Тимофій Хом’як: «Дніпропетровськ став більш європейським»

30 січня 2009 о 10:23 - 1165

«Арт-Вертеп» став своєрідною знаковою часткою Дніпропетровська. Культурні митці, які ще не встигли побувати в нашому місті, як один зазначають: «Знаємо, що у вас є набережна, пам'ятник Петровському та Вертеп». З цієї мистецької агенції, по суті, і почалась дніпропетровська «українськість». Цього року 8 березня вертепівці святкуватимуть не тільки жіночий день, а ще й своє 8-річчя, вірніше День Народження музичного гурту «Вертеп», який фактично і був засновником сьогоднішньої агенції, і свято обіцяє бути грандіозним. «Ліца» заставили директора «Арт-Вертепу» Тимофія Хом'яка впасти у ностальгію і поділитись спогадами, з чого все починалось.

 

Відкриття мистецької агенції «Арт-Вертеп» було божевільною подією, бо на той час в Дніпропетровську українською культурою цікавились одиниці. З чого все почалось?

— Коли ми в 2001-му організовували перший фестиваль в Підгородньому, до цього роки три-чотири жодного фестивалю в області не було взагалі. Я тоді ще не мав поняття про ці всі штуки типу тех-райдера, або яким чином поставити загорожу, щоб люди не знесли артистів, чи як приєднати електроенергію в полі. Ми просто взяли з друзями і нахрапом все зробили.

— Як називався фестиваль?

— «Вертеп на вертепі». Тобто «гуляння на горі». Малася на увазі гора в Підгородньому, звідки більша частина нас родом. Тоді виступало близько 12 колективів з області. Це були якісь циркачі, фольклор, пісні. Тоді з нами виступали ще молоді-зелені «Топінамбури» (тепер вже відомий дніпропетровський гурт «Громадянин Топінамбур» — авт.). Було багато інших гуртів, які публіка вже забула.

— Багато людей прийшло?

— Ми боялися взагалі, щоб люди прийшли. Бо не знали, як відреагує міліція на прилив людей, адже до найближчої хати було метрів сімсот. То був максимально демократичний фестиваль і тривав він з шостої вечора десь до шостої ранку. Реклама була циганською. А тодішніми інфопартнерами виступили «Радіо МІХ» та «Наше місто».

— Розкажи про перший літературний вечір, організований «Арт-Вертепом».

 — Це був Андрухович, у Діарамі. Я був шокований тим, що зібралась повна зала народу. Я тоді щойно сам познайомився з його творчістю. Наші спільні друзі сказали: ну ви ж там щось вже організовували, допоможіть нам Андруховича в Дніпропетровськ привезти. Наступна велика літературна акція була «25 есеїв про свободу». З такою назвою вийшла ціла книга і до нас тоді приїхали Шкляр, Жадан, Дереш, Курков… ще хтось… ціла банда. Це проходило в театрі «Крик», і теж був аншлаг.

— Як змінилась відтоді ваша публіка? За всі ці часи Дніпропетровськ став більш українським, і в цьому певною мірою є ваша заслуга…

— Дніпропетровськ став більш європейським. Це заслуга і наша, і багатьох інших людей, і в першу чергу Господа Бога.

— «Українським» в тому сенсі, що в ньому сформувалась публіка, яка постійно цікавиться українською культурою і відвідує ваші акції…

— Вона сформувалась, бо з'явився продукт, за яким людям можна йти. А до цього просто не було куди йти. Не було ніякої інформації. Тобто у нас не було на той час ніякої конкуренції в цьому плані.

— Чи правда, що до створення книгарні «Білокнижник» ти на книжковому ринку продавав українські книжки?

— Це був не я, це Віталік Кучеренко. Мова вже йшла про створення «Білокнижника», велись якісь роботи. Аж тут у місті з'явились якісь примітивні чорно-білі афішки, роздруковані на звичайному принтері. Вони виглядали так: якийсь африканець з тризубом, і напис: «Я не москаль, а ти?» І далі: «Знайди ятку української музики та літератури на книжковому базарі». Я пішов туди і познайомився з Віталіком, який возив невеличкими партіями українську музику і літературу. Пізніше ми почали працювати разом.

— Останнім часом українська література з'явилась в багатьох книжкових супермаркетах. Чи не боїтеся конкуренції?

— Це прекрасно. Бо в «Білокнижнику» можна знайти не тільки попсову, в гарному розумінні цього слова, книжку, яка є і в супермаркеті… якщо є… бо насправді українська книжка погано представлена в наших книгарнях. Десь рік тому ми влаштовували акцію «Знайди  українську книжку і перестав її на видне місце», в межах якої моніторили магазини. Ми обійшли п'ять чи шість книжкових супермаркетів, у двох з них взагалі українських книжок не було. В одному Дереш лежав знизу, пилився, як якийсь непотреб. Зараз ситуація значно краща, але говорити про велику конкуренцію не можна, бо в «Білокнижнику» можна знайти літературу таких видавництв України, які навіть на Форум (мається на увазі щорічний Форум Видавців у Львові — авт.) не виїжджають і в каталоги не потрапляють. Ми намагаємось максимально представити весь спектр укрліт.

— Але почалося все з гурту?

— Так, 8 березня 2001 року гурт «Вертеп» зробив свій перший концерт в Дніпропетровську. Нас замовили грати в «Тайм-Ауті», причому відразу за гроші. Платили багато… гривень 70 точно. І ми були дуже горді з того. І фактично гурт «Вертеп» і був тією рушійною силою, яка створила «Арт-Вертеп». Того ж року відразу вийшов перший диск.

Як ви організувались саме цим складом?

— Федір Бугай — мій однокласник. Він грав на баяні, клавішах, гітарі. Я грав на гітарі. Потім ми почали співати, писати вірші і музику. А з Льонею (Олексієм Бондаренком — авт.) ми познайомились дуже весело. На першому курсі історичного факультету мій одногрупник сказав: «У вас там в Підгородньому є хлопець, який вміє грати на губній гармошці, банджо, електрогітарі і ще купі інструментів. Звати його Льоня. Він живе там в кінці Підгороднього, в хаті, де найбільше квітів». І от ми поїхали шукати хату, де найбільше квітів. Витратили десь годину і нічого не знайшли.

Пройшов рік. Другий курс. Знову перше вересня, і знову мені одногрупник каже: «Ну що, ти познайомився з Льонею?». Ні — кажу — не знайшли. Він вдруге розповідає, де знайти ту хату в кінці Підгороднього. Ми витратили знову десь годину. І знайшли. Невеличка якась хата недобудована, питаємо про Льоню-гітаріста. І Льоня такий визирає з другого поверху, з криші, весь в дровеняках: «Пацани! Я щас! Я вас уже трі года жду!» І тут же вибігає, з гітарою через плече і каже: «Паєхалі». Отут ми зрозуміли, що чувак свій, в доску.

І от цікаво, що він сам не писав ні музики, ні текстів, хоча міг декілька діб співати під гітару пісні різними мовами, знаючи всі тексти і акорди напам'ять. Українськістю тоді від нього і не пахло, він щойно переїхав з Пітера, де навчався, і ще не знав, що таке ота козаччина, але торкнуло його так, що в цьому розвитку він обігнав навіть мене.

— І він врешті почав писати тексти?

— Спочатку я почав давати Льоні свої тексти, а він писав під них музику. Потім і сам почав писати, і це вже були не тексти, а справжні поезії!

— Що було далі?

— Ми відразу видали альбом. Він називався «АльбомQНет». Тексти були російською, українською, татарською мовами.

— Російською?

— Так, спочатку переважна більшість наших пісень була російською. І це трималося аж до літа 2002 року. Три пісні з нього відразу потрапили в ротацію на наше «Радіо МІХ», на донецькі, симферопольські радіостанції. Одна з цих пісень була: «Эй, пес, не ходи за мной. Поставь хвост трубой и беги домой. Я вряд ли смогу тебя накормить. Правда, если хочешь, могу накурить». Це був хіт. На всіх фестивалях нас впізнавали за цією піснею.

Миттєво пішли якісь концерти. Перший — фестиваль в Дніпропетровську «АкуРок». Ми тоді з дев'яти номінацій виграли відразу три.

А українізувались ми у 2002-му, коли вперше виїжджали на Західну Україну. Там умовою концерту було 100-відсоткова українська мова. І от по дорозі мені довелося перекладати наші пісні українською. Той же «эй, пес, не ходи за мной» — вийшло «гей, пес, не ходи сюди, а подалі йди, замітай сліди». В перекладі тоді допомагала наша подруга, сьогодні знана перекладачка і поетка Вікторія Наріжна. Деякі навіть сказали, що після того, як її переклали українською, «пєсня потєрялась».

— Чого чекати від гурту далі?

— Наразі ми активно готуємось до нового альбому. Це вже зовсім інший «Вертеп». Мається на увазі в першу чергу музична складова. До створення долучились дуже цікаві музиканти, що традиційно, так це знову ж таки синтез, а якщо спробувати визначитись з стилем, то ми це називаємо етно-фюжн. В цьому диску всі тексти на слова українських поетів. Чотири пісні Жадана, по одній — Олександра Ірванця, Вікторії Наріжної, Мар'яни Савки, Алли Рибіцької, інших поетів, усіх називати не буду. Крім наших пісень, там будуть і самі поети, щось читатимуть чи співатимуть. Деякі з них будуть їздити з нами в турі містами України. До того ж, в цьому році 8 березня ми будемо святкувати своє 8-річчя. Концерт буде не великий, не гучний, без пафосу, але це буде подія у кожному місті. З нами будуть наші друзі, персоналії, які додадуть родзинки цьому проекту: Капранови, Галина Крук, Мар'яна Савка, багато ще з ким ведемо перемовини…

Тетяна Гонченко

Поділитися: