торгує антикваріатом. Через їхню любов ретро­спективно іде історія їхніх родин, які не знаючи перетинаються між собою. Тільки читач зі сторони бачить, як всі ці люди, розкидані в часі на трьох поколіннях, і насправді глибоко пов'язані між собою. Як впливає і формує нас та історична пам'ять, котрою свідомо ми не володіємо? Ми не знаємо, що нас створило такими, якими ми є. Але воно продовжує на нас впливати.

— Як ви ставитесь до того, що в україн­ських школах російських класиків викладають у перекладі?

— Я взагалі на питання на кшталт: як я ставлюся до сучасної української школи, волію не відповідати.

— Чому?

— Тому що у нас дуже погана освіта. І шкільництво, і вища школа. Останнє трохи ліпше знаю, бо багато знайомих там працюють. Вони констатують, що з кожним роком все падає і падає рівень абітурієнтів. А це показник того, що робиться в середній школі. І саме від цього біди всієї цієї країни. Не від того, що політики в нас злодії. А тому що це підрив і деструкція майбутнього. Це тупе погребання і закопування кожного дня шансу мати коли-небудь інших політиків. Тому що показник цивілізованості будь-якого суспільства — це не кількість «Майбахів» на вулицях, не Армані, Брионі, Луї Веттони на тих, хто чомусь називає себе елітою країни, на тій підставі, що в них багато грошей, а це статус вчителя і лікаря. Шкільництво і медицина. Ці царини мають бути абсолютно пріоритетними. А в нас газова труба — чи не найголовніше. Зрозуміло — це конкретні гроші.

— Але ж на дворі криза — інші пріоритети?

— У автомобілістів є таке поняття — «козлити» тих, хто порушує правила дорожнього руху, демонструючи всім іншим, що він такий крутий. Існує свого роду така неписана етика, дорожній кодекс: якщо когось це справді дістане, то того, кого «козлять» на дорозі, можна наздогнати і побити йому пику.

Люди, які вдають, що правлять цією Україною, вони нас усіх елементарно, брутальним чином, «козлять». Тому що і правила, і закони вони пишуть для себе, в результаті, як сказав один з них, — маємо те, що маємо. Відповідно звідси і криза…

(Автор завдячує ІА «Новый мост» за допомогу у підготовці публікації)

Анатолiй Звягель

Поділитися: