Богдан Бенюк: «Політика – це псяча справа»

23 січня 2009 о 09:23 - 1129

У зв'язку з масовим народним розчаруванням в політичних силах, які наразі знаходяться при владі, нові альтернативні партії мають реальні шанси проходження до ВР. Одна з них, найбільш відома — Всеукраїн­ське об'єднання «Свобода». Окрім лідера Олега Тягнибока, серед перших номерів передвиборчого списку партії значаться культурні митці — режисер Юрій Іллєнко та актор Богдан Бенюк. Про те, яким чином творчі люди опиняються на барикадах, «Ліцам» в ексклюзивному інтерв'ю розповів народний артист України та відомий телеведучий Богдан Бенюк.

 

— Ви діяч культури, скажіть — як вас занесло в політику?

— «Занесло» — не зовсім правильне слово. Ми народжуємося на цей світ і у нас відразу формуються певні уподобання, ми маємо певний світогляд, те, що дали мама й тато, середовище, в якому виховувалися… Хочемо чи ні — ми беремо це на озброєння. Таким чином, виховується в тобі власна позиція. Коли ти стаєш на ноги — починаєш роздивлятися, що робиться в світі навколо тебе. Ти ж розумієш, там, де завершується любов, починається політика. Політика — це псяча справа, погана, невдячна і непотрібна річ. Все-таки важливіше слово «любов». Але позаяк ми маємо оце політичне протистояння, то нікуди ми від цього дітися не можемо — ми повинні бути на якійсь стороні. І я вибрав сторону свого народу і своєї держави, от і все. Вибрав відстоювання пріоритетів українства, нічого нового з пальця не висмоктував.

— «Свобода» вірогідно пройде до Верховної Ради. Ви — четвертий номер у списку, отже можете стати народним депутатом. Чи не завадить це вашій мистецькій роботі?

— Тут можуть бути різні варіанти. Можна і не піти туди (до Парламенту — авт.). Головне, щоб ця сила пройшла, а ти можеш й не стати депутатом — силою ж ніхто не тягне. Я розумію, що ті, хто попадає під ковпак Верховної Ради — з ними щось стається. Вони стають іншими. Вони говорять одне, а коли туди попадають… їм як пороблено. Таке враження, що їм віск капали на воду, чи ще щось таке… Я би не хотів перетворитися на таку людину. Це депутатство — воно стало їхньою професією і втратило своє значення.

Але я розумію, що наша держава є унітарною. Я прихильник тої думки, що система повинна бути однозначно мажоритарною. Українці — це не ті люди, які партійно можуть щось зробити. У нас є двоє українців і три партії. А позаяк у нас є такі партії, що ворогують між собою, не можуть дивитися один одному в очі — то це обов'язково треба припинити, іншого способу немає. Бо з нас вже сміється весь світ.

— Тягнибок говорить, що зміни в країні повинні відбутися через третю революцію. Як ви вважаєте, українці готові до неї?

— Це дивлячись, що ви маєте на увазі під словом «революція»…

— Щось типу Майдану, коли людям набриднуть нинішні політики, і вони скинуть їх силою…

— Можливий і такий варіант. Але ти ж бачиш, що оті різкі повороти чи, як ти кажеш, «заноси» відбуваються тоді, коли настає певна кульмінаційна точка, коли цей період назріває. На Майдані під час Помаранчевої революції був особливий дух, і ми його плоди зараз пожинаємо — воно нас прокинуло від летаргічного сну. Нинішнє українство, з його любов'ю до України, воно паростки дістало там. І цей процес буде йти ще довгі роки. І ми будемо ще довго лаятись, що ми там стояли, а ніхто нічого в результаті не зробив. Але ми ж і самі ліниві — ми ж самі ні чорта не робимо! Чого ми чекаємо — що там Ющенко щось повинен зробити? Чи Юля про нас буде думати? Дулю! Вони ж думають, в першу чергу, за себе.

— Деякі люди кажуть: чому ми повинні любити Україну, якщо вона нічого нам не дала? Що їм можна на це відповісти?

— Будь-яка нормальна людина в іншій країні ніколи не скаже: що мені країна зробила? Француз — він робить для Франції і має від цього кайф. А в нас є така логіка, що ми кажемо: а що для мене зробила країна? Поки ця думка буде існувати — буде багато отих речей, про котрі ви зараз говорите. У нас повинна прокинутись гордість. Або знати, яким чином зробити, щоб вона прокинулась… ніхто ж не знає. Повинно бути інше усвідомлення: що це я роблю для держави, а не вона для мене. В інших країнах це є. Росіянин тобі колись скаже: «Што Росія для мєня сдєлала»? Ніколи він тобі цього не скаже! Бо у нього в крові гордість за свою націю! І це кайф, коли ти дивишся в їхні очі і бачиш, як вони люблять свою землю — я кайфую від цього. Я хочу, щоб українці любили свою землю, і у них навіть в думці не було такого: що держава зробила для мене? Бо це називається «іждівєнчєство».

— Чи потрібен тут сильний лідер?

— Лідер обов'язково потрібен, але тут палка з двома кінцями. Сильний лідер — це свого роду диктатор. І от я думаю: це ж добре, якщо з'явиться диктатор, який буде точно так думати, як Бенюк. А от поруч стоїть чувак іншого сповідання і він думає: ні, з'явиться диктатор, який буде точно відповідати моїм уподобанням. Так хто виграє з цього? Треба нам знайти з тим чуваком спільного лідера, який би нас обох влаштував і витягнув. Але він повинен бути з сильною рукою — це правда.

— Певні кроки до українізації вже зроблені, фільми почали дублювати україн­ською мовою. Чи великий це прорив вперед?

— Це не прорив. Це якби спитали: дитина народилася і почала смоктати в мами цицьку — чи великий це прорив? Це ж нормальні речі. Держава вона має набір тих речей, які її роблять державою. Це входить в її обов'язки. Так Франція зробила під час війни, коли всі фільми почали англійською мовою показувати. Табу просто зробили — заставили всіх перекладати французькою мовою. І до сьогоднішнього дня так є — у Франції ви ніде не побачите жодного фільма англійською. Бо вони знають, що своє треба берегти.

Якось я подивився, якими мовами говорять в світі. Найбільш популярна — китайська, нею говорять мільярд з чимось там… Потім — індійці йдуть. Дивлюсь — росіяни стоять на восьмому місці. А потім дивлюсь, Литва — 186 місце десь там внизу. Як уберегтись такій маленькій країні чи Україні від монстрів, які довкола нас є в мовному питанні? Звичайно, треба захищатись. І держава повинна робити це свідомо.

— Які ще кроки повинна зробити держава, щоб українізувати Україну?

— Я не знаю, але коли мене обставини заведуть у глухий кут, коли треба буде приймати рішення — от тоді ми будемо приймати рішення, а так що я буду зараз фантазувати?

— Ви ж у виборчому списку партії…

— Ну і що? Ти думаєш, в партії всі Лєніни ходять? Ні, є нормальні люди. Але зараз ми вирішуємо питання попадання партії, зголосу партії, завоювання душ… А потім, коли партія вже потрапляє в Верховну Раду, стратегія змінюється, партія працює на інші речі.

— Якщо люди голосували за один список, а після проходження до ВР попадуть зовсім інші — чи не буде це розчаруванням для народу?

— У нас всі списки відкриті. Всі знають, хто може пройти.

— Голосують же за Вас, за Іллєнка… А ви візьмете й відмовитесь. Хіба це чесно перед людьми?

— Ти думаєш, що Бенюк на таке зможе піти? Що я, свиня? (сміється).

— Ви ж кажете, що не обов'язково підете до Парламенту.

— Я кажу, що багато є варіантів. От Ніна Матвієнко відмовилась, інші люди… Бо це ж велика робота. Це ж не просто: став депутатом і сидиш в носі колупаєшся… Треба робити, і робити не для себе, а для країни. Бо все зараз робиться для свого бізнесу. А на інших начхати. Не може ж таке бути. Але вони до пори до часу так існують — воно їм вилізе боком.

А все дуже просто. Де діти депутатів вчаться? Де вони вищу освіту отримують? Де вони живуть? Отак список зробити і відразу побачиш, що всі вони за бугром. А їм начхати на цю Україну, вони тут тимчасові люди. І чуть шо — вони полетіли, їх тут нема. Але пам'ятаєш повінь на Прикарпатті? Такі події показують — нічого нас не врятує. Ми боїмося потопу, боїмось, що у нас автомобіль відберуть, що хата попливе — і ми стоїмо тоді і трусимось від холоду. Отоді ми стаємо людьми, швейками. І тоді зникають депутатські всі лампаси, все зникає. А стоїш ти голий перед людьми, і все у тебе теліпається, і ти стоїш — звичайний чоловік. Всі ці нашарування зникають, коли перед нами стає істина.

Тетяна Гонченко

Поділитися: