Ірен Роздобудько «Дванадцять» Проза. Харків, «Фоліо», 2008

06 березня 2009 о 10:21 - 2085

Олена Гарагуц


«Усім хочеться говорити», — пише Роздобудько і має рацію. Свою жагу говорити про власні враження, відчуття і події письменники часто виливають у книжках, примушуючи читачів ставати своїми жилетками чи священиками на сповіді. Найчастіше цим грішать жінки — не секрет, що саме потіком власної свідомості кормлять читачів Поваляєва та Карпа. Ось і Роздобудько приєдналась до цієї компанії. Ні, «Дванадцять» — це зовсім не мемуари Ірен, для цікавості вона оздобила свої емоції чужими вигаданими історіями. А історій з життя в арсеналі у Роздобудько, яка є редактором журналу «Караван історій», вдосталь.

Окрім журналу, Роздобудько, яка є чи не єдиною донецькою представницею сучасного літпроцесу, працювала також офіціант­кою в ресторані, шпрехшталмейстером в цирку, Снігуронькою в фірмі «Свято», завідувачем відеосалону у кінотеатрі — отже життєвого досвіду для написання екзотичних (і не дуже) історій у неї вистачає. Чим Ірен активно користується — у доробку авторки близько п'ятнадцяти романів, а у одному тільки 2007 році були надруговані цілих 6 книжок!

«Кухня» книги, про яку наразі говоримо, лежить на поверхні: беремо декілька окремих сльозливих історій, поливаємо їх драматизмом, об'єднуємо інгридієнти спільним місцем розповідей — психіатрічною лікарнею, розбавляємо власним «я» під прикриттям головної героїні. Ретельно перемішуємо і отримуємо страву, якою можна набити шлунок за відсутністю чогось більш смачного.

«Дванадцять» — це кишеньковий жіночий романчик на один вечір з претензією на щось більше, але далі претензії справа не пішла. Хоча, хто сказав, що це погано? Українське жіноцтво має право на власну Донцову. Тим більше, що романи Роздобудько не виключають мозок так безна­дійно і примітивно, як це буває у російських донцових. Місцями навіть є над чим замислитись.

Роман-алюзія, як охрестила цей твір сама авторка, розпадається на дві окремі частини. У першій з них героїня, яку нудить від життя, влаштовується на роботу у психіатричну лікарню і вислуховує історії хворих. При цьому, психи у Роздобудько ви­глядають якимись підозріло грамотними. Уявіть собі божевільного, який розмовляє фразами на кшталт «Призахідне сонце щедро розстелило свій обрус на дощатій підлозі». Вигадуючи сопливі історії, Ірен забуває, що за сюжетом вони звучать з вуст «клієнтів» психлікарні, і не скупиться на яскраві епітети, несподівані алегорії та ландшафтні замальовки. Та від того перша частина роману менш передбачуваною не стає.

В другій частині, більш глибокій та філософській (якщо це слово тут взагалі доречне), виявляється, що героїня також є пацієнткою тієї ж лікарні. Тут же виникають такі очікувані «алюзії», гучно обіцяні заявленим жанром. Психи перетворюються на лікарів, божевілля — на індивідуальність, героїня — на божевільну, що вскриває собі вени. Як прийнято у кожному нормальному жіночому романі, з'являється і герой, котрий врешті забирає героїню на безлюдний острів. Хепі енд і всі щасливі.

Вже через півдня забуваєш, про що йшлося у книзі, але час марно витраченим не здається. Якесь легке і світле відчуття залишається всередині після читання «Дванадцяти». Головне, щоб принц після прибуття на острів не перетворився на жабу.

Кому читати: особам жіночої статі, або тим, хто їм співчуває.

Відгуки читачів:

«Це — один з найкращих творів авторки, обов'язково почитай», — сказала подруга. Я взяла книгу і посміхнулась: якось дивно оцінювати «один з найкращих творів», якщо не маєш, з чим порівнювати і тим паче, маючи досить примарне уявлення про того, хто є автором… Мене привабила назва — якась таємнича. Відкривши книгу, на першій же сторінці ви можете побачити… себе. Або свою подругу чи друга, адже у всіх буває подібний настрій. Книгу можна сприймати як одкровення, або як фантастику, вигадану історію… Але в будь-якому разі вона не залишить байдужим нікого. Вона притягує, не дає від себе відірватися, а у кінці — примушує посміхнутися і зробити для себе висновки. Про що? А це вже справа кожного, як кажуть, «кесарю — кесарєво».

А, так, зовсім забула: мені сподобалось!»

Олександра Михальова

Цитата: «Життя — взагалі мило. Спочатку запашне, «Полуничне», а потім — жалюгідний обмилок сподівань, утрачених можливостей, надій, сил, розуму, здорового глузду, пам'яті. Потім залишається тільки піна, мильні бульбашки».

Тетяна Гонченко

Поділитися: